Усміхнений лицар у бронежилеті: історія полеглого захисника із Черкас Віктора Стіхальського
Він хотів жити щасливо й мати велику сім’ю, виховувати щонайменше трьох діток. Його захоплення моделюванням ще з дитинства переросло в справу життя. Мав багато друзів, гарне почуття гумору й надзвичайно любив читати. Мрії, плани, цілі… усе це зруйнувала війна. Вікторові Стіхальському навіки буде 29… Він загинув 29 квітня 2022 року в Попасній.
Усміхнений лицар у бронежилеті
– У нього був позивний «Смайлик», і він йому дуже підходив, – розповідає дружина Віктора Віра. – Завжди був усміхненим, на позитиві, ніколи не підвищував голос. Постійно приходив на допомогу всім, хто цього потребував, не відмовляв ніколи.
Віктор Стіхальський ще з дитинства любив щось робити своїми руками, у школі почав моделювати, робив моделі з паперу – в основному, це була воєнна техніка. Тому вибір професії – промисловий дизайнер – був не випадковим.
Віктор Стіхальський на змаганнях із єдиноборства на ножах
– Під час навчання в Черкаському державному технологічному університеті Вітя міг сидіти ночами, робити моделі різної складності, він так скрупульозно підходив до виконання кожної моделі, мав величезне терпіння, докладав багато зусиль, адже це йому дуже подобалося, – говорить мама Віктора пані Зоряна. – А ще він любив спорт, був період, коли займався силовими тренуваннями, боротьбою, ножовим боєм, навіть брав участь у змаганнях із цього виду спорту.
Ще в шкільні роки Віктор зробив подарунок своїми руками – на дощечці намальований лицар із підписом «Мамі».
– Коли почалася повномасштабна війна, син сфотографувався: стоїть у формі, бронежилеті, шоломі й мені так це нагадало того лицаря. Наче ще тоді знав, де й ким він буде, – ділиться мама.
Роботи Віктора
Моделювальник на службі в армії
Олександр Федорович Луговський, кандидат мистецтвознавства, доцент кафедри дизайну ЧДТУ розповідає, що пам’ятає Віктора буквально з перших хвилин, як він прийшов подавати документи на навчання.
– Віктор Стіхальський був старанним студентом, його роботи були дуже акуратними, він творчо осмислював завдання й підходив відповідально до їхнього виконання. Що парадоксально, він був досить спокійним та виваженим, та його дизайнерські ідеї – досить креативними, – зазначає пан Луговський.
Обидві дипломні роботи Віктора були пов’язані з військовою справою.
– Перша – це плащ-намет, який можна було б використовувати для перенесення поранених. На захист своєї роботи він прийшов із військовим медиком, який прокоментував її, – розповідає викладач. – Наступна робота – це був повнорозмірний медичний тактичний рюкзак, який потім передав військовим.
Віктор дійсно любив моделювання, адже часто приносив роботи, що виконував поза обов’язковими завданнями.
– Пригадую, як він брав участь у дизайнерському заході в Дніпрі, який називався «Корова». (Міжнародний фестиваль дизайну «Корова» (COW International Design Festival, англ. COW апелює до Center of the World, «центр світу») – це глобальний форум дизайну світового рівня. На фестиваль у Дніпро з’їжджаються дизайнери, студенти й відвідувачі з країн Європи, Азії, Австралії та Америки. Фестиваль присвячено дизайну в ілюстрації, книжковому, графічному дизайну, дизайну інтер’єру й моди тощо. Уперше відбувся 2004 року як виставка робіт найкращих дніпровських дизайнерів, із того часу фестиваль суттєво розширив географію і тепер залучає до участі близько 30 країн світу). Тоді Віктор разом із колегами-студентами вирішив зробити макет корови, але стилізований – вона здавалася схожою на робота. Його проєкт тоді відзначили, – розповідає Олександр Федорович.
Віктор мав інтерес до військової справи, попри те, що під час навчання в ЧДТУ він закінчив військову кафедру, та все ж у 2016 році пішов до армії. Службу проходив у Військовому інституті танкових військ імені Верховної Ради України НТУ «ХПІ». Тоді ж отримав нагрудний знак «Відмінник Збройних Сил України».
– Він свідомо цього хотів. Навіть після завершення служби йому пропонували залишитися на контракт, але через бюрократичні моменти Вітя не захотів, повернувся до цивільної професії, – говорить пані Зоряна.
Віктор на Марші гідності в Києві. Він завжди їздив на нього
Любив роботу, комікси й допомагати іншим
Віктор мав багато друзів, був дуже добрим і готовим прийти на допомогу.
Із Денисом, найкращим другом, Віктор Стіхальський познайомився, коли прийшов працювати дизайнером на приватне підприємство Article Republic. Їхня дружба тривала 10 років, та її обірвала війна.
– Ми якраз шукали в команду дизайнера, молодого, зі свіжим поглядом. Наш керівник поспілкувався із викладачами ЧДТУ й вони порекомендували взяти на роботу Віктора, – говорить Денис. – Із першого дня, як Вітя прийшов, ми зрозуміли, що будемо дружити. Пригадую, що кожен його день народження – це був якийсь івент. От на останній ми ходили в Музей АТО. Він уже тоді активно допомагав військовим, долучався до зборів.
Подарунок, який Віктор робив для свого друга на день народження. Ця робота дуже характеризує Віктора, вона не тільки про його любов до творчості, а й про любов до своїх близьких
Із Віктором Денис востаннє спілкувалися за два дні до того, як він зник безвісти:
– Віктор був дуже добрим, ввічливим, відповідальним, завжди приходив на допомогу. Я таку людину вже не зустріну…
Зі своєю дружиною Вірою Віктор познайомився в компанії спільних друзів.
– Ми відразу сподобалися одне одному. А через два місяці після знайомства, це був якраз Новий рік, Віктор запросив мене прогулятися. Пригадую, я тоді працювала, зміна тривала до 23:00, та ми все одно зустрілися, очікування його не зупинило, – розповідає Віра. – Наші стосунки розвивалися поступово, але ми відразу зрозуміли, що це серйозно.
У травні 2021 року пара побралася.
– Віктор зробив мені пропозицію якраз на Новий рік, це вже ніби наш день був. Перше побачення було першого січня й першого січня освідчення, – пригадує Віра. – Для Віктора одруження було дуже важливим кроком. Мені здається, чоловік відчував, що буде широкомасштабна війна, тому поспішав із весіллям та народженням дитини.
Два найбільші захоплення Віктора: читання й спорт
Жінка розповідає, що Віктор був дуже творчою особистістю, в усьому бачив можливості, прагнув розвитку. Він обожнював свою роботу, після завершення робочого дня міг лишитися в майстерні й попрацювати для себе, зробити комусь подарунок чи втілити власний задум.
– Щодня, як Вітя приходив додому, ми завжди разом вечеряли, а потім він ще обов’язково займався моделюванням, це приносило йому задоволення, надихало його. А ще любив читати, особливо комікси, тож і цьому приділяв трішки часу й так відпочивав після робочого дня, – каже пані Віра.
Роботи Віктора Стіхальського
Він готувався до війни
Того ж року Віктор Стіхальський підписав контракт із черкаською ТрО. Він був у резервному складі, їздив на збори раз на місяць, також брав участь у змаганнях. Крім цього, чоловік пройшов тижневий курс навчання у «Госпітальєрів».
– Він готувався… Віктор розумів, що сусід у нас неадекватний, хотів бути напоготові й у разі чого – стати на захист країни, – говорить дружина. – Я не була проти того, щоб він усім цим займався, але не сприймала всерйоз розмови про широкомасштабну війну.
За декілька тижнів до повномасштабного вторгнення Віктор вирішив зібрати турнікети та інші кровоспинні засоби для черкаської ТрО, адже їх зовсім не було.
– Він писав усім друзям і знайомим із проханням допомогти фінансово. Також мама Віктора допомогла придбати тепловізор також для нашої ТрО. Саме тоді, займаючись цим, він почав замислюватися над активною волонтерською діяльністю, – пригадує дружина.
24 лютого 2022 року був дуже сірий похмурий ранок.
– О 7:00 у чоловіка продзвенів телефон, Віктор досить стривожено говорив. Він встав і почав збиратися. Йому зателефонував побратим, повідомив про те, що почалося повномасштабне вторгнення. Вітя чекав, коли йому повідомлять, куди їхати, – пригадує Віра.
Подружжя ще зустрічалося, поки Віктор із ТрО був у Черкасах.
– Він кілька разів приходив додому, але це було на пару годин, поїсти домашнє, сходити в душ і назад. Також декілька разів я до нього приїжджала, навіть один раз нам удалося прогулятися пару годин. Це було наше останнє побачення… – пригадує дружина. – Спочатку він сказав, що вирушають у бік Дніпропетровщини. Я чомусь була впевнена, що все буде добре – можливо, тому, що Вітя мене так налаштував. Розуміла, що вони десь недалеко від лінії фронту, але не думала, що в Попасній, – зізнається Віра.
Чекання і втрата
Військову службу Віктор Стіхальський проходив на посаді кулеметника стрілецького відділення стрілецького взводу.
Востаннє з чоловіком Віра спілкувала 24 квітня 2022 року, на Великдень. Тоді Віктор пообіцяв, що за три дні вийде на зв’язок, тому вона не хвилювалася. Почала нервувати, коли минув цей час, а від Віктора не було звістки.
– Я була наскільки впевнена, що з Віктором все буде добре, адже він пообіцяв, а слова завжди дотримував. Найбільше я чекала на дзвінок 7 травня, бо це наша перша річниця весілля. Думала, можливо немає зв’язку, загубив телефон, буває військові й по два тижні не виходять на зв’язок, – ділиться Віра. – Коли 7 травня не було дзвінка, прийшло усвідомлення, що не все добре, почала бити на сполох, шукати інформацію. Тоді якраз ми й познайомилися із рідними вояків, які теж зникли безвісти, тож діяли як кожна окремо, так і всі разом.
2 роки й 5 місяців невідомого, чекання, надії, що може в полоні… Але прийшла звістка про те, що Віктор Стіхальський загинув 29 квітня 2022 року в Попасній на Луганщині…
Попрощалися із захисником 24 вересня 2024 року в Черкасах.
– 24 лютого зранку подзвонила до сина, він заспокоював мене, що все буде добре. Далі ми спілкувалися щодня до 24 квітня, тоді був останній дзвінок… – розповідає мама захисника. – Віктор говорив, що вони в Первомайську, на КПП. 24 квітня 2022 був якраз Великдень, я ще запитала в сина, чи вони хоча б мають паски. Він сказав, так, усе в нас є, ми відпочиваємо. А коли вже ввечері написала йому, то він не відповів… Я чекала до ранку, потім зателефонувала до Віри, вона сказала, що Віктор три дні не буде виходити на зв’язок.
Та більше він не зателефонував…
– Першого травня мені наснився сон, що син до мене подзвонив, але на той момент він уже загинув… Віктор не дожив кілька місяців до свого 30-річчя… Навіки 29… Ми ще планували, як будемо святкувати його ювілей, але не сталося… – говорить жінка.
У серпні 2021 року пані Зоряна востаннє бачилася з сином
Після його зникнення безвісти мама Віктора почала малювати, адже син теж гарно малював, і це стало продовженням його справи.
Пізніше пані Зоряна пішла грати в театр «Надих», що у Відні (Австрія), і цьогоріч у день народження Віктора, 17 липня, відбулася прем’єра «Закритого неба». Це вистава про Україну, заснована на реальних подіях. Йдеться про жінок, які пережили Маріуполь, Київ, Бучу. І цю виставу присвятили Віктору Стіхальському та всім полеглим захисникам.
У нього по-справжньому світилися очі
За два тижні до повномасштабного вторгнення сім’я Стіхальських дізналася про вагітність Віри. 12 жовтня 2022 року народилася донечка Віктора й Віри. Та, на жаль, вона так і не побачила свого тата…
– Я приїхала забирати її з пологового будинку замість Віті, але з величезною надією, що тато повернеться, і побачить свою красунечку, – говорить пані Зоряна. – Вона схожа на нього, така ж життєрадісна й весела. Вона наш Смайлик номер два, і татова посмішка сяє тепер на її обличчі.
Донечка Віктора й Віри
Маленьку звати Аліса-Вікторія: Аліса – це ім’я, яке подружжя обирало для донечки, а Вікторія – на честь батька.
– Вона дуже зовні схожа на тата. Мені дуже складно розповідати, де її батько, що з ним сталося. Мій чоловік хотів велику сім’ю, багато дітей, щонайменше трьох. Мріяв жити щасливо… – ділиться Віра. – Ще Віктор був як дитина — у найкращому сенсі цього слова. У нього по-справжньому світилися очі. Він міг бути в захваті й щиро радів, здавалося б, усіляким дрібницям. Він умів бачити й цінувати все, що з ним відбувалося. Він не прагнув заробити всі гроші на світі, він бачив цінність в інших речах. Найголовніше для нього було – бути щасливим і мати поруч щасливих дітей та дружину. Він був дуже затишний, теплий, мені його дуже не вистачає…
Світлини надані мамою та дружною Віктора Стіхальського
