Кохання, що не згасло й через 53 роки

Кохання, що не згасло  й через 53 роки

Історія їхнього кохання може бути ще одним підтвердженням того, що шлюби вершаться на небесах. Інакше як пояснити і саму зустріч Валентини та Олександра, і одруження за два тижні, і майже феномену – кохання, що не згасає вже 53 роки.

Валентина й Олександр зустрілися далекого 1965 року на вступних іспитах до Київського педінституту. Обоє на той час закінчили музично-педагогічні училища і працювали: Валя – у Корсунь-Шевченківському педагогічному училищі, Олександр – у Коростишівському. На вступних іспитах Валя попросила у незнайо­мого юнака його концертну домру, щоб виконати конкурсний твір.
− Я, звичайно, дозволив. Кинув погляд на незна­йомку – і зрозумів: це моя доля, − розповідає Олександр Степанович. − Вразила вона мене вродою, зачарувала ніжним голосом, підкорила жіночністю. Досі пам’ятаю її червону кофту й білий комірець блузки, спідничку-плісе, що свідчили про гарний смак і акуратність. Мені вистачило двох тижнів, щоб усвідомити: ця дівчина найкраща у світі і я покохав навіки. Бачив, що і я їй небайдужий. Тому рішуче запитав Валю, чи буде моєю дружиною, а у відповідь почув те, на що й сподівався: «Буду!»
− Як було не закохатися в такого красунчика! − посміхається Валентина Миколаївна, показуючи фотознімки молодого чоловіка. − Він був таким уважним, чемним, а головне – не відступав від мене ні на крок, доки й іспити не завершилися.

Отак через два тижні й народилося подружжя Магер. Олександр мав намір забрати молоду дружину в Коростишів, де вже й кімната чекала, і робота їй була, але довелося переїхати до Корсуня-Шевченківського: Валина мама саме будувала нову хату й потрібна була допомога, бо батько загинув на фронті. Талановитий співак і прекрасний музикант відразу влився у колектив викладачів педагогічного училища.
− Із того часу ми все робимо разом, − продовжує Олександр Степанович. − Разом на роботі – я керую хором чи оркестром, Валя − концертмейстер. Разом на кухні, бо я не лише вважаю обов’язком допомагати дружині, але й сам люблю готувати, особливо м’ясні страви: котлети, відбивні, холодець. Разом навіть хворіємо: коли один нездужає – другий із нас просто нездатний себе нормально почувати.
Зі скромності обоє не розповідали, якою гарною вони виявились співочою парою. Їхній дует завжди зривав бурхливі оплески і на концертах в педучилищі, і на районних сценах. А в місті багато хто милувався ними, коли прогулювались чи у справах поспішали: Олександр Степанович незмінно красиво й ніжно підтримував дружину під руку.

І це були не показні стосунки, а те внутрішнє благородство, що йшло з глибини душі. На моє каверзне запитання, чи не ревнував вродливу дружину, Олександр Степанович відповів категорично:
− Ніколи! Не ревнував, бо був твердо переконаний: моя Валя не здатна зрадити навіть у думках. У неї були дуже високі моральні принципи, як і у мене. Хоча заздрісники не раз «старалися», до нас різні плітки доходили. Як і в молодості, я і зараз прокидаюсь першим, кажу дружині, що кохаю її, і прошу ще полежати, а сам готую сніданок. Ніби й дрібниця, але щоб вогонь кохання палав, у нього слід підкидати «дрова». А це увага один до одного, взаємна повага, турбота і велика відповідальність. Якщо кохаєш людину, то хочеш для неї і заради неї робити приємне, жити для неї. І ще важливо пам’ятати, що кохання – дар Божий, тому слід дякувати за нього Господу і берегти це почуття.

Валентина Миколаївна долучається до чоловікових слів:
− Основа щасливої сім’ї – це любов і взаємна повага. Ми за все життя ніколи не посварилися, не образили одне одного. Завжди уміли порозумітися, навіть коли виникали сімейні проблеми – у кого їх не буває! Ми бажаємо, щоб усі молоді закохані пари так прожили вік, як ми.
До портрета двох літніх, але, як і в юності, закоханих одне в одного людей слід додати, що вони щасливі не лише одне одним. Виростили двох синів: власного Олега і прийомного Петра. Долею студента-сироти зацікавився Олександр Степанович, почали запрошувати в гості, а згодом Петро став жити у Магер і називати вчителів татом і мамою. Раді, що виріс гідною людиною, став юристом, створив власну сім’ю.
Пригадуєте задушевну пісню: «Літа на зиму повернули, летять в осінній хмурості, а я люблю, а я люблю, люблю, як в юності»? Це про них, про подружжя Магер. І судячи з блиску їхніх очей, до зими життя ще дуже-дуже далеко…

Людмила Моренко

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x