Їх завжди побачиш удвох − біля магазину, на кладовищі, біля церкви − скрізь вони разом. Живуть по сусідству в селі Мала Бурімка, що на Чорнобаївщині, разом працювали в місцевій рільничій бригаді. Щодень допомагають одна одній, підтримують одна одну. Адже життєві дороги їхні чимось схожі – важкі, тернисті, з невимовним болем і важкими випробуваннями.
Ніна Данилівна Базило народилась у 1936 році. Не було в неї щасливої долі, щасливого дитинства. Та і юність у повоєнні роки не була присмачена медом. Із війни не повернувся батько. Жили з мамою і братом. Важко було до крику. Холод, голод − усе довелося зазнати маленькій Ніні. Із дитинства працювала на рівні із дорослими і на фермі, і на полі. Звідти і пішла на заслужений відпочинок.
Виростила удвох із чоловіком Миколою двох синів Михайла і Славіка. Проте зла доля розпорядилася так, що довелося поховати чоловіка і старшенького Михайла. І коли здавалося життя потроху налагоджувалося, доля знову наносить удар, не давши оговтатись від попередніх.
Від тяжкої хвороби помирає і менший синок Славік. Залишилась одна в чотирьох стінах. Якби не онуки та вдова-невістка, то, мабуть, і не здолала б тих бід, які випали на її долю. Вечорами її голову обсідали моторошні думки. Тривожили душу, не даючи заснути і забутись. А ще Ніна Данилівна, як сестра милосердя, поховала трьох сестер − тіток свого чоловіка, а зараз опікується своєю одинокою тіткою.
Зріднилася вона зі своєю сусідкою Любою Павленко. Коли не зустрінеш їх, вони завжди разом.
Люба Павлівна Павленко прожила також нелегке життя. Виростала без батька. Вийшла заміж за першого чоловіка, але доля відміряла їй коротку шлюбну дорогу. Овдовівши, залишилась із маленькою донечкою Юлею. Знову поєднала свою долю із другим чоловіком Михайлом. Жили добре. Народили двоє діток − Ярослава й Оксанку. Виростили, вивчили обох. Збудували добротний будинок.
Провели Ярика в армію, відслужив він із честю. Але коли повертався юнак із армії додому, його в дорозі вбили і викинули з поїзда. І безутішним батькам довелося зустрічати не живого сина, а його тіло. Важко, ой, як важко вони переживали цю втрату. Та скільки ж бід, страждань і болю може витримати людське серце?! Тож батько став дуже хворіти, серце щоразу підводило, і через кілька років після смерті сина зупинилось назавжди.
− Що вело і веде цих двох подруг по життєвому шляху? – запитуємо у голови ветеранської організації села Мала Бурімка Ольги Тертишник. І голова первинки, яка найкраще знає обох односельчанок, трішки подумавши, відповідає:
− Їм подаровано Господом силу, щоб пережити всі страждання, які вони зазнали на своїй нелегкій дорозі життя. Їм даровано силу Жінки і Матері, яка здолає всі перешкоди на буремному життєвому шляху, яка буде жити і любити наперекір усьому. Тож і живуть дві подруги-сусідки, побиті горем, болем і слізьми. Отак і тримаються одна за одну, як дві голубки, зболені, але не зломлені… Тож дай, Боже, сили цим жінкам все витримати і нехай боронить їх Матір Божа…
