Наша Варя

Наша Варя

14 грудня 1952 року в селі Ліщинівка Христинівського району з’явилася на світ дівчинка. Народилася вона в сім’ї Павліни Олександрівни й Івана Івановича Палківських. Назвали її на честь християнського свята Варварою.

У сім’ї росло четверо дітей. Мама цілими днями працювала в полі, а тато – в будівельній бригаді. Тому, як почали будувати новий дім, діти були великими помічниками батькам. Допомагали і мазати, і гладити, і білити – все своїми руками.

У школі Варя навчалася добре, в класі була лідером. Жодна виховна година, політінформація чи шкільний захід не минав без її участі. Тато був для доньки авторитетом. Він дуже любив співати, мав прекрасний голос. Часто влітку після виснажливої колгоспної та домашньої роботи виходили з донькою Варею в садок і при місячному сяйві співали пісень, заряджаючись енергією від рідної землі й оточуючої краси.

Проте девізом усього життя Варі була правда і лише правда. Після закінчення десятирічки поїхала вступати до Черкаського університету на юридичний факультет, але не вистачило кілька балів. Та щоб мати фах і відчувати себе самостійною, вступила в Одеський технікум, де отримала професію кіномеханіка.

Разом із подругою працювала в сусідньому селі за своєю кваліфікацією. Потім звільнилося місце художнього керівника, але ця посада вимагала відповідної освіти. Так доля привела Варю в Канівське культосвітнє училище. Навчалася заочно на факультеті «керівник самодіяльних драматичних гуртків».

Закінчуючи навчання, отримала направлення в мальовниче село Коврай Чорнобаївського району − хутір Журбин називалося раніше. Та й тепер місцеві жителі так говорять, попри те, що село колись перейменували на Коврай.

− У нашої Варі, − розповідає про односельчанку голова ветеранської організації села Коврай Марія Кодак, − стільки було ентузіазму, що прийшовши на роботу 12 квітня, вже на травневі свята організувала перший концерт. У цьому, звичайно, була велика заслуга молоді – Тетяни Зеніч, яка працювала тоді бібліотекарем, Лідії Скрипки, яка підтримувала Варю, як подругу і молодого спеціаліста, а також усіх хуторян, які були завжди співучими, щирими, добрими, дружніми людьми.
Тут наша Варя і зустріла свою долю – Івана Чернявського, який жив у сусідньому селі Першотравневе. Створили прекрасну сім’ю, купили будинок у Ковраї. У 1984 році народилася
донька Наталя.

Сільський клуб потребував капітального ремонту. І в 1988 році його розпочали. Перекрили дах, переробили підлогу, стелю, закупили нові крісла. Усе фінансування на себе взяв місцевий колгосп «Шлях Леніна» під керівництвом Анатолія Гладкого, який щодня навідувався до закладу, цікавився, як проходить ремонт.

А в 1989 році сім’я Чернявських збільшилася – народився син Саша. Проте у Варвари Іванівни сили вистачало на все. І облаштовувати родинне гніздечко, в якому було, як у казці – квіти, затишок, порядок. І самовіддано працювати завідувачем сільського клубу. На той час у клубі працювали гуртки − драматичний, вокальні чоловічий та жіночий, художнього слова і танцювальний. Художніх керівників треба було шукати в Придніпровському, Ірклієві, Старому Ковраї.

− Найбільше наша Варя, − згадує голова ради ветеранів села, − любила ставити драматичні п’єси як сучасних авторів, так і класиків. Мабуть, у селі немає жодної людини, яка б не грала у цих постановках – «Фараони», «Сватання на Гончарівці», «Мартин Боруля», «Назар Стодоля», «По-модньому», «Свекор», «На сіножаті», «За двома зайцями», «Теща». З концертами їздили по сусідніх селах, виступали на районних оглядах, неодноразово отримували грамоти. І до Ковраю часто приїжджали з навколишніх сіл на свято Івана Купала, одним із організаторів якого була Варя. Гуляння проводилося на місцевому ставу. У програмі були катання на моторних човнах, водяних лижах, розіграші лотерей, різні конкурси, концерт.

Сім’я – це щастя нашої Варі. Донька – вчитель іноземної мови, син – технолог. Має двох внуків – Єгора та Женю.

Чоловік Іван Іванович завжди допомагав дружині, адже має золоті руки. Чи світло зробити, чи ялинку встановити, чи змайструвати інвентар та обладнання до п’єс, навіть зустрічав часто з роботи, бо працювала до пізнього вечора.

У 1992 році Варвара Іванівна стала ще й бібліотекарем. Пропрацювавши 20 років на двох посадах, вийшла на заслужений відпочинок. Однак про спокій можна лише мріяти. Варвара Іванівна – душа компанії, бере активну участь у житті села, у всіх сільських заходах, концертах, завжди з оптимізмом дивиться у майбутнє і заряджає позитивом усіх навколо. Ось така вона – наша Варя із села Коврай на Чорнобаївщині.

Інна Чмихало

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x