«Рушник надії»: як жінки з усієї України вишивають віру в повернення зниклих безвісти захисників

Вишиті на рушникові жінки, які стоять пліч-о-пліч. Це символ сили та нескінченної віри, розповідає організаторка акції «Рушник надії» на Шполянщині Галина Лозова-Генчу. Вона підводить до рушника, до створення якого долучилася разом із такими ж жінками, як і сама, тими – хто втратив зв’язок із близьким серцю військовослужбовцем:

«Це наше творіння з Черкащини, з її серця – Шполянщини. Це наш рушник, який ми своїм осередком вишивали з дівчатами разом. Жінки, які чекають, матері, які чекають, це наш рушник».

У залі кілька десятків рушників. Серед різнобарв’я ниток, квітів, птахів та рослин однією головною ниткою, розповідає, прошите бажання повернути рідного додому. Адже, як каже пані Галина, рушник для них – це не просто шматок тканини, це й молитва, віра, це й надія.

«Бачите, ось там на рушникові вишиті берегині, дорога повернення додому наших захисників, там є дерево життя, на якому показані наші квіти, птиці, гілочки, калина. Це все те, що захищає, оберігає і закликає наших військових захисників повернутися додому. І ми щиро віримо, я щиро вірю в те, що це наскільки сильне, що воно їх повертає», – не приховуючи емоцій зізнається пані Галина.

Жінка вірить, що цю підтримку військовослужбовці чують і за сотні кілометрів від дому, десь у неволі, замкнені, вони відчувають, каже, що за них моляться:

«І хлопці, які повернулися з полону, вони говорять, що ваша молитва, ваші слова, те, як ви в це вірите і як ви говорите, воно повертає нас до життя. Ми цього не розуміємо, але воно так є».

Вишивальниця показує інші вироби. Кожного торкнулася не одна рука дружин, матерів, сестер. Є на виставці рушники чи не з кожного куточка країни. Є із її серця – Київщини. Дівчата, каже, вишивали його і у виробі зазначається доля Київщини, а також бажання повернення хлопців найшвидше додому.

Далі можна побачити вишиті ластівки, герби бригад. Галина Лозова-Генчу на фото показує жінок-засновниць такого проєкту. Усе розпочалося, каже, із акції в Києві і розрослося на всю країну:

«Зараз ця акція мандрує усією країною. І ось ми тут».

Окрім квітів та калини – традиційних символів українського рушника – є ще й написи «чекаємо і віримо», «дорога додому», «повертайтеся живими». Вишили жінки і позивні своїх військовослужбовців.

«Ось цю ікону мати вишила заради сина з вірою в те, що вона його дочекається. Хоча не всі жінки готові говорити про своїх зниклих безвісти. Я розумію, не всі готові ділитися цим болем. Це тяжко. Це такий біль. Його хочеться всім розказати, хочеться про нього кричати, але й хочеться, щоб ніхто тебе не чув», – ділиться емоціями вишивальниця.

Особливо тяжко, зізнається Галина, коли питають, чи є якась звістка. Адже інколи її чекають роками. Її чоловік теж перестав виходити на зв’язок після бойового завдання. Жінка вирішити свій біль та переживання вкласти у вишивку і долучитися до проєкту, стала координаторкою на Шполянщині:

«Знаєте, коли ми вишивали, кожна з нас ділилася своєю історією. Одна із жінок каже, от вишиваємо, вишиваємо, а так тихо. І кожна з нас говорить, що ми молилися. Ми говорили, а в подумки в нас була просто молитва. І це легше».

На виставці представлено понад пів сотні рушників, які вишивалися у різних куточках України. Вироби представлені з усіх областей, розповідає організаторка:

«Навіть з Маріуполя жінки, які вишивали на Київщині, з Донеччини, з Полтавщини, з Сумської області, з Київщини, з Черкащини, Львівщини, Тернопільщини, Рівненщини. Двадцять чотири області наші тут є присутні, кожен рушник, а деякі області по декілька рушників».

Утім, як говорила Галина Лозова-Генчу, є жінки, які, окрім рушників, вишивали ікони чи обереги. А все почалося масштабно в 2022-му році, коли почалося повномасштабне вторгнення і почали зникати безвісти військовослужбовці на фронті:

«Ми, жінки, шукали, де ми можемо вкласти свою енергетику. І ми започаткували цей рушник – «Рушник надії». Він до цього часу триває. Це виставка, яка була представлена 1 жовтня в Києві в Патріаршому соборі. Вона триває, але є рушники по областях, які ще вишиваються».

І ще не один буде рушник вишитий, додає жінка. З кожним місяцем, каже, родини в кого хтось зник безвісти, додаються. Утім, Галина зазначає, такі акції дуже об’єднують людей. Під час них можна виговорити свій біль в цій праці:

«Проєкт об’єднав близько двох тисяч людей. Є й ті, які не хочуть говорити на загал. Вони теж вишивають рушник, мовчки віддають. Їх можна зрозуміти».

Серед вишивальниць є й ті, хто дочекався звістки від рідного з полону. Це дуже окриляє, говорить Галина Лозова-Генчу:

«У серці збільшується в мільйон разів віра, надія і любов. Що всі хлопці повернуться живими, здоровими й неушкодженими. Саме неушкодженими, здоровими. І вони повернуться додому».

Та поки звісток немає. Але вони – жінки-берегині будуть і надалі продовжувати чекати своїх воїнів. За характерний символ рушник обрали не випадково, розповідає Галина. Адже вишивати рушники з нагоди весілля, народження дитини чи інших родинних подій – давня українська традиція:

«Пам’ятаючи з того, що мені мама розповідала, бабуся, рушник – це доля. Це та молитва, яку закладає мама, коли вишиває рушник для дитини, бабуся для внучки, для внука. І це величезна енергетика. Дивлячись і знаючи родини, які люблять вишивати, які з трепетом і з любов’ю до цього ставляться, то енергетика в цих дітей і внуків, в їхніх сімей, вона чарівна. І це не можна зрозуміти. Воно просто є. От просто, як віра в Бога і чудеса Божі, вони просто є. Так і тут», – зізнається жінка.

Організаторка певна, такі акції потрібні, аби ще раз нагадати суспільству про зниклих безвісти на війні. Частину рушників прислали вишивальниці із-за кордону: Канади, Сполучених Штатів та Європи. Зі Шполи виставка помандрувала до сусіднього містечка – Звенигородки. А далі вона поїде на Дніпропетровщину. Побачити «рушники надії» запрошують усіх охочих. Також є можливість долучитися до доброчинного збору для військовослужбовців.

 Слава Ярова