Війна забрала його, але не пам’ять про нього: історія захисника з Черкас Володимира Геліконова

«Він був найкращою дитиною у світі», — так починає свою розповідь про сина Олена Геліконова. Володимир загинув у травні 2022 року, захищаючи Україну. Того ж року війна забрала у пані Олени й старшого брата Володимира, а згодом родина дізналася й про загибель зятя Віктора Стіхальського, який тривалий час вважався безвісти зниклим.

Володя був старшою дитиною в сім’ї. Він мав молодшу сестру Віру, яку щиро любив і про яку завжди дбав — як справжній старший брат.

– Син ніколи не змушував мене плакати. Ми завжди могли домовитися. Він змалечку чітко відчував, що таке добре, а що погано, – пригадує мама.

Пані Олена з дітьми

Коли хлопець у шість років пішов до школи, пані Олена працювала до 18:00 і не встигала забирати доньку з садочка. Володя повертався зі школи, їхав на плавання, а потім самостійно забирав Віру з дитсадка. Для його віку це була велика відповідальність — і він чудово справлявся.

Володя із сестрою Вірою

– Вовчик був справжнім старшим братом. Батьки багато працювали, тому він дуже багато часу проводив зі мною, був уважним і турботливим. Ми були дуже щасливими братом і сестрою. Він мені завжди допомагав. Коли я була підлітком і просила грошей на відпочинок із друзями, брат ніколи не відмовляв. Коли Володя пішов в армію, я почала користуватися його ноутбуком. А коли він повернувся, то вже не став забирати його назад — просто подарував. Мені дуже хотілося віддячити й купити йому комп’ютер, але він не погоджувався: казав, що йому зараз не потрібно. Таким він був — добрим і безкорисливим.

Володимир навчав сестру кататися на роликах

Під час його служби в армії брат і сестра часто телефонували одне одному й могли годинами розмовляти. Це їх неабияк зблизило.

– То були такі теплі, рідні розмови… Мені цього дуже не вистачає, я страшенно сумую, — говорить сестра Віра Стіхальська. – Ми з ним справді були друзями. Пригадую, як у мене була складна життєва ситуація, і по допомогу я пішла не до батьків, а саме до брата. І він мені допоміг.

Пані Олена згадує один з епізодів:

– Якось Володя повернувся з басейну й вирішив сам собі посмажити яєчню. Сковорідка перегрілася, олія почала бризкати, він злякався, вимкнув плиту й забрав Віру — і вони прибігли до мене на роботу. А я працювала не так близько, та ще й тоді був сніг… Перелякані були всі: і я, і вони. Їм здалося, що ледь не спалили квартиру. Але все минулося.

Підлітковий період у Володі теж пройшов «рівно».

– Якось у 10 класі мене викликали до школи — я аж здивувалась. Виявилося, що він прогулював уроки. Але однієї серйозної розмови вистачило, і проблема зникла, — каже мама.

Учителька хімії Черкаської школи №13 Оксана Панасенко пригадує Володимира як дуже вихованого, чемного учня.

– Я недовго викладала в його класі, але запам’ятала Володю на все життя. Він був турботливим братом і хорошим товаришем, завжди приходив на допомогу. Світла й добра дитина…

Володимир Геліконов був відкритим, щирим, легко знаходив спільну мову з людьми. Його перша закоханість сталася через інтернет — він навіть просив у мами гроші на подарунок для дівчинки. А справжнє глибоке почуття прийшло вже під час служби в ТрО. Він казав мамі: «Повернуся — познайомлю вас». Та познайомитися довелося вже за інших, трагічних обставин…

Після школи вступив до Черкаського державного технологічного університету на факультет економіки та управління, але зрозумів, що професія йому не підходить, і пішов працювати у сферу громадського харчування.

– Після першого робочого дня він сказав: “Мамо, мені стільки разів «дякую», як сьогодні, ніколи не говорили”. Для нього це означало більше, ніж гроші — він хотів бути корисним людям, — розповідає пані Олена.

Пізніше знову вирішив здобути освіту й вступив до Черкаського комерційного технікуму на спеціальність «Підприємництво, торгівля і біржова діяльність».

У 2018 році отримав повістку й півтора року служив у Василькові, у військовій частині А1789 Повітряних Сил ЗСУ. Був добросовісним і бездоганним солдатом, але після служби говорив, що більше ніколи не вдягне форму. Війна розпорядилася інакше.

Володимир Геліконов зі своїм дядьком Володимиром під час служби в армії

З початком повномасштабного вторгнення Володимир долучився до Черкаської ТрО.
3 березня він святкував день народження, а вже 5-го став до лав оборони.

– Він не хотів стати героєм, в його службі не було нічого пафосного… Просто так він розумів свій обов’язок: під час війни справжні чоловіки мають стати на захист, – розповідає мама.

Підрозділ місяць перебував у Черкасах, а 11 квітня поїхав на Дніпропетровщину, далі — у Лисичанськ та Попасну.

Поки бригада ще була в Черкасах, Володя іноді приходив додому — поїсти, прийняти душ, перепочити.

– Тоді я побачила: це вже не хлопчик, а мужній чоловік, — каже мама.

На Великдень, 24 квітня, він подзвонив і сказав, що кілька днів може не бути зв’язку. А потім настала тиша, яка тривала всі дні й ночі…

Через кілька днів Володя вийшов на зв’язок. Дзвінки були короткі. Побратими телефонували батькам по черзі, а мами підтримували контакт між собою.

– Востаннє син подзвонив і запитав, чи не виходив на зв’язок Вітя, мій зять. Минуло вже два тижні без новин… Сказав, що їх мають виводити з Попасної, був у гарному настрої… А через пів години його не стало, — згадує мама.

На позиції тоді були троє друзів — Володимир, Михайло та Алік. Михайло й Алік виносили пораненого Володю, але травми були смертельними. Саме вони спершу повідомили сестрі, а потім і матері.

Пані Олена одразу подзвонила батькові Аліка — бойовому медику, який підтвердив загибель:

– Я ще мала надію, думала — може, не розібралися, може, помилилися. Там був страшний хаос. Але ні…

4 травня 2022 року старший солдат Володимир Сергійович Геліконов загинув у запеклому бою поблизу Попасної. Йому було 26 років.

На той час на фронті служив і брат пані Олени — Володимир-старший. Він давно мріяв бути військовим, але життя складалось інакше: тривалий час працював системним адміністратором, впроваджував електронні банківські системи. Але за пів року до повномасштабної війни все ж пішов служити.

– Мій брат мав спеціальність танкіста й ніби відчував, що вона знадобиться, — каже пані Олена. – Після школи вступив до військового училища, мріяв стати конструктором військової авіації,  але його друг не вступив, і вони вирішили: або разом, або ніяк. Брат забрав документи.  Таким він був – завжди вірним своєму слову. Після армії знову хотів вступити до авіаційного університету, але  не пройшов за станом здоров’я.

Останній дзвінок від брата був дуже теплим: саме тоді у Віри народилася маленька Аліса, і він почув її агукання телефоном.

Син Володимир був названий на честь брата. Вони були дуже близькими.
Після загибелі племінника старший Володимир дуже тяжко це переживав. Жінка зізнається, що вперше бачила, як брат плакав.
Через пів року загинув і він. Згодом родина дізналася, що загинув і Віктор — зять, який довго вважався безвісти зниклим.

Посмертно Володимир Геліконов нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня та відзначений званням «Захисник України – Герой Черкас».

– Ми дружили понад 17 років: я, Алік і Володя. Він був позитивним, веселим, умів підняти настрій. Часто збиралися в гаражі знайомого: машин ми там не ремонтували, але час проводили чудово, – ділиться Михайло, позивний Fox, друг і побратим.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, спочатку пішов служити Алік — після мобілізації свого батька. За кілька днів пішов Михайло, а потім і Володя. Вони завжди трималися разом і були разом до останнього…

– Він назавжди залишиться для нас душею компанії, надійним другом, який умів розвеселити й завжди приходив на допомогу, – говорить друг.

Також читайте на сайті історії захисників із Черкас:

«Я й досі чекаю на дзвінок»: як рідні й друзі згадують про 25-річного загиблого захисника Антона Колеснікова з позивним «Боцман»

Усміхнений лицар у бронежилеті: історія полеглого захисника із Черкас Віктора Стіхальського