«Мрії можна не відкладати на потім, … бо ми заслужили трохи казки»
на фото — Юлія Фомічова зі своїми доньками, знімок екрана з відео у соцмережах авторки
Електроенергії нема, Верося хворіє, я зависла на паузі між роботою, шкільними канікулами і ремонтом, а новини — то про проросійського італійця, якого не пустили в Україну, то про підпільну російську школу в Києві… І на цьому тлі ми з дітьми гортаємо торішні фотоспогади й ловимо себе на думці, що знову хочемо в Діснейленд) Бо якщо реальність трохи підтискає, то чому б не втекти в казку, хоча б подумки.
Не скажу, що ми обрали вдалий час для поїздки – під час різдвяних канікул, коли туристів в Парижі і в Діснейленді більше, ніж будь-де. Але це був саме той момент, коли я спитала себе: “Якщо не зараз, то коли?”. Роками відкладаючи мрії на “після Перемоги”, у певний момент я сказала собі: “Досить! Хочу жити зараз. Діти бувають маленькими один раз в житті. Іншого дитинства в них не буде”. І хтозна – може, не скоро в дітей будуть канікули, які тривають цілий місяць, а закритий повітряний простір в Україні робить дороги тривалими – на короткі канікули далеко не втечеш)
Зима у Франції — теж час дуже непередбачуваний для мандрівників, тож я обрала два дні в Діснейленді з ночівлею в готелі системи парку: якщо через несприятливі погодні умови вечірнє шоу скасують в один день (про що наполегливо нагадував мені додаток Діснейленду), міркувала я, то принаймні на другий ми на нього втрапимо. Бо українці, як відомо, завжди мають план Б, а іноді ще й В, Г і запасний термос.
Злива таки накрила нас зненацька, ми всі втрьох захворіли, а шоу до останнього були під загрозою, але рішення моє виявилося правильним, бо ночівля в готелі стала не просто зручністю, а окремим атракціоном і частиною самої магії.
Ми жили в готелі в тематиці мультфільму «Історія іграшок», де і екстер’єр, і інтер’єр були настільки переконливими, що здавалося — ти буквально потрапила усередину мультика. А от коли настає ніч і вимикається світло, простір раптом починає жити власним життям: щось рипить, ніби хтось перебігає коридорами, десь чутно шепіт, і складається враження, що іграшки справді оживають.
Так, я щойно з України, і здавалося б, після всього, що вдома відбувається, я не повинна боятися якихось там нічних шурхотів у готелі, але злякалася я тоді не на жарт. Діти втомлено поснули, а я ще довго лежала з увімкненим світлом, намагаючись заспокоїтись. Навіть поміряла температуру, бо мала підозру, що то не аудіоефекти, а гарячка з галюцинаціями)
Ще один приємний бонус проживання в готелях Діснейленду — можливість зайти до парків розваг на годину раніше, ніж іншим відвідувачам, і завдяки цьому ми встигали проходити найпопулярніші атракціони без черг і відчувати себе людьми, які встигли пожити життя трохи раніше за інших)
А навіть коли й доводилося стояти, то, чесно кажучи, після досвіду годин, проведених в укриттях, ці черги не приносили жодного дискомфорту — навпаки, в них було щось майже медитативне, бо стоячи на місці ти чекаєш не відбою, а якоїсь дивовижі.
На вечірнє шоу ми таки потрапили двічі. І під час першого Верося, затамувавши подих, сказала: «Я вперше бачу феєрверк…» Ця фраза ніби флешбекнула мене в Україну, бо я раптом усвідомила: а й справді — це діти війни, які живуть у країні, де немає феєрверків. Феєрверки для них існують хіба що в мультфільмах, фільмах, а ще — на дверцятах дитячої шафи-купе, з якої колись і почалася наша мрія про Діснейленд.
Коли я стояла на порозі великих сімейних змін, мені на замовлення зробили дитячу подвійну шафу із зображенням вечірнього Замку принцес. Вона з нами вже на третій орендованій квартирі, і щоразу під час переїздів ми знову й знову її розбираємо та збираємо. Возили мрію з собою) А вечорами, перед сном, при світлі нічників, розглядали той малюнок і мріяли, що одного дня обов’язково там побуваємо.
Коли ми повернулися з Діснейленду в Україну, тієї ж ночі була тривога. Я перенесла дітей у коридор, прислухалася до вибухів і раптом зловила себе на дуже простій, але несподівано заспокійливій думці: ми вже побували в Діснейленді – у нас на одну мрію, але й на одну втрачену можливість менше. А Діснейленд на шафі нагадує досі: казкова реальність без війни існує. Після темряви з’являється світло. Після тривоги звучить відбій. А мрії можна не відкладати на потім. І не тільки тому, що “потім” може не настати. А й тому, що ми заслужили трохи казки.
Із допису Юлії Фомічової у фейсбуці
