Чи бачили ви колись, що робить білочка з подарованим їй горіхами? Звісно, якщо дуже голодна, то відразу з’їдає, а якщо ні, то закопує. Інколи на це навіть трішки неприємно дивитися. Ти начебто хочеш почуватися таким собі благодійником, який рятує тваринку від неминучої голодної смерті, а вона твій подарунок – гепсь у земляку. Безсовісна? Ні, мудра. Чому? Про це згодом.
Колись давно, в моєму ще дрімучому совдепівському дитинстві, в дітей не було наворочених гаджетів, трансформерів на радіокеруванні та ляльок із пропорціями порнозірок. Страшні звісно були часи, дикі. По телевізору (в якому треба було підпирати викруткою перемикач каналів, щоб він не зістрибував із \”Останкіно\”) для дітей показували тільки \”Електроніка\”, і \”Качині історії\” по неділям. Тому ми змушені були вміти читати. І робили це багато і з цікавістю. Серед прочитаного найбільше запам’яталася чомусь історія про дідуся, який садив вишню. Дуже дивно було дітлашні, навіщо старий робить це. Адже ймовірність того, що він зможе зібрати ягоди і сторгувати за них на базарі невеличку прибавку собі до пенсії, була дуже низькою. Не доживе просто старий. Чудернацький же дід відповідав, що він цього і не прагне. Йому просто приємно, що після його смерті хтось смакуватиме вишнями. Ну, хто з вас постарше, напевно вже й згадав і назву твору, і автора. Якщо так, то вважайте, що знаєте більше за мене, бо я забув, а гуглити зараз ліньки. Та й не суть.
А суть в тому, що історія ця стала однією з тих цеглинок, які формують характер. Ще тоді виник зародок ідеї, яка пізніше трансформувалася в розуміння: \”Добро не потребує віддачі\”. Якщо комусь робиш щось хороше лише для того, щоб отримати віддяку – ти просто позичаєш. Позичаєш, речі, гроші, вчинки, почуття, прихильність, слова… Різницю ж між позиченим і відданим розуміють всі. Перше ти чекаєш, що повернуть назад, причому в тому ж розмірі і обсязі, що й давав. А бажано, щоб і з відсотками. Коли ж не віддають, нагадуєш, ображаєшся, вимагаєш, відбираєш, мстиш зрештою…
А от коли ж віддаєш – то назавжди. Те, що віддав, більше тобі не належить. Причому неналежить так, наче ніколи й не було твоїм. Далі людина сама буде вирішувать, що робить із твоїм подарунком: повісити на чільному місці, кинути під ноги чи взагалі викинути на смітник. Це стосується не лише речей, а й емоцій, почуттів, вчинків, слів. Віддав – забудь! Підвівся в маршрутці з тепленького місця перед вагідною – не втуплюйся в неї поглядом, доки знічена жінка не подякує. Виштовхав із замета загрузлу автівку, не чекай від водія запрошення на \”півасік\”. Підставив другу плече або закрив його спину від чийогось плювка – не вимагай бути зобов’язаним тобі до гроба.
То чи варто тоді взагалі роботи добро, якщо його ніхто не бачить, не цінує і ще й дякувати за нього не повинен? Відповідь на це питання кожен шукає сам. Я – роблю і вам раджу. Чому? А отут саме час повернутися до білки. Ви знали, що 80 відсотків горіхів, які білка заховує, вона так ніколи і не знаходить? То навіщо ж природа, яка до сказу раціональна і практична, дозволила білці бути такій забудькуватій? Все просто. Саме із тих незгризених взимку голодною білкою горіхів і виростає новий ліс. Самій білці, яка навряд чи доживе до першого плоду на \”посаджених\” нею деревах, від цього толку не багато. Але цей ліс стане домом для її нащадків, і саме завдяки йому білчачий рід існуватиме й далі. Сама ж білка має, що їсти нині, лише завдяки тому, що кілька десятків років тому її предки десь забули свої горіхи і з них проросли дерева.
Зрозуміло. Білка – істота мила і красива, але безмозка. Вона всього цього не розуміє. Тому намертво вшитий у її свідомість інстинкт і змушує її просто брати і закопувати. От, не почуває вона себе нормальною бікою, поки не зариє горіха. Людина – істота набагато розумніша і складніша за хвостату рудунку (ну, в переважній більшості). Перед нею задачі стоять настільки складні і різноманітні, що їх у жодному інстинкті наперед не пропишеш. Тому у нас цю роль виконує розум. А ще – совість. Саме її й варто слухати, щоб визначити, коли потрібно позичати, а коли віддавати; коли бути добрим, а коли й давати по носі тим, хто намагається твоєю добротою нахабно скористатися. Совість – то надзвичайно потужна штука! Це, звісно, в тому випадку, якщо вона є. А якщо немає… Тоді… Тоді це вже зовсім інша історія і тема зовсім іншої розмови…
