«Вироблені, бідні і нікому не потрібні…» — спогад про бабу Варку
«Нащо ж вона про мене, отаку каліку, пише? Хіба ж їй немає більше про кого писать? — отак відреагувала, плачучи, баба Варка на мій вірш, який прочитала їй моя однокласниця Наталя Наконечна, навідавши немічну 90-річну жінку ще на початку 90-х із сумкою продуктів та моєю першою збірочкою «З любові».
Там був і той вірш про неї, про оте її переселення на далекий хутір, на чому настояв сільський голова, бо ж у центрі села бабина хата під соломою «псувала» бач пейзаж і на її місці згодом побудували кафе з банею «Левада». І як стара не пручалася, не вмовляла, що вона ж тут і до сусідів звикла (а ми якраз жили навпроти через дорогу), і до магазина ближче… Таки видворили, наобіцявши благ, а тоді й забули.
Так до чужої хати і не звикла. А бабина хата стояла на місці колишнього панського маєтку, замість тину підперезана дерезою, у якій ми дітлахами часто гралися і чогось дражнити бабу Варку — Варгу, як її називали в селі за грубу чоловічу поставу і такий же голос.
Була вона вдовою ще з війни і до кінця смерти не бачила свого сина, який виїхав у росію і ніколи вже не приїжджав до матері. Сама самота. А сусіди — найрідніша рідня їй.
Про наші перипетії з бабою, її цікавущі розповіді про панщину я ще розповіла у повісті «Копанка в бережині». А тут прогляньте-проживіть поезію «Варка». Бо таких, як вона, і сьогодні у наших селах є та й є… Вироблені, бідні і нікому не потрібні. Добре, коли яка добра душа підоплечить та до смерти догляне…
ВАРКА
У Варки літ — на півтори копи.
Сидить під тином: шлях собі пасе,
А може, хто (хоч зараз всяк скупий)
Та усмішку чи слово піднесе?
Нема… Немає. Манівцями йдуть,
А бабу Варку обминуть таки:
Окрім своєї, ще й чужу біду
Кому охота в час нести такий?
Бува, гукнуть: «Вам крячкою б сидіть
Не теревенить! В мене — купа справ!».
А в баби Варки — біс вершки зібрав
Й масну не звариш кашу на воді.
Нехай би й так. До цього не звикать:
Крутила жорна, сіяла й пекла…
Їй не чужа вдовина толока,
Чужа ця хата… А своя ж була!
Та у селі псувала, бач, пейзаж
Її печаль солом’яна, проста
Та Варчина колюча дереза,
Що замість тину (гарна та густа!),
Де Алібрант плекав сади колись,
Допоки їх комуни не знесли.
Вродила ж дереза за ті гріхи:
в «війну» у ній там грали дітлахи
Й дражнили бабу Варку. Та дива!
Її на хутір править голова:
— Ідіть туди. Там хата гарна й тип,
А тут — кафе «Леваді» вже рости.
— Та магазин за тридев’ять земель?! —
Дала старенька волю вже сльозам.
— Ми хліба вам й до хліба привезем,
Красненько ще й подякуєте нам…
Відправили. Та стіни лиш — з землі,
А баба — з думки. От і всі права.
Хіба ж добром заплідниш душі злі?
Тож Варка наймитує. Добува
Собі шматок, не то про чорний день.
Дивись: кому картоплі підсапа,
Кому зимою ряден напряде
За тракторця. Бо ж кожен зараз — пан!
Понаїдали розкішшю пуза,
Їм ціпа не показуй — засміють!
Та й к бісу баба. В душах — дереза!
А от сади коли в них зацвітуть?
У Варки літ — на півтори копи.
Сидить під тином – шлях чужий пасе.
А може, хтось?.. Та світ такий скупий,
Лише печаль солом’яну несе…
