«Армію треба плекати, її треба мати свою…» — Анатолій Чупилка
Цими днями згадую кіборга Анатолія Чупилку (27 вересня 1974 — 20 січня 2015) — добірного українського патріота, свободівця, який загинув під Донецьким аеропортом, захищаючи Україну від ворожого кодла.
Саме тоді я мала честь у буремні роки Революції Гідності очолювати обласну раду. А він у грудні (як депутат обласної ради, який із перших днів АТО пішов воювати) приїхав із фронту і прийшов до мене з дружиною Вікторія Дорохова щодо допомоги у придбанні тепловізора. Я пам’ятаю той його болючий крик душі «Робіть щось!», бо ж хлопці гинули, а елементарних технічних засобів не було, зрештою, як і армії, про яку він так ратував: «Ми маємо погасити оцей вогонь – і зайнятися вихованням своєї армії, інакше так і будемо далі потерпати…»
Я наче відчувала інтуїтивно, що Анатолія Михайловича можу не побачити більше, тож попросила журналістів облради записати інтерв’ю з воїном. Через місяць він загинув.
Залишився його подвиг, його образ, його голос…
Сьогодні він би був гордий, що наші воїни – найкращі у світі. І цьому завдячуємо і Чупилці, як і тисячам воїнів, які тоді стримали московський поступ на Сході України і дали можливість бодай до певного рівня зміцнити наше військо.
Слава Герою. Навіки слава.
Зупиніться на хвилю, послухайте… тепер уже вічність…
Із допису Валентини Коваленко у фейсбуці
