«Суджене — як скажене…»
«…Зійшовшись докупки, оселились мої батьки в «чистій» половині хати Шпаків (батьків моєї матері) з чотирма вікнами, довгими тесовими лавами та різьбленим ліжком. Були там і піч із лежанкою. Її ще в нас називали «та хата» (піди у ту хату, принеси з тої хати… і всі знали, що це – хата празнична, прибрана). І була там скриня (я її зберегла, вимінявши у братів-Борщів на ванну: вони в бабиному приданому дерть для скотини держали)…
Ой, та скриня! Нічого таємничішого я не пригадую в бабчиній хаті (хіба що ще горище)! Одчинять було її, а я, наче гава, роззявлю рота та й видивляюся, що там сховано: рушнички та хусточки на смерть, якісь документи, дідові медалі, шпульки для швейної машинки, щось із одежі, карточки, псалтир, молитовнички, свічечки… І пахне звідти і нафталіном, і воском, і ще чимось таким незбагненно-одухотвореним, як і самий отой віджилий старовинний світ…
Як годиться, за християнським звичаєм, поверталися мої батьки від церкви додому з іконами (це був 63-й рік). А наступного вже дня в сільській раді розпрощався батько зі своїм партквитком і мало з роботи завклуба не зняли.
На перших порах жили байдуже. Там же, на Сокурівці, і я найшлася. До речі, назва цього кутка – найдавніша в нашому селі. Пішла вона від прізвища одного ташлицького чоловіка Сокура, який століттів зо три тому оселився на цьому місці, сам собі обгородився – від того й село дістало таке романтичне ймення Самгородок.
Як первісток, хочу думати: народилася я з любові. Це було в середу перед північчю 9 вересня 1964 року у Ташлицькій лікарні. «Через те, – каже мати, – ти така й спокійна придалася, бо вилупилась, коли всі спали». А батько ж як гордився мною! Бо трапилося це на День танкіста (а він у армії був танкістом!).
З усіх трьох я на вроду була незавидненькою. Вилюдніла пізніше. Та батьки мене любили. Було, каже мати, поки донесе до дит’ясел, то сотню разів перецілує, бозна скільки дідівських пісень переспіває, віршиків перекаже. Тому-то я півторарічною вже добре орудувала словом. А пізніше воно вкущилося в мені, зрощене почуттям любові до всього Богом благословенного.
Та всім відомі одвічні розбіжності в поглядах між батьками і дітьми змусили молодих просити свого кутка, бо «двом ведмедям в одній барлозі не жить», як казав мій батько.
Джуси (це вже по-вуличному мій Чуйченківський рід, так прадід Варфоломей казав на бруса для гостріння коси) відмовили в допомозі: не було з чого. Дід Федь Шпак, продавши корову та позішкрібавши всі запаси, які міг, купив молодим хату аж на Франції – є такий куток у Самгородку. Хоча я й прожила там рік, однак нічого «французького» ні у вигляді, ні в манерах не з’явилося.
…Хата була старезною, от-от розвалиться. Аж у центрі села продавалася та, що після вішальниці. Наполягли на ній, наче на своїй долі.
Тепер час від часу мати жаліє: і рад би в рай, та гріхи не пускають, себто, і купити б другу, та вже несила: звикла …
Чула якось, як моя мати попрікала бабку Ганну, що та назвали її в честь покійної однорічної Ліди, її сестрички, похованої за Вогненком на кладовищі – від того й по долі така нещасна. А воно хтозна від чого. Пиняла мати й на те, що коли женилися з батьком, то котрась із жінок остригла на їхньому короваї околот ножицями перед роздачею. А моя двоюрідня баба Сашина тоді аж руками сплеснула: «Що ж ти наробила? Ти ж їм щастя обрізала!» А, може, й хата така трапилась. Та то вже мати сама напрягла: тільки цю, в центрі села, у Івана Лейчика. Скільки не відмовляли родичі: не годиться, бо там вішальниця була. Ні ж. Не послухалася.
Але щось таки та є, коли отак весь рід наш Чуйченківський переметрежило (це вже окрема розмова болюча і про ранню батькову смерть, і про незрозумілу смерть брата Петі в Капустиному Яру в росії, і про інших чоловіків цього роду…). Суджене, кажуть, як скажене…
…Років зо п’ять жили мої батьки, устатковувалися, добудовували, хазяйнували з Божою поміччю та дідовою й бабиною. Потроху піднімали й нас двійко, мене й сестру. Батько працював завклубом, мати спочатку на свинофермі, а тоді й до корів перейшла.
Жили скромненько, якось ладнали. Свою корівчину завели, бо на колгоспному не разбагатієш, а зароблене – плакане. Як ідуть увечері жінки з ферми, то душа так і тремтить осикою на кожній колгоспній хвіртці підстерігають, облапують підв’язані під грудьми «грєлки» з молоком та тією пригірщю дерті; передають на правління, «пісочать» та штрафують без удержу. Ех, мовчи, глуха – буде менше гріха! А самі ж возами, мішками, бункерами… То називається соціальна справедливість. І яке вже найторопленніше в селі – те й «охраннік», бо знають, що зі шкури вилізе, а свого не прогавить, щоб не понадорюгатися з простого колгоспника та не вислужитися перед начальством.
Та треба було якось виживати. Батько мав добру хватку до будівельної справи. Була в НЬОГО своя домашня майстерня «середня» повітка. Чого там тільки не набачишся, починаючи од цвяхів та шурупчиків і аж до саморобних станків. І все те по ящичках розкладено, по гніздочках порозвішувано. Не пройде, бува, дорогою повз якогось загубленого болтика чи шматочка дроту – в господі вгодиться. А от порання біля худоби – це було не його, тому часто держаки вил та шкрябків тріщали на свинячих спинах, а ті голосили, як невивершені, на весь двір. Наче навмисне, щоб почула мати. Тоді починалася лайка.
…Не було в селі, напевне, жодної хати, до якої батько рук не приклав. На підробітках гроші здебільшого соромився брати, залишав «зароблених» людей на потім. А замогоричуватися почав-таки. Малі діти та важка робота розмивали материні почуття, і кожне наступне батькове похмілля нестримно рушило її. І його.
Далі – нарікання, ревнощі, лайки. І, найстрашніше, бійки. «Щоб тебе збитниця об сухий шлях била!» – голосила мати, проклинаючи, а ми підпрягалися, захльобуючись отим горем. Доводилося і по горищах ночувати, і в діда з бабкою, і вичікувати під вікнами його глибокого хропіння, щоб потім якось добути в хаті до ранку перенегоджену ніч.
Тільки зараз я можу зрозуміти свого батька і оборонитися за ним. Бо не у всьому він був винен. Боюся, що материна жалість так і не переросла в щось більше і на його велику чоловічу любов не відгукнулася…»
(уривок із автобіографічної повісті «Копанка в бережині»)
PS. До речі, страх перед «хатою після вішальника» в мене залишився на все життя: коли у Білозір’ї шукали з чоловіком хату купити, то вже і завдаток дали, а згодом та жінка не витримала і зізналася, що приховала трагічну історію зі своєю матір’ю у тій господі. А я ж таки запитала її тоді: чи все гаразд із хатою?
Світла пам’ять татові Михайлові. Довгого віку мамі Лідії.
Із допису Валентини Коваленко у фейсбуці
