Ми потребуємо формування культури вдячності: у Черкасах дискутували про види, форми й жести подяки військовим і ветеранам

11 лютого у Черкасах відбулася панельна дискусія «Про культуру вдячності військовим і ветеранам». Участь у ній взяли ветерани російсько-української війни, чинні військові 118 бригади та фахівчині, які щодня працюють із військовими. Про це повідомляють організатори: ГО «Черкаський інститут міста», ГО «Горизонт змін» та ГО «Громадсько-військовий рух».

Говорили про досвід подяки: учасники ділилися власним досвідом, коли їм доводилося отримувати подяку від знайомих чи незнайомих людей, які відчуття це викликало і як, на їхню думку, це робити правильно.

Ветеран Денис Калінін, розповів, що особливо щемкою для нього стала подяка, яку він отримав на деокупованій території України за те, що вона стала вільною.

– Я – професійний військовий, починаючи з 2008 року. Захищати Україну – це моя робота. Це – вибір серцем. Дякують часто, в основному – словами. А, наприклад, коли я повертався з Харкова в Черкаси у відпустку по пораненню, то отримував і багато допомоги, бо шкутильгав і не міг пересуватися, – наголосив ветеран.

Богдан Кордабньов, ветеран, а нині – інструктор, розповів, що вперше йому подякувала незнайома бабуся, просто проходячи повз.

– Я тоді не зовсім і зрозумів, що сталося і чому вона так сказала. Чесно, стало ніяково. А потім для себе зрозумів, що я не люблю подяки і зайвої уваги до себе. Особливо гостро це відчувалося, коли втратив батька і мені казали: «Дякую за батька!», підіймаючи цим хвилю болючих спогадів, – поділився Богдан Кордабньов.

У цивільних немає сформованої культури подяки в цілому, а відповідно й у військових та ветеранів немає культури прийняття цієї подяки – таку думку висловила соціальна працівниця БО «Веста» Леся Савʼяненко.

– Я, наприклад, люблю дякувати обіймами. Звісно, я обовʼязково питаю військового чи ветерана, до якого відчуваю такий порив подякувати «Чи можна Вас обійняти» – ще ніхто не відмовився. У цьому є важливий момент: може бути й інакше. Людина не зобовʼязана реагувати на вашу подяку і це її право, – наголосила Леся Савʼяненко.

Внутрішньої потреби в подяці не відчуває помічник капелана 118-ї окремої бригади ТрО ЗСУ Микола Макуха:

– Я тут, бо я тут. Це моє рішення – і не для вдячності.

Однак, дуже велику роль відіграють роки, зауважив Микола Макуха. У 2022-му, 23-му і у 24-му роках – більше говорили про вдячність і висловлювали її, а от з другої половини 2025 року і нині люди вже більше бояться людей у формі, ніж дякують їм.

Марина Цибенко, фахівчиня із супроводу ветеранів та демобілізованих осіб Черкаського ветеранського простору, наголосила на важливості виведення чіткого «списку» форм вдячності.

– Це може бути не лише пряма чи не пряма подяка, а й взяти ветерана на роботу – теж форма вдячності. Хвилина мовчання – форма шани полеглим. Ми маємо формувати культуру й цінності, не лише говорити, а й втілювати ось цю шану й повагу до військових та ветеранів у ритуали, поведінкові практики, створення символів. Шана й повага формують відчуття гідності у військового та ветерана – резюмувала Марина Цибенко.

Учасники й гості дискусії також вивели в окрему вісь розмови питання правильної комунікації із родинами військових, полеглих, воїнів у полоні чи зниклих безвісти. І дійшли до висновку: військового, ветерана чи їхніх близьких треба відчути. Зрозуміти контекст, потребу в подяці чи допомозі.

Підсумовуючи, модераторка події Марина Макуха зазначила: Україна потребує формування культури вдячності. Військовим, ветеранам, членам їх родин. Адже у багатьох людей є внутрішня потреба виявляти свою вдячність і зрозуміти, як це робити коректно, а у військових – прагнення бути почутими, щоб їх зрозуміли й почати не зачіпали їхні емоції та почуття.

Організатори обіцяють досліджувати й розвивати цю тему й надалі.

Читайте «Нову Добу» та слідкуйте за нами:
Інстаграм 
Телеграм  
Фейсбук 

Ще більше новин — на сайті https://novadoba.com.ua/