Нова ДобаНовиниВійна

«Хто, як не я?»: історія черкасця Віктора Савельєва, якого два роки вважали зниклим безвісти

Два роки рідні чекали звістки про його долю. І лише в квітні 2024-го Черкаси попрощалися з Віктором Савельєвим — чоловіком, батьком, підприємцем і захисником, який загинув у Попасній у квітні 2022 року. Спогадами про нього поділилися дружина Тамара та старший син Олександр.

Віктор Савельєв народився у Смілі, там же навчався у школі. Ще з дитинства любив спорт – займався легкою атлетикою, метанням ядра. Також захоплювався фотографією.

У підлітковому віці батько купив йому фотоапарат — і відтоді фотографія стала частиною його життя. Віктор багато знімкував, а коли одружився і в родині з’явилися діти, фотографував ще більше – родинні моменти, щоденне життя, спогади.

Після закінчення школи він вступив до ПТУ №5, яке закінчив з відзнакою, опанувавши професію слюсаря-збирача радіоапаратури.

Згодом навчався в Черкаському інженерно-технологічному інституті (нині ЧДТУ). Паралельно із навчанням захопився ушу. Та після першого курсу його призвали до армії.

Після демобілізації Віктор повернувся до навчання у ЧІТІ, де й познайомився зі своєю майбутньою дружиною Тамарою.

– Я була тоді на другому курсі, а він прийшов у нашу групу, – згадує жінка. – Через рік стосунків ми одружилися. Мені було 19, а Віті – 22 роки. Ще через рік у нас народився перший син Олександр. Так ми разом – пліч-о-пліч – ще зі студентських часів.

Після завершення університету Віктор Савельєв вступив до аспірантури. І знову пари, іспити, робота над науковими статтями… Через рік народилася друга дитина Та життя склалося так, що наукову діяльність Віктору довелося залишити.

Усі свої напрацювання, які він встиг зробити за цей час, передав дружині. Тамара продовжила навчання, завершила аспірантуру й успішно захистила дисертацію. Тож, каже Тамара, це була спільна робота, заслуга обох.

Усю свою трудову діяльність Віктор присвятив фірмі «Бі Пітрон Черкаси». Він був одним із її засновників.

Ще на початку 90-х років Віктор Савельєв розумів: майбутнє – за комп’ютерами, і зовсім скоро креслення будуть створювати саме в САD/CAM системах.

– Мій батько разом зі своїм дипломним керівником та друзями зі студентських років заснували фірму, що займалась конструкторсько-технологічним проєктуванням на машинобудівних підприємствах, – розповідає син Олександр. – Власне, він був флагманом в Україні, адже почав поширювати цю технологію на заводи країни й навчати персонал та студентів і викладачів вузу.

Олександр пригадує, що у його дитинстві батько дуже часто бував у відрядженнях, об’їздивши чи не всю Україну.

Віктор Савельєв побував у багатьох містах, працював із людьми на різних промислових підприємствах. Там навчав інженерів проєктуванню в системі Cimatron.

Сам також виконував складні проєктно-конструкторські та технологічні роботи на замовлення. Його прізвище знали на передових машинобудівних заводах, а зустрічі були розписані значно наперед.

Згодом Віктор почав займатися постачанням електротехнічного обладнання на підприємства.

Сьогодні справу батька продовжує старший син Олександр.

– Батько зробив себе сам. Йому ніхто не допомагав. Він мав хист, силу волі, бажання і завжди рухався вперед, ніколи не опускав руки. Завжди підтримував рідних і близьких людей, – говорить він.

Віктор Савельєв завжди дбав про фізичну форму – щодня бігав зранку, робив зарядку.

– Ми з батьком і молодшим братом часто їздили на рибалку, – розповідає син Олександр. – Він не контролював нас, але спрямовував, радив, допомагав у різних питаннях. Тому за порадою до нього я звертався часто.

Останні роки, каже він, батько став для нього ще й старшим другом.

– Ще в 2013–2014 роках він дуже переживав за те, що відбувалося в Україні. Відразу відсіяв усе російське. Перед початком повномасштабної війни ми з батьком часто говорили про це. Він не вірив, що почнеться велике вторгнення. Але завжди казав, що сподівається, що Україна не здасться, а буде захищатися, – пригадує син.

24 лютого 2022 року Віктор, як завжди, пішов на роботу.

– Лише згодом я дізналася, що він пішов у ТрО, але його не взяли, – розповідає дружина Тамара. – Потім він допомагав будувати блокпости, робив коктейлі Молотова. Ще двічі ходив у ТрО, але його не брали – казали, що зателефонують. І згодом таки зателефонували.

Того дня Віктор спочатку зайшов на роботу, дав усі необхідні розпорядження, а потім повернувся додому.

– Він повідомив мені й почав збиратися. Я допомогла йому. Розуміла, що він усе одно піде. Хоч і просила не йти, адже вже тричі відмовили. А Віктор сказав мені: «А хто, як не я? Не хочу, щоб росіяни підійшли до наших будинків – їх треба зупинити там», – пригадує жінка.

Вирватися додому йому вдавалося рідко.

– Коли приходив, то дуже рано. Біг на ринок купити все необхідне, щоб обробити дерева в саду. Я ж цього всього не знала, він розповідав мені, що і коли робити, як доглядати, – говорить дружина.

Із 3 березня до 18 квітня Віктор Савельєв разом із підрозділом ТрО перебував у Черкасах.

Потім їх відправили на завдання у Лисичанськ.

– Батько сказав мені, щоб не хвилювати маму, що вони їдуть на бойове завдання на Луганський напрямок, – пригадує син.

24 квітня, близько 17:00, на Великдень, Віктор зателефонував дружині. Потім говорив із синами та братом.

– Він сказав мені: «Усе буде добре. Передавай привіт усім нашим і сусідам. Я вас усіх люблю. Цілую». Це був його останній поцілунок. Він уже знав, що там пекло і що може не повернутися додому. Він прощався, – говорить пані Тамара.

Тоді дружина знала, що він перебуває у Попасній. Після цього зв’язок обірвався.

– Ми дуже сподівалися, що його взяли в полон. Шукали всюди, жили надією, – каже жінка.

Перед тим Віктор також попередив сина, що йде на завдання і може кілька днів не виходити на зв’язок.

Солдат Віктор Савельєв загинув 29 квітня 2022 року в Попасній.

Два роки родина чекала звістки про його долю. І лише у квітні 2024 року з Віктором попрощалися в Черкасах.

Його поховали на Алеї Героїв кладовища №4.

Посмертно Віктору Савельєву присвоїли почесне звання «Захисник України – Герой Черкас», також його нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

– Віктор був найкращим чоловіком – справжнім, щирим, турботливим. Він завжди прислухався до мене і до моїх порад. Ми прожили разом у шлюбі 33 роки, – говорить дружина Тамара. – Я досі пишу йому повідомлення… і досі сподіваюся на відповідь.