«Я вистояв свої черги в ЦНАПі та соцзахисті. Тепер роблю все, щоби ці черги не стояли мої побратими», – Віктор Вдовиченко, ветеран, керівник ГО «Незламний дух воїна»

Останнім часом велика увага збоку держави, місцевої влади і навіть бізнесу приділяється питанням реінтеграції та реабілітації ветеранів. Створюються ветеранські простори, в громадах зʼявляються фахівці із супроводу ветеранів, запроваджуються різноманітні програми з працевлаштування та освіти для ветеранів, стимулюється розвиток ветеранського бізнесу, запрацювали нові житлові програми. Разом з тим, багато ветеранів все одно не охоплені дією таких програм. Вони або не знають про них, або не довіряють існуючим інституціям. І тут приходять на допомогу ветеранські громадські організації, які працюючи за принципом «рівний рівному», фактично наближують державні сервіси до ветеранів. Про це ми говоримо з ветераном, керівником ГО «Незламний дух воїна» Віктором Вдовиченком.

– Дякую за службу, пане Вікторе. Очевидно, що влада сьогодні декларує велику увагу ветеранській політиці. Але при цьому ми все одно говоримо, що зусиль недостатньо. Хтось скаржиться, що не працюють ветеранські простори, хтось незадоволений реабілітаційними відділеннями, хтось ніколи не чув про фахівців із супроводу ветеранів. І тут велику роль відіграють громадські ветеранські організації, які працюють за принципом «рівний рівному». Розкажіть про специфіку роботи вашої організації – з ким працюєте, які заходи організовуєте?

– Перші такі громадські ветеранські ініціативи розпочалися ще в період АТО-ООС. Утім на той час їх було дуже мало і не всі ініціативи навіть були формалізовані, зареєстровані у вигляді організацій. Після початку повномасштабки, велика кількість таких організацій призупинили свою роботу, тому що засновники просто повернулись на війну. Так, до речі, було й у моєму випадку. Ми «Незламний дух воїна» зареєстрували лише в 2023 році, після мого повернення зі служби. До речі, співзасновником нашої організації стала моя дружина Алла. Роль родини у справжньому поверненні ветерана до мирного життя дуже важко недооцінити. Саме на дружину, матір, дітей лягає тягар перших днів реадаптації. Саме тоді, коли воїн вночі все ще воює, кричить, вдень йому важко зрозуміти де він і хто він. Перші дні – найважчі. Тому члени сімей ветеранів навіть за законом є цільовою аудиторією ветеранської політики.

Не дивно, що головний пріоритет роботи нашої організації – це родини ветеранів. У нас з Аллою – четверо дітей. Причому, коли я добровольцем пішов на війну, то найменшій доньці Аміні тільки виповнилось 3 рочки. Мені було важко, моїй дружині було важко, і мої діти довго не змогли зрозуміти, чого їхній батько не з ними. Дякуючи Богові і моїй мудрій дружині, моє повернення до мирного життя було більш-менш безболісним. Узагалі, робота з дружинами, які чекають на повернення своїх воїнів – має бути найвищим пріоритетом для держави. Якщо ми говоримо, що нам потрібно зберегти родин, допомогти швидкій реінтеграції ветерана, то треба працювати з родинами в першу чергу. Кожна дружина чекає на повернення свого захисника. Але більшість із них чекають на повернення тієї самої людини, яка у 2014 чи 2022 році йшла на війну. Треба розуміти, що повертається зовсім інша людина. Війна змінює всіх. І якщо з родиною не працювати, то вони можуть і розчаровуватися, і лякатися, і панікувати. Тож головна специфіка нашої організації – це повернення в родини чоловіків та жінок, їхнє гуртування. З мого досвіду хочу сказати, що коли тільки повертаєшся з війни, то немає до кого звернутися, окрім як до рідних.

На сьогодні наша організація нараховує 150 ветеранів, 70% з яких мають свої родини, з якими ми також тісно комунікуємо.

– Працюючи з родинами та ветеранами, які б потреби ви виділили в першу чергу, на що варто звернути увагу і державі, і громаді?

– Серед основних напрямків діяльності нашої організації – робота з психологами, працевлаштування, максимальна підтримка громад в розробці та реалізації ветеранських політик.

Ми підписали меморандум про співпрацю з табором «Максимум», що в Золотоноші. Це наші друзі та партнери. Там працює комплексна історія – і відпочинок, і реабілітація, і реінтеграція, і консультування. 70% наших ветеранів, в тому числі і я, пройшли програму реабілітації в таборі «Максимум». При цьому, через табір проходили як чинні військовослужбовці, так і ветерани з членами родин.

Також співпрацюємо з Міжнародною благодійною організацією Protez Foundation, яка забезпечує безкоштовне якісне протезування та реабілітацію нашим воїнам. Але, крім того, тут ще важлива мотиваційна складова, робота хлопців і дівчат з такими ж як і вони, певне просвітництво і консультації, адаптивний ветеранський спорт.

Окрім цього, маємо дуже багато друзів та благодійних організацій за кордоном, які постійно нам допомагають, забезпечують необхідними речами, засобами реабілітації, кріслами колісними, милицями, засобами гігієни, продуктами харчування тощо.

Часто буває так – повертається ветеран, він все ще дезорієнтований. Родина також не розуміє алгоритму дій. Оформлення всіх статусів і виплат займає багато часу. А допомога потрібна вже, треба протриматися певний час. Тож на цьому етапі ми також виходимо у співпрацю з ветераном та його родиною. Закриваємо їхні швидкі потреби.

Цей етап я проходив і сам. У нас налагоджена співпраця з місцевим бізнесом, який так само допомагає нам закривати певні потреби родин з ветеранами.

Важливий сегмент роботи – гуртування, відпочинок та дозвілля. Це перше, що має отримати ветеран, повертаючись з війська. Йому треба просто відпочити, поступово вливаючись у мирне життя. Для нього мирний сон без вибухів, розмірене життя без наказів командира – це стрес, який потрібно здолати.

Аби згуртувати родини, організовуємо пікніки, спільні виходи на природу. Нині організовуємо рибалку для ветеранів. Крайнього разу на такому заході ми зібрали дві сотні родин з ветеранами.

Дуже важливо працювати з дітьми ветеранів, особливо загиблих військових, безвісти зниклих – вони не мають відчувати покинутість. Це наш обовʼязок перед побратимами. Тому організовуємо й відпочинок, і культурно-розважальні заходи з аніматорами, концертами та смаколиками. Крайнього разу, у розважальній програмі взяло участь близько 300 дітей ветеранів.

– Наскільки правильним є робота щодо підвищення кваліфікації, переорієнтації, працевлаштування ветеранів, підтримки ветеранського бізнесу. У цьому є реальна перспектива?

– Ми активно співпрацюємо з центром зайнятості щодо працевлаштування і грантової політики. В цьому році п’ятеро наших учасників організації отримали грант на реалізацію своїх проєктів в сумі від 250 тис. до одного млн грн. Освітні програми ДЦЗ також дуже ефективні. Освітні ваучери і сертифікати на здобуття, в тому ж числі, вищої освіти – реально працюючий інструмент, яким вже скористувалось сотні ветеранів на Черкащині.

Співпрацюємо також з психологами від Червоного Хреста, від нашого університету, запрошуємо на тренінги, круглі столи у наші ветеранські хаби. Співпрацюємо з військовими реабілітологами. Вони правда постійно працюють на передовій, але раз на три-чотири місяці ми намагаємося їх запросити. Крім того, беремо участь у національно-патріотичному вихованні. Наші ветерани відвідують школи, університети та проводять тренінги з домедичної допомоги, тактичної підготовки, як діяти у випадку знахідки підозрілих предметів.

Крім того, підписали меморандуми з іншими громадами – Звенигородка, Богачеве, Шпола, Черкаси, у Христинівці є свій представник, створили асоціацію громадських організацій, які займатимуться проблемами родин ветеранів. Більше того, вже маємо осередки нашої ГО в Одеській та Кіровоградській областях, надаємо їм менторську підтримку. Також співпрацюємо з Уманським районним управлінням поліції, спільно з ними проводимо національно-патріотичні заходи, формуємо позитивний імідж поліції у співпраці з ветеранами та працюємо над уникненням суспільних конфліктів.

Ми були перші, хто в 2023 році започаткував в місті Умань, спільно з іншими партнерами, Хвилину мовчання. Вийшли на дорогу і вшанували полеглих. Нині це вже для нас традиція та громадянський обов’язок. Приємно, що нашу практику врахувала і державна влада, видавши відповідний Указ Президента щодо щоденного започаткування Хвилини мовчання.

Активно працюємо з адаптивним спортом. Створили спортивну команду від ГО «Незламний дух воїна», представники якої беруть участь у «Іграх нескорених», «Бійцях духу», інших змаганнях з ветеранського адаптивного спорту, співпрацюємо з іншими спортивними клубами.

– Розкажіть про власний шлях повернення від військової служби до цивільного життя.

– Та історія напевно типова для України, як у всіх. Пішов на війну, маючи чотирьох дітей. Дружина, хоч і підтримувала, але завжди питала, чому саме я.  Виконував бойову роботу у 30 бригаді Князя Острозького. Наш підрозділ працював на Донецькому та Харківському напрямках. У 2023 році під Барвінковим на Ізюмському напрямку під час виконання бойових дій отримав травму. Коли повернувся додому після лікування, то з два місяці майже не спілкувався ні з ким: ні з дружиною, ні з дітьми. Закрився. Їздив на полігон, по місту, пив каву і взагалі не розумів, що я хочу від свого життя. Декілька разів вже збирався знову повертатися на фронт. Думаю, що був жорстким та агресивним і така моя поведінка була дуже неприємною для членів моєї родини. Дякую їм за терпіння та розуміння. Той, який я сьогодні, маю завдячувати мудрості рідних і близьких. Дружина мене зрозуміла, зайвий раз не чіпала і не розпитувала, допоки я сам не переборов свої почуття і ми заново не знайшли точки дотику. Я навіть брав із собою дружину на полігон, бо займався снайпінгом і ми спільно там проводили час.

Через чотири місяці після повернення, я отримав групу інвалідності, і тоді дружина сказала мені: «Все, харош, навоювався».

– Які з нових інструментів державної ветеранської політики, на вашу думку, вже запрацювали, а які потрібно ще доопрацювати?

– У нас багато недопрацювань у ветеранській політиці. Велика проблема з досвідченими психологами, які мають навички роботи з бойовою травмою. Ми не були готові до повномасштабного вторгнення. Ніхто уявити не міг, яка кількість ветеранів у нас буде. Тому питання роботи фахівців із супроводу – дуже важливе. Але треба розуміти, що важливим є і їхнє знання, і досвід, і статус. Насамперед фахівці з супроводу мають бути прямо дотичні до військових – або дружини ветеранів, або самі ветерани. Бо цивільній людині дуже складно зрозуміти потреби ветерана, його відчуття та переживання, прагнення. Важлива річ – емпатія і здатність до співпереживання фахівців, а також освіта і готовність з ветераном іти в таку комунікацію і співпрацю, не вигоріти. Ми є універсальною і першою в світі країною, яка створює ветеранську політику з нуля. Хоч і використовували досвід інших країн. Проте сьогодні, саме український досвід є найбільш актуальним. До речі, як у веденні сучасної війни, так і в питанні повернення ветеранів до мирного життя. З часів Другої світової війни, жодна країна не стикалась із такими масштабами мобілізації! І я вам скажу – нам є що показати. Зокрема і на Черкащині. Тут дуже активний діалог із владою. Нас чують і розуміють. Підтримують, якщо ти приходиш з конкретними пропозиціями. Ті, хто реально щось хоче зробити для побратимів, завжди мають можливість отримати підтримку чи від регіональної влади, чи від ОМС, чи від бізнесу. Це я вам як колишній радник міського голови Умані кажу, була в мене і така сторінка у моїй ветеранській біографії.

– Як ви оцінюєте стан і перспективи ветеранського руху? Наскільки важливим є гуртування та мережування ветеранів у своєму середовищі, через інструмент громадських організацій?

– Громадські організації – перші партнери і ветеранів, і місцевої влади. Саме ветеранські ГОшки розробляють якісь нові інструменти, а потім передають їх владі. Беріть – користуйтесь. Дуже показовий приклад із табором «Максимум» чи з розвитком ветеранських просторів. Все це народжувалось як недержавна ініціатива.

Треба розуміти природу появи громадських ветеранських організацій. Кожен з нас, ветеранів, має свій власний досвід повернення з війни. У всіх він різний, але щось спільне в ньому є. Це робота з бюрократію. Непростий емоційний та психологічний стан. Незрозуміла байдужість та черствість людей, для яких війна десь далеко. І коли ти проходиш всі ці кола пекла, ти розумієш, що завтра твій побратим буде так само їх проходити. Я, свого часу, вистояв черги в ЦНАПі та соцзахисті. Тепер роблю все, щоби ці черги не стояли мої побратими.

Звідси й народжується ідея ветеранських обʼєднань. Ти просто ділишся досвідом. Але потім, коли вас уже багато, виникають інші завдання. Відпочинок та дозвілля для дітей загиблих і зниклих безвісти. Допомога мамам та дружинам. Певне просвітництво. Робота зі школами, з патріотичним вихованням. Під час повномасштабки в попиті є підготовка цивільного населення – домедична допомога, тактична підготовка. Це на себе беруть в першу чергу ветерани. От і виходить, що спочатку ми обʼєднуємось, щоби допомагати один одному. А потім розуміємо, що маємо допомагати суспільству та державі. А це вже певна місія.

Ну і дуже важливим є робота з образом ветерана. З одного боку люди схильні до поваги та пошани на адресу захисників. З іншого боку – наділяють їх завищеними очікуваннями. Ну як же – ти ж ветеран, захисник, маєш бути суперменом і моральним авторитетом. А ми всі – люди, зі своїми потребами, слабкостями та амбіціями.

А ще дуже харить, коли люди по одному якомусь ветерану роблять узагальнені висновки. Повертається в село чи місто такий собі «я в танкє горєл, і гриз як барбарис», кошмарить цивільних – «мені всі винні». І все – тепер у свідомості людей всі ветерани такі.

– Як ви гадаєте, чи може ветеранський рух бути єдиним, чи повинен він таким бути?

– Складне запитання. Він точно має бути обʼєднаним. Але не єдиним. Не вийде, на жаль, рівняти всіх під одну мірку. Тим більше зараз дуже багато спроб політизації ветеранського руху. Звідси – оці всі «все пропало», «зрада», «ветеранів не чують».

Знаєте, є організації, які ведуть таку собі тиху роботу: організовують якісь послуги для ветеранів і членів родин, створюють ветеранські простори, проводять спортивні змагання, скеровують до фахівців. І така робота, хоч не дуже помітна, але дуже важлива та ґрунтовна. А є організації, які створені з самого початку для хайпу. Об’єднуються щоби протестувати. Цей напрямок також важливий. Але він не може бути виключним. Їх влада (міська чи обласна) питає – що вам треба? Іде з ними на діалог, намагається залучати до якоїсь конструктивної роботи, а вони все відкидають. Говорять – «все не так», «треба все міняти». А як міняти – не знають і не говорять. Єдине, що можуть запропонувати – внесіть наших представників до рад. І їх вносять. Але щоби що? Ну ви покажіть свою спроможність у юридичній підтримці ветеранів. Покажіть свій досвід роботи з родинами. Чи можливо участь у просвітництві та патріотичному вихованні, чи організації змагань з адаптивного спорту. Що ви можете запропонувати окрім «зради» – ветеранські простори не такі, фахівців із супроводу недостатньо, або їх взагалі не потрібно. Ну так же не можна, друзі! За нашими словами і діями є певна відповідальність. По нам судять про всіх ветеранів!

Ветеранський рух дуже важливий, але він не повинен в жодному разі переходити в руки політичних сил, бізнесу. Якщо це ветеранський рух, то він має бути прозорий, зі своєю думкою. Незаангажовані та нейтральні організації. Якщо бізнес допомагає, то це не означає, що треба «лягти» під бізнес. Тому має бути згуртованість і нейтралітет.

– З чим би ви хотіли звернутися до поки що чинних військовослужбовців, які завтра будуть повертатися до своїх родин і громад, після звільнення зі служби чи, дасть Бог, демобілізації?

– Перше – це слова підтримки, бо вони там тримають фронт і воюють з неадекватною країною. Сподіваюсь, що вони повернуться в нормальне, адекватне суспільство, в якому будуть створені всі можливості для ветерана – для відновлення здоровʼя, для пошуку роботи, відкриття власної справи. Дуже боюсь, щоби наші Захисники не повернулися в країну розбрату, де кожен сам за себе і під своїм прапором. Щоб у них не виникало питання, за що я там воював чотири роки. 2022 рік дуже гарно показав, як ми можемо об’єднатися, а 2026 рік – як ми можемо роз’єднатися. Хочу побажати особисто, щоб ця країна існувала, з гідними керівниками, розвиненим суспільством.