Хто такий ветеран і що нам винні?!

Сьогодні в реєстрі учасників бойових дій, який веде Мінветеранів, нараховується 1,5 млн. осіб з відповідним статусом. Вдумайтесь, в країні, в якій немає і 30 млн. громадян – 1,5 млн. ветерани. Так, ми – держава ветеранів.

Тому нам всім важливо відповісти на питання – а хто такий ветеран і що таке ветеранська політика?

Почнемо з очевидного. Перше, ветеран – це Захисник (чи Захисниця, в реєстрі УБД – 370 тисяч жінок). Тобто це громадянин, який виконав свій громадянський обовʼязок, у вирішальний і складний для держави час пішов зі зброєю в руках її захищати. І це і є та саме цифра у 1,5 млн.

Друге, ветеран – захисник, який внаслідок своєї участі у захисті Батьківщини отримав поранення, що призвело до інвалідності (І, ІІ, чи ІІІ групи). І ця категорія також є серед 1,5 млн УБД.

Третє, ветеран – людина, яка пройшла через участь у боях, ризикуючи власним життям. В принципі, сьогодні всі УБД видають відповідно до бойового розпорядження, офіційного документу, який враховується при встановленні статусу. Треба сказати, що не всі військовослужбовці пройшли через участь у бойових діях, займаючись надзвичайно важливим питанням забезпечення, логістики, інженерних дій, охорони, військових досліджень, соціального забезпечення та ін. Тобто є десятки, а можливо і сотні тисяч Захисників і Захисниць, які відповідно до офіційних документів не брали участь у бойових дій, захищаючи батьківщину на інших напрямках.

Тепер запитання, а який тоді статус буде визначено у такої категорії людей? Чи їх роль у захисті Батьківщини була переоціненою чи недооціненою?

Чи будемо ми визначати відмінність статусу УБД з досвідом перебування 540 днів  за БР від статусу УБД з перебуванням за БР у 44 дні? Із очевидного, напевно слід говорити що різниця в бойовому досвіді є. Але військові вам одразу скажуть – бійці ССО працюють «виходами». В той час як «сіль армії» (піхота) в місяць може перебувати на ЛБЗ всі 30 днів за БР-кою, спецпризначенці ССО можуть в місяць «відпрацювати» 2-4 дні рейдами, по тилах. Їх бойовий досвід відмінний? Хто з них потім буде більшим ветераном?

Інколи ми стикаємось з узагальненнями на кшталт того, що ветерани – то тільки військовослужбовці ЗСУ. І тут же навздогін чуємо, що УБД не треба видавати представникам МВС. А як же тоді бойові бригади Національної гвардії: Хартія, Рубіж, Азов та інші? Хто такі прикордонники, які першими приймали та приймають бій від ворога? Далі – більше, хтось дозволяє собі казати, що поліція не бере участь у боях, а УБД все одно отримують. Ви коли небудь стикалися з бійцями бригади «Лють»?! Важко знайти більш досвідченіших і вмотивованіших військовослужбовців!

Буває таке, що в суспільстві існує штамп, що ветеран це обовʼязково людина з інвалідністю. І якщо у тебе руки, ноги на місці, ти бачиш на обидва ока, то ти якийсь несправжній ветеран і захисник. Мовляв – недостатньо сміливо захищав Батьківщину. По-перше, після інтенсивних бойових дій не розраховуйте зустріти повністю здорового ветерана. Як мінімум баротравма (контузія – по-цивільному), як максимум цілий набір специфічних нозологій – від враження опорно-рухового апарату до загострення онкології. По-друге, ані бойовий досвід, ані героїчність не визначається наявністю травми чи інвалідністю. Хоча звісно, такі люди потребують більшої уваги та більшої допомоги у відновленні. По-третє, не завжди наявність інвалідності робить людину менш повноцінною. Це треба не тільки розуміти, але і культивувати такий підхід у сучасному українському суспільстві. Упаси Вас Бог сприймати таких Захисників як людей «з обмеженими можливостями»!

Останнє хибне твердження, ветерани – це ті, хто остаточно звільнився з війська та повернувся до громади. Але сьогодні з 1,5 УБД біля 2/3 продовжують свою службу у лавах сил безпеки та оборони. Відповідно ті, хто повернувся за різних обставин до своїх родин, громад та трудових колективів – є лише незначною часткою усього ветеранства.

То що – будемо ділити захисників? За якими ознаками? По трудодням, по ступені героїчності, по кількості знищених ворогів, по важкості інвалідності?

Моє переконання – не можна цього робити!

Статус дорівнює можливості

Хто такий ветеран – розібралися. А тепер давайте до головного – а що цей статус гарантує. Радіоточку, безкоштовне і пріоритетне встановлення проводового телефону, пріоритетне виділення земельної ділянки (12 соток для житлового будівництва, 2 ГА – особистого селянського господарства), пільги на ЖКП, безоплатний проїзд… Все це – з чинного на сьогодні Закону «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», прийнятого у 1993 році. Закон писався під ветеранів Афганської війни. З того часу змінилось… все. Як мінімум обсяг цільової аудиторії збільшився в 100 разів. А головне, змінилось ставлення до ветеранів. Країні важливо зберегти людський, кадровий професійний потенціал ветеранів, спрямувати його для розвитку держави. Це означає, що потрібно іти шляхом надання додаткових можливостей для розвитку та швидкої інтеграції ветеранів у мирне життя, для професійної, громадської, бізнесової карʼєри ветеранів. Але, і це ключове, статус УБД не заміщає професіоналізм чи досвід. Так, він створює додаткові можливості, але не заміняє знання. Ось чому, категорично не можна іти шляхом популізму і працевлаштовувати ветеранів ТІЛЬКИ через їх статус, а не професійні навички. Це стосується і бізнесу, і державного управління, і громадської активності. Так, ветеранам потрібно відкривати ці можливості – підтримувати навчання, карʼєрні перспективи, підприємницькі амбіції. Але шляхом СТИМУЛЮВАННЯ, МОТИВАЦІЇ. Простіше кажучи, ніхто не буде брати інженером ветерана без відповідного фаху та досвіду. Ніхто не буде СУТТЄВО переплачувати за продукт чи послугу бізнесу тільки тому, що він має ветеранське походження. Не вступ без іспитів для ветерана, а додаткова підготовка до іспитів. Не призначення на посаду за статусом, а реальні карʼєрні перспективи!

Статус «ветерана» – це про відповідальність

Люди схильні жити у вигаданому світі, у власних міфах та образах. «Ветеран – сонечко», «всі ветерани – Герої», «молимось за Вас», «всі ми хворі на ПТСР», «неадекват з гранатою» – все це про нас, ветеранів. Це штампи, які створило суспільство, і в які нас намагаються запихнути т.зв. «цивільні». Всі ці штампи правдиві і брехливі одночасно. Бо да, на 100 тисяч адекватних ветеранів буде один, який «в танкє горів і гриз їх як барбарис». Так само, як на 100 тисяч цивільних обовʼязково знайдеться один, який «ми вас туди не посилали».

Соціологія говорить, що сьогодні ветеранам довіряють більше ніж церкві. Це з одного боку дуже надихає, а з іншого створює великі перепони. У свідомості простих людей, ветеран – це або супермен, або помічник Бога на землі. Від ветерана очікують бути взірцем для молоді, «золотим стандартом» громадянина. Форма відповідно Статуту, медалі, «Слава Україні», посмішка на обличчі та позитивний настрій. А він – усього лише людина з особливим досвідом (бойовим, можливо травматичним). Він може бути не в настрої, у нього може в будь-який момент загостритися головний біль – «невидимі наслідки війни». Він може випити пива і послати когось за «російським кораблем». Як і звичайні «не канонізовані» люди.

Кожен з нас, має розуміти, що так чи інакше, але ми представляємо узагальнений образ Захисника, по нам судять про всіх ветеранів. І коли ми обʼєднуємось тільки перед загрозою чогось поганого, тільки у кризових ситуаціях, то нас і сприймають лише як руйнівників та деструктивно налаштованих людей. Звідси міф про «ветерана з гранатою».

Що таке «рівний рівному»?

«Цивільні нас ніколи не зрозуміють», «свій до свого по своє» – це і є квінтесенція принципу «рівний рівному». Передбачається, що люди, які мають схожий бойовий досвід, швидше і краще зрозуміють один одного. Особливо це стосується питання психологічної підтримки. І це – правда. Коли з ветераном працює інший ветеран, ступінь відкритості та щирості – в рази вищий. Але знову ж таки, це не підміняє питання професіоналізму чи емпатії. Саме це має бути пріоритетним у підборі фахівців, які працюватимуть з ветеранами.

Але цей принцип буде виключним у роботі саме ветеранських організацій та обʼєднань. Тут треба розуміти, що ветерани обʼєднуються в першу чергу для того, щоби спільно вирішувати якісь гострі проблеми та потреби, ділитися досвідом, допомагати та вмотивовувати тих побратимів, які цього потребують. Ветеранські організації роблять те, що не може що робити держава чи громада.

Натомість, сьогодні чимало ветеранських організацій створюються не з метою допомоги побратимів, а з метою якогось внутрішнього хайпу. Простіше кажучи, ветерани обʼєднуються не для створення чогось, а для критики чи руйнування. І це виглядає по-перше не гарно, по-друге шкідливо, по-третє небезпечно. Коли ветеранські обʼєднання організовують літні табори для дітей захисників, групи взаємопідтримки для членів родин зниклих безвісти чи загиблих, мотиваційні тренінги для ветеранів з інвалідністю – таку роботу не дуже добре видно. А от коли ветерани блокують сесії, критикують владу – то це одразу кидається в очі. І в цьому – небезпека. Бо замість того, щоби щось створювати чи змінювати, ми дискредитуємо чи руйнуємо. При цьому шукаємо винних десь деінде, а не в собі чи поруч із собою.

Ветеранська політика у нас в громаді невідповідна – винний уряд! Не місцеві депутати, не самі ветерани, які були і залишаються пасивними при формуванні такої політики, а хтось міфічний, депутат чи чиновник. Особливо вражає критика у форматі «все що створено сьогодні – не працює»! Ветеранські простори – не такі! Фахівці із супроводу ветеранів – не досвідчені! Ветеранського бізнесу – немає! А ви до фахівців із супроводу особисто зверталися? А пробували отримати грант в Державній службі зайнятості чи Українському ветеранському фонді? А які заходи ви провели разом із ВетеранПро у себе в громаді? А чи брали ви участь у розробці місцевої програми підтримки ветеранів у вашій громаді?

Черкащина – одна із лідерів щодо реалізації різних інструментів ветеранської політики. У нас активно розвиваються ветеранські простори різних форм у громадах. Станом на березень, їх на Черкащині – 62. Ми одні із лідерів запровадження нової професії – фахівців із супроводу ветеранів. Їх на сьогодні працює 127 фахівців, 13 з яких – в закладах охорони здоровʼя. Половина з усіх ФСВВ, до речі – самі ветерани чи члени родин. І ці фахівці прийняли більше 7,5 тисяч заяв від ветеранів і членів родин.

В області поширюються позитивні приклади меморіалізації. В самих Черкасах планується окреме військове кладовище. Динамічно розвивається ветеранський бізнес в різних сферах. Хто повісить зірочки за все це? Звісно, роль влади, голови ОВА, міських та сільських голів – важлива. Але без активної ветеранської спільноти цього б ніколи не сталося.

То чия ж відповідальність «ветеранська політика»? Президента, Премʼєр-міністра, міністра у справах ветеранів, депутата верховної ради, начальника ОВА, міського голови? Ні – це наша спільна відповідальність! Ніхто Вам не закладе у міську програму видатки на меморіал в центрі міста, якщо ви про це не будете говорити. Ніхто не передбачить витрати на лікування та реабілітацію, якщо не буде відповідного запиту.

І цей запит маємо формувати ми самі, ветерани. Через роботу у громадських радах, через спільну діяльність у ветеранських просторах, через звернення до фахівців із супроводу ветеранів, через розвиток громадських організацій. Давайте переходити від інерційного принципу реагування. Нам не доведеться виправляти помилки влади, якщо ми не будемо їх допускати через співпрацю. Давайте не влаштовувати протестні мітинги на похоронах побратимів, а організовувати маленькі перемоги ветеранів у громадах. Ми всі ішли на війну не для земельних наділів, не за безкоштовний проїзд, і не за участь у владі. Але всі ми, ветерани, заслуговуємо на прояви поваги, подяки та пошани у різному вигляді. Від простого «дякую за службу», до якісно наданих послуг!

Руслан Батир