Титан у кістці: Черкаси стали першим регіональним центром остеоінтеграції ветеранів
Черкаська обласна лікарня стала першим державним медичним закладом в Україні, де 8–9 квітня розпочали системні операції з остеоінтегративного протезування.
Медичний директор Черкаської обласної лікарні Владислав Козанчук спільно зі шведським хірургом Рікардом Бранемарком вживили титанові імпланти в кістки десятьом ветеранам із надвисокими ампутаціями. Головною метою є впровадження інноваційної технології в державну систему охорони здоров’я та надати захисникам мобільність, яку не забезпечують класичні методи.
Інженерія тіла
Класичне протезування часто порівнюють із релігією: якщо протез не тримається або завдає болю, винним вважають або лікаря, або самого пацієнта. Проте проблема часто полягає в біомеханіці. Гільзовий протез передає навантаження через м’які тканини, що неприродно для організму. Засновник центру «Титанові» В’ячеслав Запорожець пояснює, що через дискомфорт та біль близько 40% людей із ампутаціями в світі взагалі не користуються протезами. Остеоінтеграція вирішує це через пряме вживлення титанового штифта в кістку. Навантаження йде безпосередньо на скелет, як це передбачено природою. Цей вид протезування повертає чутливість пацієнту, що є головною перевагою цього методу.
– Ми можемо допомогти половині з тих 40% ветеранів, які зараз сидять у кріслах колісних. Це інженерно правильне рішення: ми кріпимо метал до кістки, а не намагаємося затиснути м’які тканини, — каже Запорожець.
Хірургія на межі міліметра
Для Владислава Козанчука це третій досвід остеоінтеграції. Спільна робота з професором Бранемарком дозволяє відпрацювати складні етапи втручання. Саме батько Рікарадо, професор Пер-Інгвар Бранемарк відкрив технологію остеоінтеграції у 1960-х роках, він використовував її для зубної імплантації, а шведський хірург адаптував цей метод для протезування кінцівок.
– Для мене як для інженера та доктора наук – це виклик: ми здатні побудувати практично все, а тут не можемо закріпити протез до кістки. У класичній схемі навантаження йде через м’які тканини. Це неприродно, це суперечить механіці й викликає побічні ефекти, тому кожен третій пацієнт просто лишає пристрій у шафі, — додає В’ячеслав Запорожець.
Складність операції полягає в тому, що у ветеранів із надвисокими ампутаціями залишається дуже мало кісткової тканини. Хірург має зафіксувати імплант так, щоб він тримався все життя, але при цьому не розколоти тонку кістку.
– Це робота на відчуттях. Ти балансуєш між надійною фіксацією та ризиком пошкодити залишок кістки. Тут важливо відчувати силу зусилля власними руками, – пояснює Владислав Козанчук.
Шведський професор Рікард Бранемарк, відзначив, що українські лікарі діють делікатно. За його словами, у таких складних випадках неможливо використовувати стандартні ортопедичні підходи.
– Владислав не просто звичайний хірург-ортопед. Він дуже обережний, що інколи критично важливо. Випадок, який ми оперували сьогодні, неможливо реалізувати стандартними методами ортопедичної хірургії. Потрібно діяти м’яко та обов’язково враховувати, як кістка буде змінюватися з часом, – наголосив Рікард Бранемарк.
Державні межі та «жорсткий» відбір
Хоча поодинокі операції в держсекторі траплялися й раніше (у Львові чи Чернівцях), черкаський випадок – перший системний приклад регіональної ініціативи. Головний лікар ДУ «ІТО НАМН України» Роман Деркач наголошує, що операції в Черкасах проходять у межах наказу МОЗ №342.
– Ми прийшли до дуже жорсткого наказу, який чітко регламентує: де, як, хто та за якими критеріями має право проводити остеоінтегративне протезування. Це було необхідно, щоб інноваційна технологія не обросла «кустарними підробками». Черкаси – це перший випадок ініціативи саме з регіону, і мені приємно бачити, що тут усе відбувається в межах закону та з дотриманням усіх вимог Міністерства охорони здоров’я, – підтвердив Роман Деркач.
Критерії допуску пацієнта до операції базуються на принципах безпеки та довговічності імпланта. Першим фактором є час, а саме від моменту поранення має пройти від року до півтора. Це необхідно, щоб переконатися у відсутності прихованих інфекцій. Не менш важливою є повна відмова від куріння та зловживання алкоголем, оскільки шкідливі звички порушують кровообіг та руйнують процес вростання титану. Крім того, пацієнт має пройти ретельний огляд консиліуму лікарів, включаючи психолога, щоб підтвердити свою готовність до щоденного догляду за протезом, який ставиться на все життя.
– Ми прийшли до розуміння, що для великих реконструктивних втручань краще почекати рік-півтора, щоб виключити остеомієліт. Ці хлопці повинні розуміти: імплант інтегрується в кістку назавжди. Якщо пацієнт планує курити чи пити, існує величезна ймовірність інфікування та відторгнення металу через 10–15 років. Розповідь психологів про всі ці ризики – це фундамент того, щоб людина усвідомлювала, на що вона погоджується, – пояснює Роман Деркач.
Адміністрація лікарні в особі директора Віталія Шила повністю підтримала проєкт. Заклад забезпечив операційні та персонал, а лікарів відправляли на стажування за кордон та в столичні клініки. Імпланти ж на баланс лікарні передав благодійний фонд.
– Я погодився і підтримую цілком, бо сьогодні дуже багато пацієнтів потребують такого лікування. Лікарня сприяла відрядженням на стажування нашого колеги і в клініку «Мірум», і за кордон. Протези та імпланти оплатив благодійний фонд «Титанові», вони передали їх як благодійну допомогу на баланс нашої лікарні. Усе інше у нас є, у нас багатопрофільна лікарня, – каже директор закладу Віталій Шило.
«Я знову кермую авто»: реальні долі
Для військових із короткими куксами остеоінтеграція часто стає єдиним шансом вийти з крісла колісного або відмовитися від складних систем кріплення. Ветеран із Черкас Антон Іванців, який перебував у війську з самого початку повномасштабного вторгнення, отримав поранення 2 травня 2023 року в Бахмуті. Про метод вживлення титану він дізнався під час лікування на Галичині. Його випадок особливий – Антон півтора року використовував прототип остеоінтегративного протеза передпліччя, за який заплатила держава, і на власному досвіді довів ефективність технології.
– З моєю складністю травми я б ніколи не зміг ходити на звичайному протезі. Остеоінтеграція дала мені змогу водити, ходити, себе обслуговувати, їсти — робити базові потреби. Якщо б такого не було, я б не зміг цього нічого робити, зовсім нуль. Це повертає якість життя, яку неможливо виміряти грошима. Але треба налаштовуватися, що реабілітація довша, і тепер раз на рік маю приїжджати на діагностику, як це прописано в наказі МОЗ, — розповідає Іванців.
Боєць 41-ї окремої механізованої бригади Денис Готлінський приїхав до Черкас із Кропивницького. Він отримав поранення 4 липня 2024 року. Через високу ампутацію стандартні методи передбачали носіння громіздких корсетів, які Денис навіть не хотів випробувати. Йому першому провели операцію з нарощення кістки на нозі, і зараз інші поранені з подібними травмами чекають на результати цього етапу.
– Мені пропонували корсети і на ногу, і на руку, але я був категорично тільки за остеоінтеграцію. На нозі мені зробили нарощення кістки, і хлопці чекають результату, що буде далі. Спочатку була розгубленість, не розумів, куди йти, але в центрі «Титанові» атмосфера майже сімейна — ми разом їздимо на природу, на змагання. Моя мотивація — стати на ноги і з’явитися назад у соцмережах. Валятися — воно добре, але треба рухатись далі. Хочеться просто прогулятися містом, зайти в кав’ярню, посидіти десь не в лікарняній палаті, — каже Готлінський.
Зараз Денис уже успішно використовує біонічну руку, а після завершення другого етапу остеоінтеграції на нозі готується до своєї першої самостійної прогулянки.
Гроші та майбутнє системи
Зараз остеоінтеграція в Україні тримається на благодійності, проте вартість технології залишається високою. Один комплект шведських імплантів компанії Integrum коштує від 25 до 35 тисяч євро — це близько 1,5 мільйона гривень за операцію. Усі 101 операцію, які провів центр «Титанові», оплатили благодійними внесками. Наразі статистика успіху в Україні вища за світову: зафіксовано лише 5 вилучень імплантів на сотню випадків. Це менше 5%, тоді як світовий стандарт становить 11%.
– За три роки ми напрацювали потужну клінічну базу — 101 операцію, і готові передати цей досвід державі. Вартість нашої діяльності як медичної капіталізації — величезна, і МОЗ нас почуло. На четвертому році війни збирати донати стає все складніше, фандрайзинг зупиняється, тому ми вже не можемо покривати всі потреби лише силами фондів. Ми зараз робимо операції фактично в борг, бо я не можу сказати хлопцям на кріслах колісних: «Чекайте», — пояснює В’ячеслав Запорожець.
Уряд та волонтери мають за мету створити в Україні 5–6 потужних центрів остеоінтеграції (зокрема у Львові, Києві та Черкасах), де хірурги матимуть відповідну сертифікацію. На цей рік уже заплановано щонайменше 30–50 операцій за новою програмою, що дозволить ветеранам отримувати високотехнологічну допомогу системно, а не лише завдяки волонтерським зборам.
Владислава Слєсар, Артем Іщенко
