16 архітектурних символів: як Черкаси зберігають свої пам’ятки

До Міжнародного дня пам’яток і визначних місць, що припадає на 18 квітня, команда «Нової Доби» вирішила відвідати 16 історичних місць Черкас. Ми побували біля кожної споруди особисто, щоб побачити їхній сучасний стан та розповісти факти про минуле. Розібратися в архітектурній цінності будівель нам допоміг директор інституту міжнародних відносин, історії та філософії ЧНУ ім. Б.Хмельницького Андрій Касян, який розповів історії об’єктів та як їх будували.

Пам’ятник сантехніку

Нашу подорож ми розпочали з «Черкасиводоканалу», де біля входу стоїть пам’ятник водопровіднику. Його встановили у 2004 році, коли підприємство святкувало свій 90-й ювілей. Це збірний образ майстра, який щодня забезпечує місто водою. Скульптор Владислав Димйон створив фігуру з 26 старих чавунних труб, що додало їй особливої текстури. Поруч із сантехніком лежить люк із написом: «Воду вам я подав». Ця локація відома за межами міста – журнал Marie Claire включив черкаського водопровідника до списку найбільш незвичних артоб’єктів України. Тепер пам’ятник символізує стійкість працівників критичної інфраструктури під час війни.

Вежа Шухова

Наступна зупинка — вежа Шухова, що стоїть поруч із підприємством. Її збудували у 1914 році, щоб дати місту чисту воду після спалаху холери. Ця сталева конструкція виглядає як ажурна сітка і вважається однією з найвищих старих споруд у Черкасах. Про інженерну цінність цього об’єкта розповів Андрій Касян:

– Це цікава інженерна думка. Таких об’єктів у світі збереглося дуже мало. Добре, що в нас вежу доглядають, підфарбовують, і вона тримається вже як історична пам’ятка промислового значення, а не просто технічна споруда.

Зараз у світі залишилося лише 20 подібних проєктів інженера Шухова. Хоча з 1975 року споруда не працює за призначенням, її сталеві опори досі залишаються рідкісним зразком промислової архітектури початку XX століття.

Будинок Майбороди

Особняк на розі бульвару Шевченка і вулиці Пастерівської з’явився на початку 20 століття. Його збудував місцевий підприємець Майборода, який розбагатів на будівництві залізниці та володів цегельним заводом. Проєкт у стилі неокласицизму підготував архітектор Георгій Філоферо. Будинок має десять кімнат, де й досі лежить старий паркет та стоять автентичні двері.

Життя власників завершилося трагічно. У 1921 році, після повернення з еміграції, подружжя Майбородів убили бандити під час пограбування їхнього ж дому. Пізніше в будівлі відкрили дитячий садок, а згодом – санепідемстанцію, яка працює там і сьогодні. Будинок Майбороди зберіг не лише основний корпус, а й господарські споруди: стайню та приміщення для персоналу. Це робить його рідкісним прикладом цілісної міської садиби того часу.

Будинок лісничого

На розі вулиць Небесної Сотні та Хрещатика ми побачили зелену будівлю, яка ніби вросла в землю. Це колишній будинок повітового лісничого, зведений у 1870-х роках за проєктом архітектора Луїджі Руска. Зараз тут працює обласний театр ляльок, про що нагадує металева декорація над входом у формі руки з маріонеткою.

Будівля дивує своєю конструкцією — вона фактично стоїть без фундаменту. Замість нього використали дубові балки, які з часом закам’яніли й утримують споруду вже півтора століття. Через таку особливість дім поступово осідає, тому частина вікон опинилася нижче рівня тротуару. Про причини появи таких цегляних маєтків у місті розповів Андрій Касян:

– Всі ці будинки, які знаходяться по вулиці Хрещатик є наслідоком того, що в другій половині XIX століття Черкаси стають на рівень повітогового ценнтру. Розвиваються цукрові заводи, тютюнова фабрика, грабарницький промисел. Лісники ніколи бідно не жили, тому поява таких гарних цегляних будівель була закономірною. Раніше місто було з глини та дерева, але коли у людей з’явилися гроші, вони почали вкладати їх у нерухомість.

Всередині будинок лісничого нагадує приватне помешкання: у коридорах висять десятки ляльок, на підлозі вистелені килими, у коридорах стоять побутові прилади. Хоча приміщенню бракує місця для повноцінного музею, ляльковий театр зміг адаптувати старі кімнати під глядацьку залу на 60 місць. До того як стати театром у 1970-х, у цих стінах встигли побувати міліція, бібліотека та дитячий садок.

Будинок Щербини

Особняк інженера Щербини на розі Хрещатика та вулиці Небесної Сотні звели у 1892 році в стилі неоренесансу для проживання його родини. Споруда вважалася найбагатшою в дореволюційному місті: вона мала зимовий сад із фонтаном та була огороджена кованим парканом. Хоча автора проєкту не встановили, містяни часто приписують роботу Владиславу Городецькому, проте жодних доказів цієї версії досі не знайшли.

Історія будівлі за останні сто років постійно змінювалася. У 30-х роках тут працював Будинок піонерів, під час Другої світової війни – поліція та жандармерія, а з 1970 року приміщення перетворили на Палац одружень. Разом із цим споруда втратила частину своєї автентичності: через добудову нової зали зник фонтан та зимовий сад, а замість будинку для прислуги звели дев’ятиповерхівку. Від старого огородження залишилися лише дві цегляні колони.

Сьогодні особняк Щербини пофарбований у жовтий колір і має вечірню підсвітку. Попри статус пам’ятки, навколо споруди існують міські легенди. Працівники кажуть про привида, який вночі вмикає світло та ходить порожніми сходами. У сквері за палацом у 2010 році встановили пам’ятник поету Василю Симоненку, що зробило цю локацію ще популярнішою серед туристів.

Громадський банк

Будівля на розі Хрещатика та Смілянської з’явилася у 1914 році. Її звели до 50-річчя Громадського банку, про що свідчать цифри «1864–1914» та літера «L» на фасаді. Хоча за документами ця споруда обійшлася місту у 19 тисяч рублів, власну «резиденцію» фінансова установа отримала лише через пів століття після заснування.

Історія банку почалася зі справжнього детективу. У 1865 році, лише за рік після відкриття, у місті спалахнув скандал. Директор установи взяв позику в 10 тисяч рублів на будівництво власного дому, а щоб уникнути відповідальності, попросив губернатора про звільнення. Вже після його відставки з’ясувалося, що сума привласнених коштів була вдвічі більшою — 20 тисяч рублів. Попри такий кримінальний старт, банківська справа в Черкасах продовжила розвиватися.

За словами Андрія Касяна, проєкт часто приписують Владиславу Городецькому. Він жартує, що по місту ніби «ходить привид Городецького», адже черкасці схильні називати його автором кожної другої гарної споруди, навіть якщо наукових доказів цьому немає.

Після Другої світової війни в цих стінах працювала друкарня, а згодом – редакція газети «Черкаська правда». Саме тут з 1957 по 1960 рік працював поет Василь Симоненко. Сьогодні в будівлі є його меморіальна кімната-музей, де зберегли робочу атмосферу та особисті речі автора. Тут також розміщена редакція газети «Черкаський край».

Готель «Слов’янський»

Будівля на розі Хрещатика та вулиці Остафія Дашковича, відома багатьом як «Блакитний палац», зараз має назву «Бізнес-центр «Слов’янський». Її звели наприкінці XIX століття на замовлення підприємця Скорини. Архітектура споруди поєднує класицизм, модерн та елементи середньовічного Близького Сходу, що робить її унікальною для Черкас. Андрій Касян характеризує цей об’єкт як один із найдавніших торгових центрів міста:

– Фактично готель «Слов’янський» був торговим центром того часу. Його відразу будували під готельні номери та крамниці. Це результат періоду, коли у черкасців з’явилися потреба в подібних об’єктах.

Довгий час будівля мала блакитний колір, який вона отримала в радянський період. Проте під час масштабної реконструкції у 2022–2024 роках приватна компанія «Надія» повернула фасаду історичний пісочний відтінок, що відповідає кольору цегли, з якої її будували. Фахівці не лише ліквідували аварійні тріщини, а й відновили ковані прикраси на балконах методом цинкування.

Хоча проєкт часто приписують Владиславу Городецькому, історики досі шукають документальні підтвердження авторства. Сьогодні в приміщенні колишнього готелю замість кондитерської «Константинополь» та радянського готелю «Дніпро» розташовані сучасні офіси й ресторан.

Будинок Кринського

Особняк юрисконсульта Вацлава Кринського, збудований у 1907 році на вулиці Байди Вишневецького 2, сьогодні є об’єктом судових суперечок через занедбаний стан та спроби забудови ділянки. Це одна з чотирьох споруд міста, яка офіційно внесена до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. За свою історію будівля встигла побувати банком, дитячим притулком, відділенням КДБ та навіть конструкторським бюро.

Проте цінність цієї локації значно старша за саму цегляну споруду. Андрій Касян зауважує, що ділянка розташована на території давнього замчища – Дзеленьгори:

– Розкопки у дворі цього будинку свідчать, що там була знайдена передзамкова споруда з великих колод. Скоріш за все, це частина того старого литовського замку, який зруйнували в Черкасах у 1637 році. Саме звідси, на думку істориків, і починалося наше місто.

Зараз будинок Кринського пустує та руйнується. Власник не дбає про будівлю: у даху з’явилися дірки, а вікна вибиті. Попри статус пам’ятки, будівельна компанія «Надія» намагалася підготувати місце під багатоповерхівку, що призвело до тривалих судів. Аби врятувати особняк від остаточного занепаду, черкаські волонтери самотужки прибирали там сміття та забивали отвори у стінах, щоб захистити інтер’єр від дощів.

Будинок Лисака й Гаркавенка

На вулиці Байди Вишневецького розташовані три будівлі, які звели наприкінці XIX століття для місцевих підприємців Федора Лисака та Михайла Гаркавенка. Ці споруди у стилі пізнього модерну за свою історію змінили десятки призначень: від прибуткового будинку та елітного готелю «Петроградские номера» до військового шпиталю.

Архітектура особняків зберегла чимало автентичних деталей. На даху корпусу під номером 33 досі стоять декоративні вази, а всередині вціліли кахляні печі та чавунні сходи з наскрізним орнаментом, вилиті на місцевому заводі Каурова. На бічній стіні фасаду уважний перехожий помітить сліди від снарядів — це пам’ять про бої за визволення Черкас у 1943 році.

У різні роки тут працювали казначейство, перший науковий музей імені Тараса Шевченка та обласний радіокомітет. Сьогодні весь комплекс будівель займає музична школа №1 імені Миколи Лисенка. У 2023 році всі три корпуси офіційно внесли до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Керівництво закладу планує у майбутньому реставрувати фасади та відновити грецькі каріатиди, які колись прикрашали вхід.

Будинок Цибульських

Будинок братів Цибульських на розі вулиць Байди Вишневецького та Хрещатика звели у середині XIX століття. Це була одна з перших великих цегляних споруд у місті. Вона стала відомою на всю країну через те, що саме тут у 1859 році під домашнім арештом тримали Тараса Шевченка. Андрій Касян розповів, що на той час цей особняк був найвищим у Черкасах:

– Тоді зазвичай забороняли будувати вище двох поверхів, щоб споруди не закривали огляд із пожежних веж. Але купці Цибульські були дуже заможними. Вони торгували заморськими винами й навіть встановили в себе одну з перших у місті кіноустановок, конкуруючи з найдавнішим кінотеатром Белахова.

Нині в будівлі розмішений музей «Кобзаря». Директорка установи Ольга Шарапа розповіла, що Цибульські постачали вина графам Бобринським, князям Лопухіним та в маєток Воронцова у Мошнах. У радянські роки призначення будівлі часто змінювалося. На другому поверсі колись працював банк «Україна», а перший поверх займали крамниці «Вишивка», «Військова книга» та перукарня. Роботи зі створення експозиції розпочали у 1988-му, а вже за рік музей «Кобзаря» прийняв перших відвідувачів. Сьогодні це унікальний музей однієї книги, який працює в історичному будинку.

Чоловіча гімназія

Старий корпус музичного коледжу імені С.Гулака-Артемовського колись був Першою міністерською чоловічою гімназією. Цю будівлю звели у 1880 році на території садиби купця Соколова. На відміну від багатьох інших пам’яток Черкас, авторство архітектора Владислава Городецького щодо цієї споруди офіційно підтверджене архівними документами.

Будівлю створили у стилі модерн із використанням елементів неороманської архітектури. Тоді гімназія складалася з двох корпусів. У головному навчалися старші гімназисти та працювала дирекція, а інший призначався для молодших класів. Це був закритий заклад для місцевої еліти, де викладали виключно чоловіки. Вчителі також займалися репетиторством для дітей найзаможніших підприємців міста.

Після 1918 року гімназію перетворили на середню школу №1, а музичне училище (нині коледж) займає це приміщення з 1968 року. Зараз кожен охочий може відвідати віртуальний музей гімназії, створений працівниками обласного краєзнавчого музею. Там зібрані матеріали про історію закладу та його викладачів.

Жіноча гімназія

Будівля на розі вулиць Смілянської та Гоголя з’явилася у 1905 році. Її звели як жіночу міністерську гімназію за проєктом Владислава Городецького. Це перша споруда в Черкасах, побудована у стилі модерн з елементами неокласицизму. На її створення місто витратило 83 тисячі рублів — на той час це була величезна сума. Тодішня педагогічна рада наполягла на вишуканому проєкті, щоб школа не була схожа на казарму.

До 1917 року тут навчалися лише доньки найбагатших родин. Викладачами працювали випускниці інституту благородних дівиць, які вважалися міською елітою. Під час Другої світової війни нацисти перетворили гімназію на опорний пункт для контролю центру міста. Відбити споруду у 1943 році зміг загін під командуванням старшого лейтенанта Чіковані, про що нині нагадує меморіальна дошка на фасаді.

З 1985 року в приміщенні працював Палац піонерів, зараз тут діє Центр дитячої та юнацької творчості. Попри свою історію та архітектурну цінність, будівля досі не має офіційного статусу пам’ятки. Через це закладу важко отримати державне фінансування на реставрацію, якої споруда потребує вже багато років.

Будинок Тиверовських

Будинок Тиверовських у Черкасах звели у 1912 році в стилі модерн на замовлення однойменних підприємців. Вже за рік після будівництва будівля стала важливим комерційним центром: на першому поверсі працювали аптека, крамниця та казино, а на другому розміщувався міський комерційний банк.

За радянських часів призначення споруди змінилося — тут працювали поліклініка, державні установи та трест «Черкасирембуд». Зараз у будинку Тиверовських знову розміщені магазини та офісні приміщення. Споруда на Хрещатику залишається одним із прикладів архітектури початку XX століття, що зберегли свій історичний вигляд.

Синагога Скловського

Синагога купця Скловського на вулиці Слави 11 – це ошатний будинок середини XIX століття, який звели як духовний центр єврейської громади, а сьогодні використовують як житлову багатоповерхівку.

Споруду збудували у 1860-х роках на кошти купця першої гільдії Скловського. У той період синагоги часто називали іменами меценатів, які фінансували будівництво неподалік своїх домівок. Це дозволяло заможним родинам діставатися на службу пішки, як того вимагали правила великих юдейських свят. Як релігійна установа приміщення діяло до середини 1920-х років, поки радянська влада не закрила його, передавши під державні потреби та приватні квартири.

Сьогодні будинок Скловського має три поверхи, проте історичними є лише перші два. Вони зберегли особливе архітектурне мурування, тоді як останній рівень добудували у 1960-х роках для збільшення житлової площі. Попри внутрішні перепланування та втрату первісного призначення, фасад будівлі залишається нагадуванням про розквіт багатокультурних Черкас кінця позаминулого століття.

Меморіальний комплекс «Пагорб Слави»

Меморіал на Пагорбі Слави збудували у 1965 році, а за десять років реконструювали у великий комплекс. Це місце пам’яті про містян та воїнів, які загинули у Другій світовій війні. На вершині кургану, де поховано майже тисячу солдатів, стоїть 10-метрова скульптура жінки-матері з чашею «вічного вогню».

Андрій Касян зазначає, що черкаська «Батьківщина-мати» з’явилася раніше, ніж київська. За його словами, створення монумента оповите міською легендою: початково статую хотіли зробити вищою на п’ять метрів, але республіканське керівництво в Києві заборонило такі масштаби для обласного центру. Тоді місцеві посадовці пішли на хитрість — вони просто насипали вищий земляний пагорб, щоб у підсумку вся композиція досягла запланованої висоти.

Ця локація поєднує Черкаси зі столицею не лише схожим пам’ятником, а й назвою вулиці Хрещатик, що веде до меморіалу. Зараз Пагорб Слави залишається головним оглядовим майданчиком міста. На підпірній стіні комплексу можна побачити п’ять бронзових барельєфів, які розповідають про різні етапи війни: від перших ополченців 1941 року, які захищали території радянської України, до багнетної атаки під час визволення міста.

Пам’ятник Богдану Хмельницькому

Завершуємо маршрут на площі біля Палацу культури «Дружба народів». Пам’ятник гетьману тут відкрили 30 жовтня 1995 року до 400-річчя від дня його народження. П’ятиметрова бронзова скульптура, створена київськими майстрами, височіє на постаменті з грубого граніту.

Цей меморіал став справжнім літописом козацьких звитяг. По обидва боки від постаменту встановлені гранітні стели з вісьмома плитами. На них викарбувані дати найважливіших битв: від перемоги під Жовтими Водами до взяття Кракова та Варшави. Композицію доповнюють дві масивні бронзові групи.

Одна з них символізує морську могутність козацтва через образ чайки з напнутим вітрилом та хрестом на щоглі. Інша група уособлює сухопутні перемоги: тут зображені козацька гармата, бочка з порохом, литаври та бойові знамена. Незважаючи на величність проєкту, Андрій Касян критикує обраний стиль виконання:

– Пам’ятник зроблений у радянській традиції. Попри всі козацькі атрибути навколо, сам гетьман зображений пішим. У світовій історії королів та головнокомандувачів завжди зображували на конях – це ознака статусу керівника держави. Проте радянська школа, де ідеалом був Ленін, ставила очільників на землю. Через це семантика пам’ятника не зовсім відповідає реальному статусу Хмельницького як верховного командувача.

Сьогодні пам’ятник гетьману залишається одним із головних орієнтирів Черкас. Хоча він з’явився відносно нещодавно, та став символічним завершенням історичної осі головного бульвару міста.

Чому ми ризикуємо втратити обличчя міста?

Ми завершили обхід 16-ти історичних адрес, але стан більшості споруд викликає тривогу. Проблема архітектурної спадщини Черкас — це не лише питання краси, а насамперед фінансів та системного ставлення громади до власного минулого.

Андрій Касян зауважує, що майже кожна історична будівля в місті перебуває в аварійному стані. Реконструкція таких об’єктів потребує величезних грошей, а приватний бізнес не готовий вкладати кошти в те, що не приносить прибутку.

– У нас велика проблема з історичними будівлями. Майже кожна така споруда перебуває в аварійному стані, а її реконструкція потребує величезних коштів. Приватний бізнес не вкладатиметься в ці об’єкти просто так, адже це неприбутково. Тому без спеціальної міської програми ми їх не врятуємо. На жаль, – каже Андрій Касян.

Ця прогулянка показала, що архітектурна пам’ять міста часто тримається на зусиллях волонтерів, як у випадку з будинком Кринського, або на приватних ініціативах меценатів, як це сталося з колишнім готелем «Слов’янський». Проте без підтримки з боку влади Черкаси ризикують залишитися містом без історії. Пам’ятки – це фундамент, на якому стоїть ідентичність містян, і якщо ми їх не збережемо, наступним поколінням залишиться лише типова забудова без власного обличчя.