Черкаська психологиня – про «ієрархію болю», реінтеграцію ветеранів і суперсилу українців
Рівень задоволеності українців власним психологічним станом продовжує знижуватися: якщо у 2022 році він становив 41%, то на початок 2025 року впав до 36%. Про це свідчать результати четвертої хвилі всеукраїнського дослідження, проведеного у грудні 2024 січні 2025 року в межах Всеукраїнської програми ментального здоров’я «Ти як?».
Результати вказують, що респонденти найчастіше відчували тривожність та напругу (58%), погіршення сну (50%), виснаженість (49%), поганий настрій (49%), емоційну нестабільність (45%), роздратування чи злість (44%). Водночас спостерігається позитивна тенденція до зменшення упередженого ставлення до психологічної допомоги. Частка тих, хто звертається до психолога за потреби, зросла з 7% у 2022 році до 17% на початок 2025 року. В той же час запит на психологічну підтримку суттєво збільшився – з 41% до 71%.
Про те, як «ієрархія болю» змушує цивільних знецінювати власні страждання, у чому феномен нашої адаптації до ненормального життя та чому створення єдиної системи реабілітації для ветеранів і тилу є важливою потребою, ми поспілкувалися з Анастасією Заболотною – практичною психологинею Центру надання соціальних послуг Слобідської сільської ради, що на Черкащині.
– Дослідження фіксують чіткий відсоток українців, які потребують допомоги, але чи показують ці цифри реальну ситуацію?
– Точні показники назвати складно, адже це потребує масштабних досліджень, проте, спираючись на власну вибірку, можу стверджувати: реальна частка людей, які потребують підтримки, є величезною. Рівень психологічного вигорання в умовах воєнного стану зараз просто колосальний. 90% моєї практики – це робота з дітьми, але першу консультацію завжди проводжу виключно з батьками. Саме під час цих розмов я чітко бачу, наскільки дорослі виснажені. Офіційна статистика навряд чи може бути вичерпною, оскільки охопити всіх неможливо. Далеко не кожна людина доходить до спеціаліста. Багато хто зараз працює на межі своїх можливостей, тягне на собі величезний обсяг завдань і фізично не має ні часу, ні ресурсу, щоб просто зупинитися й попросити про допомогу.
– Згідно з опитуваннями, значна частка людей категорично відмовляється від психологічної підтримки. Які, на вашу думку, причини такого вибору?
– Причини відмови сильно залежать від того, про яку саме групу людей ми говоримо. Кожна категорія має свої специфічні бар’єри та упередження. Я б виділила кілька основних факторів. Перше – це страх порушення конфіденційності (особливо у військових). У військовослужбовців та ветеранів є обґрунтовані моменти недовіри. На жаль, траплялися випадки, коли психологи виконували функцію посередників між бійцем та командуванням, і конфіденційні дані виходили назовні. Це фундаментально підриває довіру до фахівців.
Друге – страх розголосу в невеликих громадах. Для жителів сіл та маленьких містечок величезним бар’єром є страх того, що інформація вийде за межі кабінету. Люди бояться, що про їхні проблеми дізнаються сусіди і вважатимуть, що з ними «щось не так».
Ще один чинник – знецінення процесу та стереотипи. Досі існує упередження, що психологія – це шарлатанство або «просто балачки», які нічого не змінюють. Також багатьом здається, що звернутися до психолога означає визнати себе психічно хворим. Пострадянський менталітет. Старше покоління виросло в середовищі, де ментальні проблеми ігнорували. Їхня типова реакція на стрес чи депресію: «маєшся дурнею – іди помий підлогу, і все мине».
– Тобто можна говорити про те, що сам формат запиту клієнта еволюціонував?
– Я думаю, так. До психолога – точно. Бо раніше було більше сумнівів, зараз рівень довіри людей до психолога зростає. До лікаря-психіатра теж, але меншими кроками, ніж до психолога.
– Якщо на початку кризи люди шукали швидкого емоційного розрядження, то зараз що вони шукають?
– Якщо відповісти коротко: зараз люди шукають способи зберегти себе і не з’їхати з глузду. На моїй недавній групі підтримки для батьків головний запит звучав саме так. Сьогодні більшість клієнтів не цікавлять красиві книжкові теорії чи довгі абстрактні розмови. Їхній основний фокус – це дієві, суто практичні інструменти, які працюють «тут і зараз». Людям потрібні конкретні алгоритми, що дозволять витримувати це активне, надскладне життя, продовжувати функціонувати і зберігати ясний розум.
– Спираючись на дослідження, в українському суспільстві сформувалася дуже жорстка «ієрархія болю», мовляв «комусь на фронті чи в окупації гірше, тому мої страждання не на часі». Як ця настанова впливає на психіку людини?
– Зі своєї практики можу сказати, що ця «ієрархія болю» працює як механізм психологічного самознищення і діє одразу з кількох боків, створюючи прірву між різними групами людей. Люди, які перебувають в умовно безпечних містах, часто забороняють собі відчувати стрес чи виснаження, бо переконані: тим, хто на фронті чи в окупації, набагато гірше. Коли людина знецінює свої емоції і не звертає на них уваги, біль нікуди не зникає. Він накопичується, і стан неминуче погіршується, переростаючи у глибші проблеми.
Люди, які виїхали з-під обстрілів чи окупації, часто закриваються в собі. Вони бояться довіряти свій біль чи обтяжувати ним тих, хто живе у відносно мирному середовищі. З’являється така собі настанова: «вони мене не зрозуміють, мій досвід для них занадто важкий».
Дуже складна категорія – це люди, які виїхали з окупованих територій, але чиї рідні там залишилися. Вони розриваються між власним болем і тривогою за близьких, на рішення яких не можуть вплинути. Ця неможливість діяти породжує хронічне напруження. Воно швидко призводить до тотального виснаження, яке б’є вже по фізичному.
– А як саме ви працюєте з цим знеціненням?
– По-перше, ми досліджуємо, звідки взагалі взялася ця настанова і що лежить в її основі. Найчастіше за знеціненням ховається глибоке почуття провини. Особливо чітко це простежується в людей, які виїхали за кордон (незалежно від того, з окупованих чи відносно безпечних територій).
Спочатку ми проводимо базовий аналіз. Дуже часто об’єктивний стан людини зовсім не окей, але до візиту вона вперто не хотіла звертати на це увагу. Далі ми розбираємо ситуацію і дивимося, на що людина дійсно може впливати, а на що – ні. Якщо клієнт не може вплинути на глобальну ситуацію тут і зараз, ми шукаємо ті конкретні сфери життя, які йому підвладні. Ми повертаємо людині контроль хоча б за щось повсякденне. Коли людина усвідомлює «на це, це і це я можу впливати», у неї з’являється опора.
Завдяки цьому поверненому контролю наше мигдалеподібне тіло (зона мозку, що відповідає за реакцію на загрозу) починає стишуватися. Рівень тривожності знижується, і людина почувається значно безпечніше. Вже після цього ми дивимося, як я можу допомогти далі: де нам шукати ресурси і в чому людина може бути ефективною в її поточних реаліях.
– З ваших слів я розумію, що ви помічаєте у клієнтів так званий феномен «адаптації до ненормального». Як часто таке трапляєтся в буденному житті?
– Це трапляється надзвичайно часто. І варто зазначити, що ця адаптація не завжди має негативний вектор. Переживаючи кризу, людська психіка може піти в розлад і деструкцію, а може обрати шлях посттравматичного зростання. Цей феномен адаптації до нових реалій насправді вражає. Цінність самого життя кардинально зросла. Люди усвідомили його скінченність і почали робити те, що роками відкладали на потім. Наприклад, на жіночих групових терапіях я постійно чую, що хтось нарешті здав на права, хтось пішов у спортзал чи на танці. Люди вчаться помічати деталі, щоб стабілізувати свій стан.
У мене є клієнтка, яка виїхала з окупованої території. Її досі сильно тригерять гучні звуки – з’являється прискорене серцебиття, запаморочення (це ще не панічна атака, але дуже неприємні провісники). Вона самостійно знайшла для себе метод фіксації: у такі моменти починає детально розглядати елементи навколишньої архітектури. Це допомагає їй перемкнути увагу, заземлитися й повернутися до норми.
Замість того, щоб замикатися в собі, люди об’єднуються. Вони створюють спільноти, де разом виготовляють окопні свічки, плетуть маскувальні сітки й допомагають фронту. Така спільна діяльність і приналежність до групи є неймовірно потужним механізмом виживання.
– Ви працюєте з великою кількістю людей. Що відчуваєте, аналізуючи масштаби суспільної потреби у психологічній підтримці?
– Найперше, що я відчуваю – це впевненість у своїх силах, але водночас чітко усвідомлюю, що попереду роботи буде ще більше. Коли війна закінчиться і наші захисники повернуться додому зі своїм важким досвідом, нас чекатиме непростий етап інтеграції військового та цивільного світів.
Звісно, глобально це довготривалий період, але на початку неминучі певні кризи адаптації, непорозуміння та складні випадки стикування цих двох реальностей.
Саме тому ми активно готуємося до цього етапу вже сьогодні. Я та мої колеги постійно підвищуємо кваліфікацію, щоб бути готовими до нових викликів і залишатися максимально ефективними для людей. А також проводимо просвітницьку роботу, збираємо групи і доносимо суспільству, що звертатися до психолога – це норма, а не щось погане.
– Воєнний стан можна порівняти з постійним «марафоном». Що, з погляду психології, станеться, коли цей забіг закінчиться?
– Коли такий виснажливий марафон завершується, найперше, що відбувається, – це різкий видих. Рівень адреналіну падає, і з психологічної точки зору в цей момент виникають два серйозні ризики. Є небезпека психологічно завмерти в стані раптової зупинки і порожнечі після років надзусиль. Психіка, звикла до постійної мобілізації, не зможе перелаштуватися миттєво. Коли зникне очевидний зовнішній ворог, виникне величезна загроза спрямувати цю залишкову агресію всередину суспільства – почати воювати один з одним.
Щоб цього не сталося і суспільство не зламалося після перемоги, нам критично важливо буде спрямувати цю колосальну енергію в конструктивне русло. Найкраща профілактика криз – це активна участь у відновленні країни. Відкриватимуться нові бізнеси, залучатимуться інвестиції, створюватимуться робочі місця. Цей процес розбудови має стати нашою новою спільною метою. А також, щоб не стати жертвою післявоєнних криз, кожному доведеться свідомо тримати фокус на питаннях: «Де я можу бути корисним у нових реаліях? На що я можу впливати?».
– Ви є свідком неймовірної стійкості людей. Які неочевидні, приховані ресурси є в українців?
– Як психолог я не маю права ставити медичні діагнози. Проте свого часу спеціально вивчала пропедевтику психіатрії, щоб вчасно розпізнавати критичні стани й за потреби направляти клієнтів до лікаря для підтвердження чи спростування підозр. І те, що я спостерігаю зараз у своїй практиці, викликає захоплення.
Здавалося б, після таких надважких випробувань, які пережили люди (зокрема в окупації), вони неминуче мали б отримати тривожний чи депресивний розлад. Але вони вистояли і фізично, і ментально. У суспільстві є стереотип, що всі, хто пройшов через ці події, гарантовано матимуть ПТСР (посттравматичний стремовий розлад. – Авт.). Я хочу наголосити, що це не так. Звісно, у когось він буде, але точно не в усіх. Можуть з’являтися окремі реакції – нав’язливі спогади чи підвищена дратівливість, але один симптом – ще не розлад, і його можна коригувати. Тобто один з найбільших ресурсів українців – це неймовірно сильне психічне здоров’я.
– Якби на основі всіх досліджень та вашої практики ви могли б запропонувати лише одну системну зміну в культурі турботи про ментальне здоров’я, що б це було?
– Якби довелося обрати лише одну, фундаментальну зміну, я б назвала створення єдиної культури адаптації та підтримки, яка має працювати паралельно у двох напрямках – для військових і для цивільного суспільства.
На державному рівні необхідно запровадити обов’язковий період психологічної та фізичної реабілітації абсолютно для всіх ветеранів. Для цивільних – системне навчання емпатії.
Нещодавно я ознайомилася з чудовими матеріалами, які називаються «Абетка емпатії» (це програми з розвитку емоційного інтелекту). Нам критично необхідно масштабувати такі знання від шкіл до дорослих колективів. Часто цивільні щиро хочуть підтримати людей з інвалідністю, порушеннями зору чи слуху, але просто не знають, як це зробити коректно. Через це виникає взаємний дискомфорт: одні ніяковіють від власної некомпетентності, а інші відчувають надмірну або незграбну увагу до себе. Тобто головна зміна полягає в тому, щоб системно підтримувати тих, хто повертається з війни, і одночасно навчати суспільство правильно їх зустрічати.
– Якщо подивитися метафорично на весь наш досвід – біль, втрати, стійкість і навчання просити про допомогу – який головний урок ми як суспільство маємо винести з цього історичного етапу?
– Головний урок – це абсолютне усвідомлення нашої сили через єдність. Є відома притча: одну гілочку зламати дуже легко, але коли вони зібрані разом у щільний пучок, зробити це неможливо. Це і є найкраща метафора нашого суспільства сьогодні.
Ми навчилися просити про допомогу, але найголовніше – люди навчилися надавати її навіть тоді, коли про неї не просять, бо самі бачимо потребу. Наша щедрість, емпатія і готовність підставити плече стали нашими базовими інстинктами.
Також українці по-справжньому відчули красу й цінність того, ким ми є: нашої мови, нашого вбрання, нашої культури. Особливо це стосується нових традицій пам’яті, коли ми разом вшановуємо тих, хто боровся і поліг за нас. Усі втрати і біль не роз’єднали нас, а навпаки сформували між нами надзвичайно міцний зв’язок.
– Уявіть людину, яка зараз читає інтерв’ю. Вона бачить статистику, впізнає в ній себе, але все ще сумнівається, чи має право звернутися до психолога. Якою була б ваша підсумкова думка, що могла б стати для неї дозволом нарешті обрати себе?
– Я б хотіла сказати цій людині одну дуже просту, але фундаментальну річ: вам не потрібно чекати, поки стане нестерпно, щоб отримати право на допомогу. Ми звикли думати, що до психолога йдуть лише тоді, коли світ уже остаточно руйнується. Але це так само хибно, як і йти до лікаря лише тоді, коли хворобу вже неможливо ігнорувати. Якщо ви відчуваєте виснаження, якщо ви втратили радість, якщо вам просто важко тягнути все на собі – це вже на 100% достатня причина звернутися до фахівця. Ваш біль і ваша втома легітимні просто тому, що ви їх відчуваєте. Не знецінюйте свій стан, порівнюючи його з чужим.
Владислава Слєсар, обкладинка – Юлії Світайло
