Більше ніж танець: як черкаський клуб «Лілея» планує стати простором відновлення для ветеранів

Є місця, де час вимірюється не роками, а ритмом. У Черкасах таким місцем понад пів століття залишається спортивно-танцювальний клуб «Лілея» – колектив, заснований у 1972 році, який пережив і радянські десятиліття, і настання незалежності, і тепер – працює в умовах повномасштабної війни. Але сьогодні «Лілея» – це вже не лише про трофеї та чемпіонські титули. Це про людей, яким потрібно знову навчитися жити.

Передача естафети

Десятиліттями клуб очолювали подружжя Фролових – заслужені працівники культури, які виховали багатьох черкаських танцівників. Після початку повномасштабного вторгнення вони виїхали до Британії, а керівництво клубом довірили своєму учневі Ігореві Дикому.

Ігор виріс тут буквально: прийшов школярем, став тренером і чемпіоном. Виступав на легендарному Blackpool Dance Festival, здобув звання майстра спорту, судив міжнародні турніри.

У 2023-му паркет замінила військова форма. Після мобілізації, травми спини та тривалого лікування Ігор повернувся туди, звідки все почалося – до танцю.

Ветерани на паркеті

Не менш яскрава постать «Лілеї» – Сергій Лисун. Разом із партнеркою Валентиною Андрєєвою він прийшов до клубу в 2003 році як спортсмен, а вже за рік почав викладати, поєднуючи тренерську роботу зі змаганнями. Чемпіони України з європейської програми, фіналісти та призери міжнародних турнірів – за плечима пари понад двадцять років на великому паркеті.

Але й Сергій знає, що таке війна не з газетних заголовків. Колишній майор поліції, він добровільно став на захист країни в перший же день повномасштабного вторгнення – 24 лютого 2022 року. Служив у складі Сил територіальної оборони, пройшов через поранення та реабілітацію. А потім – так само, як і Ігор Дикий – повернувся до танців.

Два тренери, два ветерани, два повернення. І в цьому є щось більше, ніж збіг обставин.

Танець як терапія

«Лілея» сьогодні зароджує щось важливе – соціальний проєкт із створення реабілітаційних груп для ветеранів, їхніх родин та людей, які постраждали від війни. Проєкт іще на початку шляху, але сама ідея вже промовляє за себе.

Танець – це не просто рух під музику. Із психологічного погляду – це комплексна терапія, що одночасно працює на кількох рівнях: фізичному, емоційному та соціальному. Заняття допомагають відновити координацію, повернути тілу силу та витривалість. Ритм і музика знижують рівень тривожності, пом’якшують симптоми депресії та ПТСР. А партнерство на паркеті – можливо, одна з найпростіших і найприродніших форм відновлення довіри до іншої людини, адже досить часто для ветерана, який повертається з фронту, світ мирного життя часом здається чужим.

Нам удалося поспілкуватися з керівником клубу та тренерським штабом – і за кожним із них стоїть історія, яка заслуговує на окрему розмову. Про війну та відновлення, про втрати та повернення, про те, як музика і рух стають мовою там, де звичайні слова вже не працюють.

– На перший погляд, ви втрьох – Ігор, Сергій та Валентина – легко комунікуєте, жартуєте, доповнюєте один одного. Чи бували моменти, коли ваші бачення не сходилися?

Сергій: Були інші тренери, з якими ми не сходилися. Між собою конфліктів не виникало.

Валентина: У нас досить великий досвід відстоювання своїх прав, своєї території, свого колективу від різних неприємних ситуацій. Нас це втрьох дуже згуртувало.

– Чим «Лілея» відрізняється від інших шкіл?

Сергій: Ми пишаємося тим, що «Лілея» – перша школа бальних танців у Черкасах, заснована ще в 1972 році. Усі наступні школи, які з’являлися в місті, – відкривалися нашими учнями та випускниками. Крім того, у нас найбільший танцювальний майданчик і найбільша група «Хобі» в місті.

Ігор: В Україні такий формат – не дуже поширений. Але у нас завжди є охочі.

Валентина: Маємо дві групи «Хобі»: перша – для тих, хто вперше виходить на паркет, друга – для тих, хто вже має певний досвід.

– Ви викладаєте втрьох, чи є ще тренери?

Валентина: Зараз втрьох. До повномасштабної війни ми регулярно запрошували відомих танцюристів для майстеркласів – це поширена практика і в Україні, і в Європі.

Ігор: Мене також запрошували – і в Черкасах, і в Києві. Систематично їздив до колективу в Корсуні-Шевченківському.

– Чи є якась історія з життя школи, яка вас особливо вражає?

Валентина: У нас є кілька сімей, де на танці ходять разом – тато, мама і діти. Це нас щиро радує.

Ігор: А я пам’ятаю випадки, коли люди приходили поодинці, а з часом створювали пари і сім’ї.

– Чи є вікові обмеження?

Ігор: Для дітей – в ідеалі з чотирьох років, коли дитина вже розуміє, де вона є, і може провести 45 хвилин на занятті без мами. Для дорослих обмежень немає. Нещодавно до нас записалася пара, яким по 60 років.

Сергій: Приймаємо всіх – незалежно від статури чи фізичної форми. Головне, щоб людина добре почувалася.

Валентина: Якщо жінка відчуває невпевненість через зовнішність – наше завдання допомогти їй вийти на паркет перші три рази. Зазвичай цього достатньо. Далі вони бачать результат, починають розкриватися – і вже не зупиняються.

– Ви плануєте розширення?

Валентина: Так, і дуже відповідальне. Реабілітаційна група – морально ми вже готові.

Сергій: Планували це раніше, але не вистачало людей, які б підтримали й підштовхнули.

– Що зараз потрібно для розвитку реабілітаційного напрямку?

Валентина: Передусім – медійність і реклама. І, мабуть, раніше ми самі не були до цього морально готові. Тепер розуміємо, наскільки це важливо – і для нас, і для тих, кого торкнулася війна.

Ігор: Наразі співпрацюємо з Ветеранською спілкою. Є вже кандидати, які хочуть долучитися.

Сергій: Я вважаю, що ми маємо моральне право працювати з ветеранами та військовослужбовцями, бо самі через це пройшли. Ми готові навчати людей з інвалідністю. Хочемо допомогти. І сподіваємося, що вони нам довіряться.

– Яка ваша мрія для школи?

Ігор: Хочеться повернутися до тієї кількості учнів, яка була до повномасштабного вторгнення. Поки ми з Сергієм служили – школа трохи занепала. Тепер відновлюємося.

Валентина: Мені б хотілося поїхати всім колективом на змагання – і з дітьми, і з дорослими. Раніше ми часто їздили: Київ, Харків, Дніпро, Донецька область. Хочеться повернути це відчуття.

– Заняття зазвичай тривають увечері?

Валентина: Групові – із 19:00, бо всі працюють. Індивідуальні – за домовленістю, в будь-який зручний час.

Ігор: І знаєте, попри вечірній час і втому після роботи – люди настільки відволікаються від своїх проблем, що до кінця заняття всі стомлені, але з посмішками. Відбувається справжнє перезавантаження. Нам вдається відволікти людину від реальності.

«Лілея» – це місце, де не питають, чи вмієш танцювати. Питають лише: готовий спробувати? Три людини, які самі пройшли через багато, тепер просто роблять своє – відчиняють зал, вмикають музику і чекають. А далі все залежить від кожного.

Неоліна Погуляйко