Нова ДобаНовиниСпорт

Майданчик без бар’єрів: як волейбол сидячи об’єднує ветеранів у Черкасах

Перший цьогорічний тур чемпіонату України з волейболу сидячи відбувся у Черкасах 18–19 квітня, де ветеранська команда МСК «Дніпро»-МХП виграла три з чотирьох матчів і очолила турнірну таблицю серед 13 учасників з усієї країни. Саме тому ми вирішила відвідати тренування спортсменів у спорткомплексі «Сокіл», щоб побачити, як гартується лідерство за межами офіційних змагань.

Історія цієї команди почалася у січні 2024-го, коли адаптивний спорт став для черкаських ветеранів способом повернутися у стрій цивільного життя. Відтоді МСК «Дніпро» перетворився на осередок різнопланових дисциплін, які допомагають ветеранам відновлювати фізичну форму, долати ізоляцію та знаходити нові сенси поза межами служби. Одним із найбільш видовищних та динамічних напрямків став волейбол сидячи, де азарт гри поєднується з особливою технікою роботи на паркеті.

Специфіка гри та перші кроки

Команда сформувалася поступово із спортсменів з інших дисциплін ветеранського спорту. Вони почали цікавитися волейболом, і з квітня цей напрям став офіційним. Зараз команда налічує 27 гравців.

Тренерка МСК «Дніпро» Карина Кошіль прийшла в команду три місяці тому. Раніше вона грала за жіночу збірну клубу, а тепер адаптує свій досвід під потреби ветеранів. Карина пояснює, що волейбол сидячи – це не спрощена версія гри, а технічно складний вид спорту. Головне правило – сідниці гравця мають постійно торкатися підлоги під час контакту з м’ячем. Сітка тут значно нижча, а майданчик менший, що робить гру динамічною та швидкою.

– Мене вражає, що попри інвалідність хлопці мають величезну жагу до перемоги. Ми не просто тренуємося – ми ставимо за мету дістатися фіналу чемпіонату України у вересні, – розповідає Кошіль.

Коли підтримка стає частиною гри

Капітаном команди за вибором самих гравців став ветеран війни, боєць добровольчої бригади ОУН та Третьої окремої штурмової бригади Олександр Линник. Він почав займатися волейболом у середині 2024 року після завершення реабілітації. Для нього спорт став можливістю повернути відчуття команди, яке було на фронті.

– Будь-який командний вид спорту дає нам відчуття побратимства, яке ми відчули на війні. Волейбол сидячи – це насамперед психологічна реабілітація, бо ти знаходишся в колі своїх побратимів, – зазначає Линник.

Разом із Олександром на майданчик виходить його дружина Катерина Линник. Вона приєдналася до тренувань у червні 2025 року. Спершу Катерина просто ходила на заняття як глядачка, але згодом зрозуміла, що її участь – це найкраща підтримка для чоловіка.

– Бути підтримкою для Саші – моя мотивація з перших днів його поранення. Я бачу реальні зміни: у нього стало більше сили, він почав вільно ходити. Нещодавно ми разом пройшли пішки 15 кілометрів по Буковелю, і я впевнена, що це завдяки спорту, – розповідає Катерина.

Відстань – не завада

Для багатьох ветеранів спорт стає доступним лише тоді, коли вирішені побутові проблеми. Ветеран 15-ї бригади «Кара-Даг» Володимир Тамілович отримав поранення в січні 2024 року. Він ніколи не грав у волейбол до цього, але за порадою друга вирішив спробувати. Зараз Володимир грає на різних позиціях і вважає, що головне – це мотивація від оточення.

Оскільки Володимир проживає у селі Ротмістрівка, постійні поїздки на тренування в Черкаси були дорогими. За словами тренерки, директор МСК «Дніпро» Юрій Гончаров звернувся за допомогою до громадського сектору. Саме тому під час тренування до Володимира завітала членкиня ГО «Чужих бід не буває» Лілія Сотуленко, яка разом із партнерами з компанії МХП передали ветерану картку на пальне.

– Ми допомогли придбати пальне для ветерана, щоб він міг приїжджати з району на тренування. Наша організація опікується багатьма родинами військових по всьому Черкаському району, і цей випадок приклад того, як бізнес та громада можуть разом допомагати воїнам, – зазначає Сотуленко.

Психологічне розвантаження та досвід у США

Для Ігоря Миколаєнка, командира роти ТОР патрульної поліції та ветерана війни, волейбол став способом «перемкнутися» з напруженої служби. Ігор брав участь в АТО та воював у складі зведеної стрілецької бригади «Хижак». Він уже знайомий із адаптивним спортом, оскільки проходив відбір на міжнародні змагання Marine Corps & Air Force Trials у США.

До команди МСК «Дніпро» Ігор приєднався наприкінці 2024 року через оголошення у ветеранському хабі. Свій дебют у складі команди він здійснив у лютому 2025 року.

– Я від цього кайфую, атмосфера заряджає і відволікає від роботи. Багато хто після поранення закривається, але варто просто спробувати почати з чогось. Навіть якщо не виходить одразу, саме спілкування тут дає друге дихання. Ми вже як сім’я, – розповідає Миколаєнко.

«Просто прийди»: поради тих, хто вже тут

Кожен із гравців команди пройшов свій шлях до залу і має власну формулу відновлення. Сьогодні вони звертаються до тих, хто досі вагається.

Олександр Линник не шукає складних аргументів, бо знає силу спорту на власному досвіді:

– Адаптивний спорт – це найкоротший шлях до відновлення. Тут ти знову серед своїх, і тобі не треба нічого пояснювати. Це можливість знайти новий сенс у цивільному житті.

Ігор Миколаєнко переконаний, що головна битва відбувається не на майданчику, а всередині людини:

– Треба просто переступи через цей бар’єр. Поранення б’є по психіці, але це можна виправити. Хай навіть спершу нічого не виходить, хай ти не виграєш медалі одразу, але сама енергія залу тебе витягне. Ти точно не пошкодуєш, що прийшов.

Володимир Тамілович нагадує про важливість оточення, адже іноді самотужки зробити перший крок неможливо:

– Мотивація – це головне. Але сам ти до цього можеш і не дійти. Потрібен поштовх: друг, сім’я чи хтось поряд, хто візьме за руку і приведе.

Катерина Линник окремо звертається до дружин, які зараз проходять шлях реабілітації разом із чоловіками:

– Нам теж важко, коли все життя змінюється в одну мить. Але цей важкий період минає. Шукайте спільні хобі, займайтеся спортом разом. Просто будьте поряд – це те, що лікує найкраще.