Навіть улітку ранки можуть бути дуже холодними. Пронизливими морозними пальцями торкатися шкіри. Можна прокинутися від запаху роси на зеленій і пружній траві, що пробивається крізь прості дерев’яні вікна сільської хати. Той ранковий холод лоскоче спочатку носа, пробіжиться потім усім тілом, скине ковдру і виманить на поріг. Там уже можна вмочити ноги в густий туман, що розливається молоком по всьому двору, приховуючи стежку до саду.

І веде цей ранок тебе за руку по двору, проводить до городу, де вже все розливається пахощами – і земля, і рослини… Садок тихо прокидається, ловлячи листочками дерев перші промінчики пустотливого сонця. А потім вертає на поріг. Холодний такий і з побитими сходами, і з дерев’яними поручнями, з яких облущується синя фарба, яка щоранку залишається на долонях.

А потім цей ранок обіймає тебе… Залишаєшся на цьому порозі, шукаючи якусь ряднинку, аби підстелити і всістися на ній. Поки це робиш, холодний ранок тихенько собі тане, а за ворітьми вимальовується сільська дорога й вишні, що густим насадженням охороняють двір.

Тоді ж із кухні виходить бабуся. Щось ніжно щебече тобі, розповідає про свою зустріч із ранком і про пригоди, що вже встигли трапитися, поки він не розтанув. Вона не зганяє з порогу, розуміючи, що мені потрібно ще трішки часу тут, що це німе спілкування – щоденна магія, яку більшість людей не здатні бачити.

Згодом бабуся виносить улюблену чашку – таку, радянського зразка, із синіми чи фіолетовими квітами і великим вушком. У ній – цикорій з молоком. Вона поїла ним мене усе дитинство, мабуть тому, що він корисний, а, може, й тому, що бачила, як мені необхідний якийсь атрибут, який би з’єднував мене із реальністю..

Цикорій з молоком – це моя перша ранкова кава. Це символ повного розуміння твоїх потреб і нескінченного тепла. Усі ми родом із дитинства. Та я своє пам’ятаю погано. Крім того часткового перебування в селі разом із бабусею, а особливо – холод літнього ранку і смак цикорію з молоком.