Звістка…
Їхала від бабусі на вєліку, крутила педалі, про щось мріяла. І тут так грізно: «Таню, зупинись! Я що говорив на \”лінійці\” зранку? Де твоя хустинка? Чому ти не запнута? Чому без потреби катаєшся?»
Це зараз я чітко розумію, що таких керівників уже немає. Що він міг промовчати, адже команди розголошувати цю інформацію ніхто не давав. Проте тоді б то був не Захаренко.
Він не злякався стовідсоткового ймовірного покарання за такі поради й розголос. І на все село зранку по радіо, бо саме так, у прямому ефірі щоранку, ще понад тридцять років тому транслювалися шкільні лінійки у Сахнівській школі, Олександр Антонович Захаренко розповів нам, сахнівчанам, про ту страшну трагедію.
Мені пригадуються його поради: «Зачиняйте криниці. У відра з водою крапайте йод. Пийте лише йодовану воду. Намагайтеся менше без потреби перебувати на свіжому повітрі».
Саме ця Велика Людина сповістила нам про Чорнобиль першою за державні засоби масової інформації. А вони всі мовчали. Притихли, бо ніхто ж не дав команди… Олександр Антонович зумів тоді дійсно передати нам масштаби трагедії, хоча я думаю, що й сам не уявляв до кінця, наскільки вони є великими. І його, звісно, викликали у райком партії, і, звісно, з ним провели жорстку розмову…
Зруйновані долі…
Під час одного з відряджень мені довелося почути історію, яка, на превеликий жаль, є непоодиноким випадком… Родина Іваненків з Овруцького району змушена була покинути все, як і тисячі інших. Однак найтяжче було прощатися зі щойно побудованим будинком, який був мрією життя двох поколінь. Великі вікна таким невимовним сумом дивились їм услід. Приїхали всі гуртом на Черкащину, в одне із сіл Звенигородського району. Поселились у невеличкій старій хаті, був спадок від родичів. Вона різюче відрізнялася від покинутого там будинку. Засумували. Першою від болі й розпачу, від того, що відірвали її від коріння, зламалася бабуся Ольга. Захворіла, через півроку померла. Її син Петро, голова родини, почав пити, не зміг знайти собі роботи, яка б йому була до душі, могла б реалізувати його потенціал інженера. І чи то від психологічної втоми, чи від клятої радіації, але захворіла на рак його дружина Марина. Померла через рік. Він же ще тяжче вдарився до оковитої. А двійко діток залишились нікому не потрібними… Так і росли, як бадилля. Хата рік від року ставала ще страшнішою, чому й привернула нашу увагу. Про долю дітей у селі лише знають, що син став наркоманом і ніби сидить десь у в’язниці, але може й ні, а доньчин слід взагалі загубився… Зруйновані долі. Скільки їх таких в Україні? Ніхто й ніколи цього не порахує…
