«…Моя думка щодо Осьмачка, то він напрямку СВУ…»
Це з доносу у Протоколі допиту завідуючої Драганівською школою (що на Хмельниччині, де певний час працював поет) Стефаниди Савівни Мороз, який красномовно свідчить про Осьмаччину радикальну проукраїнську позицію:
«…Осьмачко належав до українських письменників і за ідеологічну невитриманість усі твори розкритиковані і зі складу письменників виключений. Працюючи навчальний рік у школі, він не міг дати учням того, чого вимагає сучасна школа. Під час своєї роботи як літератор він посилався завжди на письменників, як от: Шевченко, Франко, Винниченко, письменників західної літератури, а сучасної літератури не визнає, вважаючи її не художньою, ні газет, ні журналів теперішніх не читає, навіть не передплачує. Зовсім відстав від сучасного життя не в курсі справи Соціалістичного будівництва. В політичних компаніях, що проводяться на селі, ніколи не брав участі».
У розмові, за свідченням С. Мороз, завжди скаржився на утиски вільної літературної діяльності і весь час мріяв про поїздку за кордон, покладаючи великі надії на свою літературну діяльність там…». І далі читаємо: «…Моя думка щодо Осьмачка, що він напрямку СВУ, що проскакує завжди у розмові з ним, і ненавидить російської мови… Були моменти, коли заявляє, що: «Нема настрою займатися – піду за осінніми хмарами». Бо, мовляв, «Я хочу там бути, де є вільна громадянська культура, де є можливість розвивати її».
Із запису протоколу допиту від 15 лютого 1933 року ді знаємося, що Тодось Осьмачка у 1931 році їздив до Москви, аби взяти дозвіл уряду на виїзд за кордон, де прагнув на братися досвіду щодо шляхів розвитку української національної культури, яка в Україні ще не має необхідних умов для її розвою. І тут же сміливо пояснює причину – «хибні» настанови партії більшовиків. Осьмачка переконує, що «національна за формою і соціальна за змістом», українська культура «не (має) бути залежною від центральної культури, якою є в СРСР російська культура…».
Поет упевнений, що самостійність української культури спонукала би до «значно більших темпів розвитку». Очевидно, на закиди слідчих щодо його перебування в Західній Україні, Тодось Степанович пояснює, що «Галичина, Західна Україна, є з нашою Україною одне ціле, і я, як син українського трудового народу, вважав цілком можли вим своє перебування в будь-якому місці України…».
Отже, не вчинив ніякого «державницького злочину». А своє бажання виїхати за кордон пояснює можливістю «вільно ви являти себе в українській літературній діяльності», відзначаючи при цьому, що західний світ його тільки цікавить через те, що «там є цивілізація і культурні вікові традиції». Щодо ж української мови, то в записі слідчого Тодось Осьмачка не заперечує, що завжди вів і веде боротьбу за те, щоби українська мова займала у шкільному процесі «перше місце, а не другорядне, оскільки рідна мова є для люди ни фактично найсильнішою зброєю для боротьби за національне культурне визволення». Зокрема, привчав дітей у трудшколах «звертати основну увагу на правильність мови української, на гарні книги, яких, до речі, дуже мало…».
(За матеріалами двох кримінальнх справ щодо Теодосія Осьмачки (1933 і 1934 років), які зберігаються в Державному архіві Хмельницької області і які знайшов та оприлюднив відомий письменник-літературознавець Василь Горбатюк)
Із допису Валентини Коваленко у фейсбуці
