Дослідження правди свого життя: як учасники проєкту «РІВНІ: театр без бар’єрів» шукали власні історії для сцени
«Твоя історія має значення» – саме з такого принципу режисерка документального театру, тренерка з імпровізації та плейбек-театру Ната Вайнілович будувала дводенний інтенсив для учасників проєкту «РІВНІ: театр без бар’єрів».
Воркшоп став підготовчим етапом до створення свідоцької вистави. Його метою було не навчити акторських прийомів, а допомогти людям знайти власні історії, які вони готові винести на сцену.
Світлини Світлани Корабльової
– Я запропонувала формат дводенного інтенсиву зі збору й опрацювання особистих історій. Завдання були дуже конкретними: допомогти учасникам знайти власну історію і почати будувати з цих фрагментів спільний матеріал для майбутньої вистави. Це було не навчання акторської техніки, а дослідження правди свого життя, – розповідає Ната.
Перший день учасники присвятили зануренню в себе. Починали зі спогадів про щасливі моменти життя, ділилися історіями в парах, а потім шукали відповіді на непрості запитання: що заважає бути собою? Чи це щось усередині, вплив оточення, чи системні бар’єри? Поруч із цим говорили й про джерела сили, які допомагають долати перешкоди.
Світлини Світлани Корабльової
Другий день розпочався з тілесної розминки. Як розповіла Ната, учасники проєкту вчилися ставити себе в центр, не боятися голосно промовляти «Я» і бачити «Я» інших. Потім працювали з текстами й уперше спробували побачити спільну структуру в тих фрагментах історій, які вже зібрали.
У центрі роботи були три речі. Перша – вміння розпізнати власну історію:
– Не переказати біографію, а знайти конкретний момент, де є напруга між «я можу бути собою» і «щось мені в цьому заважає».
Світлини Світлани Корабльової
Друга – довіра до партнера як до першого слухача. Учасники спершу розповідали свої історії в парах. Партнер міг ставити запитання, допомагаючи дістатися до суті. А потім ділився власними спогадами, каже Ната Вайнілович.
Третій складник – тілесна присутність. Розминка другого дня була спроєктована так, щоб кожен міг включитися у своєму темпі і своїми засобами – голосом, мімікою, ритмом, диханням. Не було вимог до якості руху чи звуку – важливим був контакт із собою і групою.
Світлини Світлани Корабльової
Група, з якою працювала режисерка, була дуже різною. Серед учасників – люди з вродженою та набутою інвалідністю, ветеран, мами дітей з інвалідністю, люди, які пережили важкі хвороби.
– Це неоднорідна група. І в цьому одночасно її сила та складність. У кожного своя мова досвіду, своя межа відкритості. Тому я свідомо не просила одразу говорити про щось дуже болюче. Не ставила завдання «розкажи про болючий момент свого життя». Натомість запитувала про момент сили, момент радості, коли ти відчував себе собою, – ділиться тренерка.
Світлини Світлани Корабльової
Ната Вайнілович зауважує: з цього місця розмова стає можливою для всіх, без ієрархії «у кого важче». І саме ці історії й стали для неї найбільшим відкриттям. Каже, її зачепило те, якими відвертими, вразливими, ніжними й сильними були ті розповіді:
– Лара в палаті після реанімації виборює право на дихання й говорить про щастя простих речей. Люда, якій казали: «Куди ти на сцену лізеш?», а вона все одно вийшла й співала. Паша, який таки піднявся в гори і знову сів на велосипед. Це не метафори. Це реальні моменти, коли людина відстоювала право бути собою і жити повним життям.
Саме такі моменти й стають матеріалом для свідоцької вистави.
Світлини Світлани Корабльової
Ната Вайнілович переконана: технічні навички важливі, але вони мають сенс лише тоді, коли людина знає, що саме хоче сказати.
– Акторська майстерність, хореографія, форми плейбек-театру дають інструменти. Але інструменти працюють тоді, коли ти знаєш, що хочеш, щоб почули інші. Ці два дні були про пошук змісту. Учасники виходять з інтенсиву не лише з текстами. Вони виходять із розумінням, яку власну тему несуть на сцену. І це змінює характер подальших репетицій. Людина вже не просто вчиться грати – вона знає, про що говорить, і вчиться робити це точніше, – каже режисерка.
Світлини Світлани Корабльової
За словами тренерки, свідоцький театр у проєкті виявився значно важливішим, ніж планувалося спочатку. Адже він готує не лише до вистави, а й до зустрічі з історіями інших людей:
– Актор, який зміг зустрітися зі своїм досвідом, вийшов і сказав: «Ось я, ось моя правда», – інакше слухає інших. Він уже знає, чого це коштує. Знає, що означає наважитися публічно говорити про щось дуже інтимне, можливо, про те, про що ніколи раніше не говорив уголос.
Світлини Світлани Корабльової
Тому під час плейбек-перформансу, коли глядач виходить розповідати свою історію, актори сприймають її не як матеріал для гри й не як набір фактів, каже Ната, – вони зустрічають людину, яка зробила те саме, що колись зробили вони самі: розвернули себе до інших і сказали вголос: «Я існую, і життя моє ось таке».
У цьому Ната бачить і головну ідею проєкту:
– Кожна людина, незалежно від того, яким тілом вона живе, через що пройшла і що втратила, має право на те, щоб її історія була почута й прийнята без оцінки. Театр у цьому сенсі – не розвага і не терапія. Це простір рівних. Не за можливостями чи здобутками, а за правом бути почутим.
Світлини Світлани Корабльової
Проєкт «РІВНІ: Театр без бар’єрів» реалізується за підтримки Український культурний фонд і Британської ради.
Нагадаємо, раніше в інтерв’ю «Новій Добі» артдиректорка і керівниця групи плейбек-театру проєкту Ольга Касьянова розповіла силу особистого досвіду й те, що фізичні обмеження не обмежують творчість.
Читайте також: «Людині важливо відчути, що її бачать і приймають» – психологиня Наталія Мисан про плейбек-театр, ментальне здоров’я і силу спільноти.
Читайте «Нову Добу» в соцмережах:
Ще більше новин — на сайті.
