«Але ж це не допомогло, мам? Маріуполь не звільнили… Просто вийшов дуже страшний фільм»
фото ілюстративне
Я довго не бачила ту саму фотографію після останнього обстрілу Києва, через яку зараз точиться стільки суперечок. Побачила її лише під вечір. І перша думка була: ні, для мене це не виправдано. Можливо, тому що я вже давно думаю про межі між суспільною важливістю й людською гідністю. Особливо після перегляду фільму «20 днів у Маріуполі».
Я дивилася його двічі, другого разу – разом із донькою. І саме дитячі запитання змусили мене ще раз переосмислити те, що медійники часто пояснюють професійними категоріями.
Спочатку вона питала:
«Чому він говорить російською? Він російський журналіст?»
«Чому він каже, що росіяни битимуть тільки по цивільних об’єктах? Якщо він працює на Донбасі з 2014 року, то чому повторює російську пропаганду?»
«Чому в його англійській звучить Kyiv як Kiev, а Kharkiv як Kharkov, а Володимир – Владімір?»
А далі складніше:
«А вони питали дозволу в цих людей, перш ніж їх знімати? Ти ж чуєш, що вони просять не знімати. Чому журналісти все одно знімають?»
«Усі ці люди потім виїхали з Маріуполя? Якщо хтось із них залишився живий і залишився там, цей фільм не міг їм зашкодити?»
І саме на цих останніх питаннях я вкотре замислилася над тим, наскільки складною є ця тема. Я пояснювала, що існують суспільно важливі матеріали, що іноді журналісти документують злочини, щоб світ побачив їх і вже не міг сказати: «Ми не знали», що якщо щось не покажемо ми, то це покаже ворог, як вигідно йому. Згадувала, як зі сцени «Євробачення» звучало «Free Mariupol», як увесь світ говорив про місто.
І тоді донька запитала: «Але ж це не допомогло, мам? Маріуполь не звільнили… Просто вийшов дуже страшний фільм».
Я не знайшла хорошої відповіді. Мабуть, саме тому мене так боляче зачіпають дискусії навколо фотографій після російських обстрілів. За останні роки ми бачимо скандал за скандалом. Одні фотографи видаляють світлини після критики. Інші пояснюють, що показують світові справжнє обличчя війни. Треті взагалі не реагують. І щоразу звучить однаковий аргумент: «Світ повинен це побачити». За роки роботи мені не раз доводилося комунікувати із закордонною аудиторією про війну в Україні. І маю один інсайт: світ дуже часто не хоче бачити такі фотографії. Від них відвертаються. Для багатьох людей вони викликають не співчуття, а бажання не дивитися і не чути.
Це не означає, що злочини Росії не потрібно документувати.
Але між документуванням злочину і публікацією найінтимніших моментів людського горя існує дуже тонка межа. І саме журналіст має бути тим, хто цю межу відчуває. Бо згода людини, людська гідність і право на приватність не перестають існувати навіть під час війни. Навпаки. Саме під час війни вони стають найважливішими. Бо війна у нас серед іншого і за те, щоб залишити собі цю гідність, це право і цю повагу.
Із допису Юлії Фомічової у фейсбуці
Читайте «Нову Добу» в соцмережах:
Ще більше новин — на сайті.
