Родовід християнського богослова о. Олександра Меня

Лев Хмельковський, RSS,
Дата: 7-05-2018, 16:42

9 вересня 1990 року я був з родиною на відпочинку в Гурзуфі, коди ми щоліта приїздили до мого приятеля з дитячого будинку Леоніда Дмитрука та його дружини Зіни. Саме у їхній колись кримсько-татарській садибі почули, що під Москвою вбито відомого християнського просвітителя о. Олександра Меня. Усі ми були вражені цим злочином і невдовзі наш молодший син Фелікс повіз у підмосковне селище Семхоз харчові дари для родини Менів. Його вдова Наталя Григоренко пізніше розповіла мені, що приїзд Фелікса став дарунком небес, бо часто прибували до неї високі церковні гості, яких треба було частувати, а на ті часи в домі було бідно, аж раптом з України надійшли харчі.

Я теж поїхав у Семхоз, познайомився з Наталею і сином подружжя Михайлом. Відтоді ми зустрічалися і Наталя запропонувала мені перекласти українською мовою твори о. Олександра, адже його рід походив з України, з Харкова. А Наталя була з Кобеляків на Полтавщині. У нелегкі часи чимало українців шукало праці під Москвою і родина Наталі у 1941 році теж рушила на північ, де потребували дешевих робітників. Батько її був агрономом, мама Ангеліна співала у церковному хорі. Приїхали чотири брати і сестра Григоренки.
Я підтримав ідею видання книг о. Олександра українською мовою і узявся за переклад. Директор львівського католицького видавництва «Свічадо» Богдан Трояновський теж визнав таке видання потрібним. Було видано книжки «Син Людський» (кілька видань), «Перші апостоли», «Світло в пітьмі сяє», котрі прихильно зустріли в Україні. Українські переклади були покладені на меморіяльний стіл в кабінеті о. Олександра Меня в Семхозі.

Походження о. Олександра з України зацікавило мене і за порадою Наталі Григоренко з моїм сином Феліксом, який на той час очолював у Черкасах християнську місію «Стефанус», що діяла від місії Ричарда Вурмбранда «Голос мученика», ми поїхали до Харкова, де збереглися родинні архіви священика, листи і фотографії його прабабусі Анни Василевської, її дітей та внуків. Знайдені матеріали дали мені можливість написати російською мовою (тобто мовою оригіналів) книжечку «Витоки», авторство якої я тоді чемно віддав правнукам Анни Василевської Світлані Рабинович і Вікторові Турубінерові, зазначивши лише мій літературний запис. Я сам склав ту книжечку, художник Валентин Почепцов художньо її оформив, а Фелікс Хмельковський випустив у своєму видавництві «Стефанус». Надрукували книжку в січні 1995 року в Науково-дослідному інституті техніко-економічних досліджень в хімічній промисловості, де я тоді працював (редактор видання Світлана Горіна). Увесь наклад ми повезли до Москви і і роздали учасникам конференції з нагоди 60-річчя о. Олександра Меня, що відбулася в Бібліотеці закордонної літератури при повній залі учасників. Я теж мав слово про український слід родини о. Олександра.

«...нехай учаться перше побожно шанувати родину свою, і віддячуватися батькам, бо це Богові вгодно». (Перше послання до Тимофія, 5:4)

Духовне служіння о. Олександра Меня, його тернистий шлях і трагічне завершення земного життя, богословська й літературна спадщина пробудили багатьох і навернули до віри – джерела життя, надії і постійного оновлення. Уже опубліковані щоденники, спомини, есеї людей, близьких до о. Олександра, статті і книги дослідників його спадщини, а самі праці протоєрея О. Меня видаються багатьма мовами світу.

Добрий плід дозріває на доброму дереві. «Він народився 22 січня 1935 року в Москві, в родині европейськи освічених єврейських інтелігентів», – це рядок з статті про Олександра Меня Андрія Безсмертного і Володимира Ойвина в газеті «Протестант», що вийшла у жовтні 1990 року до сороковин загибелі о. Олександра.

Бабуся о. Олександра по материнській лінії Цецилія з сім’ї Василевських – великої, дружної, вирощеної в любові, вірі, доброті, праці й терпінні. В цій сім’ї любили театр, літературу, в ній гостили письменників, артистів. Сім’я була співуча, співав і о. Олександр. Як і більшість інтелігентів країни, Василевські та їхні нащадки пережили райдужні надії початку нового століття й похмурий ранок революції, нестатки й страхи соціалістичного будівництва, Другої світової війни, осінь розпаду тоталітарного режиму й новую надію на відрождення віри й водночас з нею того укладу життя, тих моральних засад, які забрала колись віхола соціальних потрясінь. За це відродження сім’я заплатила немалими жертвами, серед яких непоправною втратою стала передчасна кончина о. Олександра. Господь уготовив йому долю Мученика, але світло, яке випромінює терновий вінець цієї великої людини, великою мірою йде від тієї віри та любови, які допомагали вистояти і утвердитися всій сім’ї Василевських.

У 1888 році помер у Полтаві книготорговець Веніамин Василевський, прадід Олександра Меня, залишивши під опікою непотішеної
вдови Анни Йосифівни семеро дітей, старшому з яких Володимиру уже йшов двадцятий, а молодшій Вірі ледве виповнилося п’ять літ. Анна з дітьми переїхала в Харків, де найняла (чи купила?) квартиру, що займала верхній поверх невеликого одноповерхового будинку в Інструментальному (тепер Мечникова) провулку, 3. В одній з кімнат, що не мала опалення, був обладнаний великий лар з подвійними, заповненими кригою стінками – льодник, в якому за певну плату селяни, які привозили товар на ринок, могли його зберігати. Частину молочних продуктів після переробки продавали. Цей льодник, поряд з заробітками дітей, які поки ще не стали твердо на ноги, не тільки годував сім’ю, а й був джерелом їхнього нелегкого навчання. Кімната, у якій стояв лар з ледом, зберігала назву «льодник» в квартирі Миколи Василевського, який тут залишився жити.

У ті далекі роки на Анну зійшло благословення Боже, коли її зцілив своїм словом преподобний о. Іоанн Кронштадтський. Про це писав Олександр Мень: «Я був народжений у православ’ї не тільки формально, але й по суті. Сім’я наша здавна вважала себе під благословінням о. Іоанна Кронштадтського. Він увійшов у її життя не з книг. Мамина бабуся, яка ще няньчила мене, бувала у о. Іоанна і він зцілив її від тяжкої недуги. При цьому він відзначив її глибоку віру, хоча знав, що вона не була християнкою, а сповідувала юдейську релігію. Думається, що благословіння о. Іоанна не минуло марно: мама моя з раннього дитинства прониклася вірою в Христа і передала мені її в ті роки, коли довкола ця віра була гнаною і видавалася згасаючою, коли багато людей, які досі були церковниками, відходили від неї».

28 січня 1895 року був охрищений у православну віру старший син Василевських – Володимир, в майбутньому інженер-шляховик, а в той час дорожний майстер Курсько-Харківсько-Севастопольської залізниці. Пізніше прийняла православ’я його дружина Людмила, учителька молодших класів.

В сім’ї Василевських усі були трудівниками: Яків – інженер-технолог, Микола служив бухгалтером в Земельному банку, його дружина Олександра була зубним лікарем, Розалія стала актрисою. Знайшли своє місце в житті й інші діти – Ілля, Віра, Цецилія. І куди б не закинула їх доля, вони завжди ділились новинами з мамою, братами і сестрами.

Найближчою людиною після мами в сім’ї Василевських для всех її членів став її старший син Володимир. Про ставлення родини до Володимира, дізнавшись про його смерть 27 квітня 1941 року, написала вдові Людмилі й дочці Валентині його племінниця Віра Яківна, духовна наставниця підростаючого Олександра Меня: «Дядя Володя завжди користувався в родині винятковою любов’ю і повагою. Бабуся завжди виділяла його серед усіх своїх дітей, а моя мама ставилася до нього, як до рідного батька. Своїм твердим, рівним, розумним ставленням до життя і високорозвинутим відчуттям обов’язку, особистого і громадського, дядя Володя завжди благодійно впливав на оточення. Недавно тато прочитав нам вголос листа, якого дядя Володя прислав до Нового року. В цьому листі він ніби підводить підсумки свого діяльного життя, в якому він мав велике право на задоволення. Таким він й пішов з життя, не зазнавши безсилої старості, не переживши самого себе... Пригадую ті захоплені листи, які писав про неї (про внучку Світлану) дядя Володя, ледь не з самого немовлятського віку. Це говорить про велику ніжність, яка жила в його душі».

У цій розповіді використані листи з архіву сім’ї Володимира Василевського. В роки війни їх зберегла у Харкові віруюча, православна жінка Віра Василівна Тюрина.

Перше десятиліття ХХ століття видалось особливо романтичним для Цецилії Василевської, бабусі Олександра Меня. Вона працювала у Харкові сестрою милосердя і, заощадивши грошей, поїхала до швейцарського міста Берн з надією поступити на медичний факультет університету.

Однак найбільшим звершенням стало для Цецилії не навчання, а щаслива зустріч з майбутнім чоловіком Соломоном. Молодий чоловік зробив юній харків’янці освідчення й отримав рішучу відмову з причини її бідності. Соломон був наполегливий й написав про бідну наречену своїм батькам, які поспішили вислати йому скриню з столовим сріблом. Невдовзі на станції Таганаш Курсько-Харківсько-Севастопольської залізниці в сім’ї Володимира Василевського була отримана листівка з закордонною маркою, краєвидом і написом: «Соnstао1е's Тоvег. Dover Саst1е». Цецилія писала: «Ми щасливі, здорові. Повінчались. Довкола нас розкішні замки і відкрите північне море. Розкішний місячний вечір і ми розгулюємо по Англії як герої роману Діккенса. Зупинялись в Парижі, де нас незвичайно сердечно зустріли й прийняли. В неділю повернемося в Берн». Вони повінчались 1 серпня 1905 року. В Росії уже гриміла перша революція.

Йшли в Україну приємні вістки й від інших членів великої родини. Пише Михайло Лерман, чоловік наймолодшої дочки - Віри: «Дорогі мої! Днями я дізнався, що зачислений в Петербургський університет. Радості краю немає, хочу і з Вами поділитися нею. Тепер заживу тут... Чи пам’ятаєте Ви цю арку з Морської на Дворцову площу?» Йдеться про листівку з зображенням тієї самої арки, під якою через десять років балтійські матроси побіжать арештовувати Тимчасовий уряд Росії.

Цецилія: «Пишу з Берліну, щаслива – їду додому. Від однієї думки, що це правда, у мене дух перехоплює і хотілося б знепритомніти. Не смійтеся наді мною, так хочеться додому раз в три роки. Сьогодні об 11 годині ночі виїду з Берліну, завтра в шість буду в Александровську. Я надіюсь усіх Вас, мої рідненькі, побачити, обняти в Харкові у мами і Валюсеньку дорогу. 11.08.1907 р.».

Александровськ – це нинішнє Запоріжжя, недалеко від якого на станції Таганаш працював Володимир Василевський, а його дочка Валентина гостювала в цей час у бабусі Анни в Харкові.

Анна Василевська впродовж двадцяти років стала бабусею 11 внуків: Веніаміна і Віри – дітей Якова, Валентини у Володимира, Лідії і Веніаміна, дітей Миколи, дітей Цецилії і Розалії. До революції Цецилія подарувала бабусі Анні Олену, майбутню маму Олександра Меня, і Лео-Жоржа. Молодший її син Володимир народився в 1919 році, через 5 років після повернення сім’ї Цецилії до Харкова. В сім’ях дітей Анни збережені фотографії бабусі майже з кожним внуком.

Бабуся Анна пише до сина Володимира з Балаклави: «Дуже хотілося б побачити Вас на зворотньому шляху. Сюди їдучи не вдалося, тому що ми мали «кругосвітню подорож» з Москви до Нижнього, а звідти по усій Волзі до Царицина, а від Царицина до Новоросійська залізницею, а за тим Чорним морем в Ялту, так що не могла потрапити до Вас. На зворотньому шляху поїдемо на Севастопіль і якщо Ви будете вдома, то заїду до Вас. Відписуй, Володя, негайно, чи вдома Ви. Моя адреса: Крим, Балаклава, дача Л. І. Лишиної, А. Й. Василевській. Тут дивно хороше. Мала листа від Яші. Вони чекають до себе маму в гості з Харкова, а Любочки, здається, вдома то немає, вона поїхала з дітками на дачу до Розочки Васиної в Фінляндію».

Розалія – шоста дитина Василевських, співачка, виїхала з чоловіком Яковом Васиним в Фінляндію і більше з-за кордону не поверталася. На схилі літ Розалія з родиною виїхала в Ізраїль, де померла в 1961 році, останньою з дітей Анни. До останніх днів вона намагалася листуватися з близькими. У 1912 році вона писала Володимиру в Александровськ з Нишлота (Оlfvinlinna): «Дорогой Володічка!.. Як далеко ми тепер одне від одного! А як хотілося б побути разом!.. Тут в залі Казіно я дала свій концерт. Багато квітів, повний збір‚ у фінських газетах чудесні рецензії. Чи знаєте Ви, що я по класу Альми Фострелд закінчила цього року консерваторію й уже не учениця?».

А ось лист Анни Йосифівни, яка гостювала в Дуббельне у Розалії (до речі, особисті знайомства й контакти онуків Анни почались з зустрічей в Дуббельне), в Харків сину Володимиру: «Дай Бог Вам виростити свою дочку Валю такою, якою Ви хочете. Чи задоволені Ви морем, чи поправляєтесь? Я дуже шкодувала, що Ви не були в Криму. Нехай вже їздять на Північ, хто її любить. Ми з Вами маємо сильний потяг до милого Півдня, до кримської природи з її лазоревим небом, смарагдовим морем і кипарисами. Я їздила три рази поспіль і задоволена дуже. Сподіваюся, у майбутньому Ви виправите свою помилку. Люба‚ загалом, задоволена Дуббельне і дітки теж. Напишить, як живете. Моя адреса: Москва, Домниковська, 4, готель «Москва», 63, Анні Йосифівні Василевській. Ваша Анна. 1 жовтня 1909 року».

Нове покоління Василевських (Цецилія в шлюбі прийняла прізвище Цуперфейн) стало основною турботою старших. Листівочки з Парижу від m-medrCeileZuperfein, RueduCardinalLemoine, 28bis, RueLacipeae 11 bis летіли в Росію, заповнені словами любови й турботи завжди, як і Розалія, дещо романтичної і уважної до рідні Цецилії. В 1907 році дружина Якова Люба проводила літній відпочинок в Дуббельне у Розалії, в 1909 році в Дуббельне відпочивали діти Володимира, Якова і Розалії. Так познайомилися і почали листуватися онуки бабусі Анни. Збереглося багато листів Веніаміна і Віри, дітей Якова, до дочки Володимира Валентини. В своїх посланнях вони використовували вигадані прізвиська – Венюк, Верук і Валюк. В сім’ї Василевских було прийнято називати усіх, незалежно від віку і позиції в родині, ласкаво-зменшувальними іменами. Тому Оленочка, Розочка, Валечка, Вірочка були такими на усе життя. Хоча деякі імена змінилися через вимоги жорсткого часу, але це сталося пізніше.

Цецилія пише до мами: «Мамусенька моя дорога, мила, я міцно Вас цілую і Ленуся міцно-міцно обнімає свою бабуню і любить. Кожний день гадає на картах і каже, що приїде наша бабуня. Будьте веселі, спокійні, зберігайте свої сили, своє здоров’я і ми побачимося весною, Бог дасть. Вчора поїхала Аня, 15 днів жила вона в іншому коридорі він нас поряд. Допомагала мені варити, прати і гладити, пакуватися в Берні до другої години ночі, розпаковуватися тут, з дитиною возилась, грала, гуляла, допомагала в дорозі і тут змусила мене купити черевички...».

Судячи з листів, Анна Василевська вперше приїхала до Цецилії в Париж в 1911 році. Мабуть, заробітки дітей і їхня допомога дозволили їй відмовитися від харківського «ледника», який був опорою сім’ї в перші роки життя в Харкові.

У жовтні 1911 року Цецилія пише до племінниці Валентини: «Александровськ. Контора 7-ої дільниці шляху. Його Високоблагородію Володимиру Веніаміновичу пану Василевському (для Валі). Міцно цілую Тебе, мила Валюся, і поздоровляю з днем народження! Бажаю тобі вирости здоровенькою, доброю, веселою, займатися з успіхом і доставити татові й мамі ще багато радостей. Напиши мені, Валенька, як ти проводиш час, що ти читаєш, чи встигаєш з предметів? Чи учишся ти музики і чи любиш музику? Чи є у Тебе подруги, чи Ти дружиш і граєш в свої ігри з мамою? Напишеш, Валюсенька, я буду дуже рада. Цілує Тебе твоя двоюрідна сестриця Леночка, яку ти знаєш уже по карточці. Їй лише два рочки й три місяці‚ але вона уже все розуміє і говорить добре, знає багато віршів російською і німецькою мовами. Я Тобі, Валюся, про успіхи Леночки написала, а Ти мені про себе напиши. Чи Ви отримали карточку Леночки два тижні тому? Цілую Тебе міцно за себе, за дядю Соломона і Лену. Твоя тетя Ціля».

«Двоюрідна сестриця Леночка» – в майбутньому мама Олександра Олена Семенівна Мень – з перших днів життя стала для мами й бабусі об’єктом особливої турботи. Видавалось, саме їй вони прагнули передати свою високу духовність і віру, ніби передбачаючи, що саме Олені в роки падіння багатьох ідеалів і доль судилося стати матір’ю чоловіка, який понесе у світ лицемірства і насильства світле Слово надії в пітьмі.

Весною 1912 року Анна Василевська знову приїхала до дочки, тепер уже разом з сином Яковом. Він писав брату Володимиру до Александровська: «Версаль. 14 квітня 1912 р. Учора, рідні мої, був з мамою і нашими в околицях Парижу, бачили палаци Людовика XIV та інших. Багато цікавого. Шлемо Вам свій привіт і чекаємо вісточки від Вас. Я маю надію Вас скоро побачити, бо приїду додому. Яша».

Цецилія і Оленочка були раді приїзду мами і бабусі, але засмучувала розбіжність характерів Анни та її зятя. Цецилія поїхала з мамою і дочкою на дачу, про що, природно, докладно написала сім’ї Володимира в Александровськ: «Посилаю вам вид Сhavillе, де ми живемо. Мама їде в Росію першого вересня за російським стилем. Якщо ти, Беллочка (так в сім’ї називали дружину Володимира Людмилу) хочеш мати що-небудь паризьке, напиши, дорога, що для тебе, що для Валі‚ я цілком не можу придумати. Я виїхала з дому тепер на місяць лише для того‚ щоб лікувати свої нерви. Соломон приїздить через тиждень, мама виїздить через три тижні‚ а з їх характерами треба мати багато терпіння. Тут я відпочиваю. Мама поправляється і легше їй буде подорожувати. Мама і Ленуся цілують Вас».

Поздоровляючи брата Володимира з днем народження в 1912 році, Розалія писала йому з Фінляндії: «Виписувала маму нашу – не буде раніше 1 вересня. Зустріну її...» Мабуть, Цецилія під очікуваною подорожжю мами мала на увазі її переїзд з Парижа до Фінляндії і потім до сина Якову в Москву і, стривожена нездоров’ям мами, в листі до неї, адресованому в Москву, на вулицу Малу Спаську, 14, кв. 24, вона просить маму після повернення до Харкова нікуди не їздити до весни: «Мамочка дорога! Вітаю Вас у Любочки і Яші. Провідаєте своїх з сімейкою, нагоститесь доволі, а за тим поїдете влаштовуватися на зиму покрасивше і поспокійніше в Харкові. Більше не треба їздити до весни, нехай усі до Вас приїздять ‚ а Ви бережіть себе... Ви самі боролися в житті‚ треба щоб діти і самі думали про все, а Ви влаштовуйтеся на зиму покрасивше, покраще й усі до Вас їздитимуть. Тільки спокійно скрізь і діти будуть в захваті. Цілую Вас за Лену і за Соломонушку. Ваша Циля. 23 жовтня 1912 р.».

Тут закінчується наша оповідь про мирне житя сім’ї Василевських – почалась Перша світова війна. Минулі роки дозволили їм досить упевнено почати трудове життя. Саме трудове… Життя сім’ї не було панським, це було нормальне життя працюючих інтелігентних людей середнього достатку. Випереджуючи незгоди воєнного часу в чужій країні, сім’я Цецилії повернулась в Харків і оселилась на вулиці, сусідній з тією, де жили Анна і Микола, де виросла сама Цецилія. Соломон, дідусь Олександра, доктор хімічних наук, був покликаний в армію і воював у складі полкового лазарету 59-го піхотного Люблінського полку 8-го армійського корпусу діючої армії. Михайло Лерман‚ чоловік Віри Веніамінівни, був у 18-му армійському корпусі. До Харкова прийшла картка від Соломона: «Дорогий Володя. Я Вашу вісточку отримав під час баталії біля Львова. Дуже був радий, вона мене дещо підтримала. Я поки живу лише надіями‚ що кошмар увесь цей скоро мине і я повернусь до своєї сімейки неушкодженим. Ця думка у важкі хвилини мене надихає. Пишіть до Цилі, заспокойте її, вона сильно страждає».

Михайло Лерман писав до племінниці: «29 листопада 1914 року. Валюся, дорога! Дуже прошу тебе, рідна моя, негайно напиши мені, чому за усю війну не написали до мене ні слова...».

«Моя мама у цей час давала уроки французької і німецької мов і вдома займалась з відстаючими учнями. Була війна і тато був на фронті. Мамі доводилося думати про утримання мене з братом, бабусі і себе. Бабуся вела господарство і багато допомагала мамі. І морально‚ завдяки своїй твердій вірі, вона міцно підтримувала маму у найважчі воєнні роки. Недарма у 1890 році її знайшов можливим зцілити отець Іоанн Кронштадтський», – так запам’яталися роки воєнного лихоліття мамі Олександра Олені (зі спогадів Олени Мень «Мой путь» в книзі «И было утро...» М., АО «Вита-Центр», 1992).

До початку 1920-их років діти Анни Василевської жили у різних містах – Микола ніколи не виїздив з Харкова, Цецилія у 1914-му і Володимир у 1923-му повернулися до цього міста. Яків переїхав у Москву ще в кінці ХІХ століття, потім туди приїхали Ілля з дружиною і Віра. Підростали онуки і сім’я Василевських прагнула спілкування з рідними.

У Москві підростала Віра Василевська, дочка Якова, на яку чекала особлива роль в житті і духовному становленні Олени і її синів. В листі десятирічної Віри до старшої на рік сестри Валентини видно її зацікавлення і дуже серйозне ставлення до навчання, яке вона з часом допоможе развинути в характері Олександра Меня: «Станція Покровська-Стрешнево Моск.-Виндав. залізниці, село Щукино, дача Костикової. 24 липня 1912 року. Дорога Валя! Що ти тепер читаєш? Чи цікавий Купер? Я щойно закінчила книгу Рубакина – як, коли і чому з’явились люди на Землі. Дуже цікаво. Тепер ми читаємо «Герой нашого часу» Лермонтова. Читала ти що-небудь Рубакина? Як ти проводиш час? Коли почнуться у нас заняття я не знаю, тепер в гімназії нікого немає. У мене є багато обов’язкових робіт, особливо з німецької , і я займаюся щодня. Ми тепер щодня ходимо купатися в річці. Вона від нас на відстані п’яти хвилин ходи. Ми купаємося недалеко від берега. Я учусь плавати, тому що там, де ми купаємося‚ дуже мілко, так що можна перейти вбрід на інший берег. Будь здорова. Верук».

Венюк (Веня Василевський) в листах не відстає від сестри: „…я займаюсь мало, Віра займається більше мене‚ пише щоденника. Я більше гуляю, читаю. Два рази ми ходили на риболовлю, один раз купалися, не так як в Дуббельне. У нас дуже добре. Я тут володію більшою частиною саду, у мене є дві великих грядки для саду і городу. Весь сад квітує, а з городу я маю свою городину...».
Через 25 років голодний Веня помре на трудовому фронті, копаючи окопи в 1941-му… Може‚ помираючи, пригадував свою яринову грядку, залишену за межею війни.

Верук: «Я читаю французькі книжки. Ми з Венею навіть говоримо між собою французькою мовою. Дуже хочеться навчитися. Зимою, користуючись тим, що моя подруга займалась англійською, я вивчила близько ста слів. За підручником пройшла близько двадцати параграфів. Тепер моя подруга поїхала на літо у Сибір і я не маю можливості прогресувати по-англійськи».

Але світ стояв уже на порозі 1917-го року і зірниця змін червоніла на обрії. Люди чекали оновлення, не знаючи, як жорстоко будуть обмануті їхні надії. Чекав і Володимир Василевський, писав з Александровська дружині, яка гостювала у рідні : «Наступаючий новий рік принесе багато нового, цікавого. Дай Бог тільки, щоб усе було хороше для усього світу, для нашої Батьківщини, для нас усіх. Ми переживаємо тепер чудовий період історії не лише російської, але й всесвітньої. Здійснюються великі події, триває велика, небувала війна, в якій беруть участь ледь не 15 держав, і так чи інакше бере участь увесь світ, війна, після якої на світі багато що зміниться. І державний лад, і взаємини між державами і між народами – усе повинно змінитися. Життя піде по-іншому, по-доброму».

І новий 1917 рік настав... У Петербурзі владу захопили більшовики. Але величезна країна ще не усвідомила, що сталося, ще жила по-старому, ще надіялась...

Цецилія Веніамінівна пише з Харкова в Александровськ до племінниці Валентини Василевської: «Поздоровляю тебе, Валюся дорога, з днем народження! Дай Бог тобі веселий, щасливий новий рік твого життя. Здоровенькою, міцною закінчити успішно гімназію і, далі працюючи, знайти собі задоволення в житті. Я дуже шкодую, що і в цьому році не можу тобі доставити якесь особливе задоволення в цей день. Але життя ще попереду і я зумію це зробити. У нас на курсах, між іншим, величезний концерт в суботу увечорі – Леонтович й усі найкращі сили наших театрів братимуть участь. Жаль, що тебе не буде, ти б мала велике задоволення. Напиши, Валюсик, чи задоволена ти пальтом і коли думаєш приїхати... Цілую Вас трьох і поздоровляю Вас, любляча Циля. Учусь, працюю і господарюю. Мама (бабуся Анна) поздоровляє дорогу внучку і цілує міцно... Лена і Лео цілують дорогу сестричку. 20 жовтня 1918 року».

У Харькові стали друзями Оленочка і Лідочка, а у 1918 році до них приєдналася Валентина Василевська, яка почала навчання на природничому відділенні Фізико-математичного факультету Вищих жіночих курсів, перетворених пізінше в Інститут народної освіти (ІНО). А от Оленочка і Віра, дочка Якова, ще не були знайомі, і в 1922 році, коли Віра писала у Харків Валентині, вона ніби передбачала їхню майбутню духовну близькість: «Передай мій сердечний привіт Лєночці і попроси її написати мені про себе». Вони зустрілись в 1924 році, коли Оленочка приїхала до Москви. До Валентини в Харків писав про сімейні події її батько Володимир Веніамінович: «...не писав тобі, тому що був зайнятий дуже, а у вільний час мав розмови з бабусею, потім в конторі займався пізно увечорі. Тепер бабуся в Константинограді, поїхала в неділю рано. А минулої неділі ми з бабусею з’їздили на катері в Кичкас, там відразу ж сіли на човен і попливли до моста, встали і дісталися на самий верх мосту, походили по верху, де рейковий шлях, і нижче, де проїзд для екипажів і для пішоходів, і спустились вниз до води, сіли знову в шлюпку і попливли до санаторії. Дорогою туди й назад милувались видом мосту. Погода була чудова. Поблизу санаторії ми вийшли і посиділи в гаю на травичці, а то бабуся дуже втомилася. Знову підійшов катер і ми вирушили у зворотній шлях. На пристані в Александровську купили кавунів і динь й з товаровим потягом повернулися додому... Бабуся дістала велике задоволення від цієї поїздки по Дніпру...».

А роки ставали усе важчі. 9 грудня 1918 року Володимир Василевський пише до дочки Валентини: «Валюся моя дорога! Мамочка не посилає тобі хліб через те, що небагато часу залишилося тобі в Харкові побути, а посилає тобі гроші. Сьогодні постараюся переказати на ім’я Нісі (Миколи Василевського – прим. ред.) сто рублів. Тобі легше буде прожити цей тиждень і на дорогу буде. Приїзди швидше, моя доня дорога. Освітлення електричне ми вже маємо. Напиши Мишкові і Вірі, щоб речі не здавали в багаж. Варвара Іванівна отримала свою корзину порожньою – два з половиною пуди речей пропали. Мамочка просила і Розу (сестра Людмили, дружини Володимира) приїхати до нас, але листів з Полтави немає. Може ти отримала листа? Чи ти отримала наші листи? Потягу №4 не було досі й лист затримався. Гроші я сьогодні уже переказав тобі на ім’я Нісі. З першим №4 підуть і гроші, і цей лист, і хліб через пошту на ім’я Альошина. Буде поїзд, мабуть, завтра вранці, значить отримається в Харкові післязавтра в четвер. Валюся, візьми в канцелярії курсів посвідку про те, що ти є слухачкою для подання в Управління Південної залізниці на предмет отримання проїзного квитка додому. Купи для Віри – вона просить – гліцерин – руки сильно пошерхли, потріскалась шкіра. На вокзал виїзди раніше. Зберіться хоч компанією великою і обов’язково в плацкартному вагоні поїзду №4 чи краще в кур’єрському поїзді. Огарочок свічки не зневажай і сірники – в дорозі знадобиться. Будь здорова, моя дорога дівчинка! Приїзди швидше! Цілую тебе, твій тато! Поцілуй бабусю».

Василевські були деликатні в своїх листах, прекраснодушні в житті. Адже зрозуміло, що у великих містах немає хліба, а в провінції ліків, що біля вокзалів грабують, а в потягах, які ходять нерегулярно, темно й страшно. Але Володимир Веніамінович знаходить такі вислови у листі, що його дочці читати просто приємно, хоча дійсність довкола залишала бажати кращого. А Оленочці уже 10 років, а Валечці – 17 й батько шле їй свої настанови: «Треба по можливості більше узяти з того храму науки, в який ти увійшла, щоб черпати в ньому знання й збагачувати свій розум. Треба у той же час працювати на шляху свого розвитку, не впадаючи в однобічність. Треба зайнятися становленням свого характеру. Треба виробити в собі терпимість до людей, ажніяк не допускаючи слабкости і головним чином виробити в собі найвищу витримку. Треба зуміти, що називається, підкувати себе, щоб уміти жити на світі, не падаючи. Уяви собі непідкованого коня на бруківці міста – він швидко залишиться без ніг й впаде».

Й трохи нижче в тому ж листі: «Ми отримали від Михайла картку з Полтави. Приїхали, дуже щасливі – бачать хліб і їдять хліб». Ця ситість у Михайла Лермана, на жаль, не збереглася назавжди. Гримнула Друга світова війна, його вивезуть з оточеного Ленінграду, але не врятують, він помре від голодного виснаження в Казані. А покищо Михайло дуже засмутив всю родину Василевських: він безповоротно закохався в сосідку по дачі Варю і, як чоловік порядний, негайно повідомив це своїй дружині Вірі, яка теж негайно написала про сумну подію до Харкова. Віра Веніамінівна переживає не найкращі часи: «Жалування за січень сім мільйонів, за лютий 14 мільйонів, не може вистачити, зрозуміло, при ціні на хліб 60 тисяч, масло 400 тисяч, м’ясо 150 тисяч і т. д., так що верчусь-кручусь, вся в боргах, але не біда. Біда в тому, що служба має бути вже інша, бо тут знову скорочення, але й це все нічого, аби лишень не переживати того, що я пережила півроку тому». Йде 1922-ий. Свою трагедію Віра переносить стійко, як і має бути в родині Василевських: «... я дуже просила маму в моєму великому листі (до речі, я дуже рада, що він не пропав) прислати мені листа Михайла про те, що сталося. Я обіцяю повернути його рекомендованим листом, але мені необхідно його прочитати. Я знаю про нього, що йому добре, вона пише своїм рідним сюди (я випадково дізналася), що вона задоволена й щаслива. Ну й слава Богу!». Минули роки, згладилася гострота болю. Віра Веніамінівна самітньо прожила довге життя, зберігаючи зацікавлення життям, м’якість, дружелюбність і навіть властиву більшости Василевських співучість. Вона, як й інші москвичі – члени родини Василевських – допомагала ростити маленьких Олександра і Павла Менів. А друга дружина Михайла Лермана – Варвара Олександрівна Брилліант, крупний спеціяліст з фізіології рослин, доктор біологічних наук, професор – розшукала в голодному повоєнному Харкові осиротілу після смерти чоловіка і дочки Валентини Людмилу Василевську з внучкою Світланою і не тільки допомагала їм матеріально, але й піклувалася про духовний розвиток внучки-підлітка. Вона багато разів запрошувала до себе в Ленінград Світлану, хоча у свій час не була ні визнана, ні прийнята в сім’ї Василевських в Харкові.

У 1943 році син Цецилії Лео – в то час кадровий військовий – був проїздом в Москві й намагався допомогти своїм бідуючим родичам, в тому числі й Вірі Веніамінівні. Ось що писала Цецилія внучатій племінниці Світлані в Красний Кут Саратовської области: «Вірочка пише, що смертельна небезпека минула. Лео наш приїхав й стало усе як в казці – вона харчується нормально, пухлина відійшла і говорити вона може як люди». У Віри Веніамінівни був рак горла і вилікувати її Лео, вочевидь, не міг, але, видно, на неї так благодатно вплинули його гумор й оптимізм, що вона відчула себе краще й прожила ще 5 років.

У 1948 році про останні дні Віри Веніамінівни написала в Харків Віра Василевська, племінниця: «Що розповісти про Віру? Після тієї операції, яку їй зробили в 1944 році, лікарі сказали: більше двох років вона не проживе. Мабуть, що вона сама знала про це, але поставилася до цього дуже спокійно й розумно, не опускаючись, не передаючись відчаю... Зиму Віра прожила дуже важко, вона майже нічого не могла їсти, непосильними були поїздки на далеку околицю на роботу, з поганим здоров’ям, в поганому одязі... Весною її помістили в лікарню у Сокольники. Там вона почувалася значно краще... Останній час, коли я приходила до неї, ми гуляли з нею разом по саду. Вона чомусь запитувала, коли буде Троїцин день. І саме в Троїцин день надвечір їй стало недобре. У той вечір Наталя Василівна була у неї до половини десятої. «Поясніть, що зі мною?» – запитувала Віра у лікаря. «Завтра вам скажемо», – відповідав лікар. До ранку вона відійшла тихо, раптом, без страждань, лягла й заснула. Похоронили Віру на Ваганьковому цвинтарі, там же де мого тата й дядю Іллюшу».

Це сталося після Другої світової війни, а ми продовжимо розповідь про важкі дні життя у перші роки після більшовицького перевороту. У 1920 році Анна Василевська, коли овдовів її син Яків, назавжди переїхала до Москви, щоб хоч трохи полегшити життя й побут осиротілої сім’ї. Її внуки Веніамін і Віра, уже дорослі, важко переживали смерть матері. В ті роки люди поволі почали звикати до повсякденних проблем побуту й нестач постачання. Ілля Ільф і Євгеній Петров ледве почали заповнювати блокноти анекдотичними спостереженнями для майбутніх книг, позніше заборонених владою. Для їхніх сучасників такі спостереження були суворою прозою буднів.

12 червня 1923 року Анна Василевська пише з Москви в Харків своєму старшому сину Володимиру: «Чому Ви, дорогі, не хочете про себе нічого писати? Ви ж знаєте, що я буду непокоїтися... Дорогий Володя, піди до Нісі й попроси, щоб він при тобі написав про себе і його сім’ю і Цилю теж попроси про те ж. Якщо вони жаліють марку, то нехай пишуть без марки, я буду тут оплачувати, але нехай визволять мене від неспокою. Я ночі не сплю, все думаю, що з Вами. Адже Вас тепер там троє з сім’ями й ні від кого немає листів... Дорогі мої, якщо, не дай Бог, що сталося у Вас неприємне, то, благаю Вас, не приховуйте від мене нічого, пишіть всю правду. Мені легше все знати, ніж передумувати Бог знає що. Привіт Нісі, Шурочці, Цилі, Соломонушці, поцілуй за мене діточок, дуже скучаю за своїми дорогими внучатами. Будьте здорові й щасливі як бажає Вам ваша мама і бабуся А. Василевська».

У 1922 році Валентина Василевська закінчила ІНО (після революції університети були разділені на окремі виші, так було до 1933 року). Входить в трудове життя нове покоління сім’ї, у якому явна першість належить москвичам Веніамінові й Вірі. Віра пише до сестри в Харків: «У нас тепер відкрились науково-дослідні курси при Психологічному інституті, які я зможу закончити впродовж одного року, написавши кандидатську роботу, тобто самостійне дослідження з психології». І в тому ж листі – відлуння нелегких буднів з властивою Василевським стоїцькою витримкою, умінням не скиглити, не нарікати, гідно сприймати всі переплетіння долі. Віра пише: «Университетський значок коштує у нас тепер близько 15 мільйонів. Я б охоче послала свій, але тато не хоче, бо це його подарунок. Те, що бабуся поклала тобі в речі плаття, хай тебе не засмучує. Носи його на здоров’я і не думай нікому повертати».

Нагадаємо, що Віра Василевська мала великий вплив на духовне становлення сестри Олени Мень та її синів – Олександра і Павла. Поки їй лише 20 років, але яка висока інтелектуальна зрілість звучить в її листі! Віра – людина науки, яка прагне знань і долає найскладніші перепони у навчанні. Віра – чутлива особа. Їй зрозуміла мрія сестри прикрасити свої шати значком, що свідчить про нелегкий етап. Вочевидь, Віра в столиці інакше оцінює зовнішні атрибути громадського стану і готова віддати свій значок, але цінує почуття батька, для якого значок на одязі дочки – особиста гордість й пошана пам’яті рано померлої дружини. І платттячко, яке Анна Йосифівна непомітно поклала у вузлик гостюючої в Москві внучки... «Нехай тебе не засмучує» – яка чутлива повага до особистої гідности сестри з цілком можливим у провінційної дівчини комплексом настороженості щодо столиці. В такій увазі Віра – не виняток в сім’ї Василевських, а лише типовий приклад. Дочка Валентини – Світлана береже в Харкові як реліквію записну книжку діда Володимира: товсту, в шкіряній обкладинці, з монограмою «В. В.» на ній. Починаючи з 1894 року, Володимир Василевський скрупульозно записував дні народження і вінчання своєї численної рідні, тому що їхні свята сприймав як свої.

Не менш важлива риса, яка перейшла і до Олександра, – допитливість. Ось уривок листа Веніаміна Василевського в Харків сестрі Валентині (31 серпня 1925 року): «...недавно я їздив на торфові розробки – на болото, верст на 10-15 від фабрики на паровичку (вузькоколійкою). Красива місцевість! Цікаво було побачити торфорозробки – дуже цікаво було подивитися на побут торф’яників. В неділю 19 липня до мене приїздила Вірочка і ми досить цікаво провели час, багато гуляли, були в лісі, в полі, біля ріки – скрізь потроху. Уже скоро тиждень як зупинилась фабрика на літню перерву, «відгул», як тут називається. Життя ніби завмерло, величезна будівля фабрики спорожніла. Робітників відпустили на літні роботи в селах, триває ремонт машин. Я намагаюсь, користуючись перервою в роботі фабрики, познайомитися з конструкцією прядильних машин (вони дивно складні й різні), але для цього дуже мало часу, бо механічний відділ працює тепер особливо енергійно».

У 1924 році після закінчення семирічки Оленочка – майбутня мати Олександра - приїхала до Москви в гості до бабусі і дядька Якова, в сім’ї якого її прийняли з любов’ю. Вона залишилася тут спершу на два роки, до закінчення дев’ятирічки, а потім, після короткого перебування в Харкові, жила з ними до свого шлюбу в 1934 році. Вірочка і Оленочка дуже прилучились одна до другої і скоро зрозуміли, що їхні душі чимось особливо близькі. Усе ближче Оленочка підходила до порогу церкви.

Спершу, в Москві і в Харкові, її захопили служіння євангельських християн-баптистів, але це викликало такий бурхливий опір батьків, що Вірочка терміново приїхала до Харкова і забрала Оленочку в Москву. Тут, працюючи кресляркою (дівчина поєднувала навчання і працю), Оленочка постійно, з 1929 року, відвідувала православну церкву. Разом з її двоюрідним братом Венею, інженером-електриком, працював в Орєхово-Зуєві інженер-технолог текстильної промисловості Володимир Мень. У квітні 1934 року, після семирічного знайомства, Олена і Володимир утворили нову сім’ю й оселились в Москві, на Дербеневській вулиці. 22 січня 1935 року народився Олександр Мень.

У московській кімнаті, оточений теплою турботою батьків і тітки Віри, Олександр зростав кмітливим. З дитинства у нього виявились здібності до малювання, захоплення живою природою. Збереглися перші малюнки 4-річного Олександра, які прислала у Харків в 1939 році його мама своїй сестрі Валентині та її дочці Світлані.

Олександра Меня охристив разом з мамою Оленою 3 вересня 1935 року священик катакомбної православної церкви о. Серафим. В дитинстві він щодня слухав молитви, які за настановою о. Серафима читала Оленочка під час годівлі малого. По три рази звучали «Отче наш», «До пресвятої Богородиці» і один раз «Вірую». У Харкові з хвилюванням і участю стежили за подіями в Москві. Тривоги і нестатки позначилися на здоров’ї Валентини і їй доводилося подовгу лікуватися. Батько її Володимир Василевський писав до неї в Соснівку під Черкасами, де в домі Блинникова по 1-ій лінії вона дихала насиченим хвоєю лісовим повітрям: «Від мами мав листа другого, вона приїде додому 15 серпня 1931 року, вказала номер поїзда і номер вагону. Зустрічаємо маму 15-го, а тебе 20-го. Приїзжайте додому, дорогі мої! Вдома все благополучно. Віра зробила генеральне прибирання і закінчує натирати підлогу. Приходили поздоровляти мене (Володимир народився 27 липня за старим стилем – прим. ред.) один вечір Микола з Шурочкою і другий – Семен з Цилею і Лєночкою. Лєночка виїздить до Москви. Циля служить за своєю спеціальністю лаборанткою в Союзкоксі».

Минуло ще кілька літ і в листах з Москви з’явились скупі згадки про перші успіхи маленького Олександра. 27 вересня 1939 року одночасно написали в Харків Віра і Олена.

Віра: «Дорога Валечка! Спасибі велике за лист, ми уже почали хвилюватися, чи не захворів хтось з вас в дорозі. Дуже рада, що доїхали благополучно. З великим задоволенням пригадую проведений разом час й милу маленьку Світлану. Поздоровляю її сердечно з днем народженія в бажаю їй рости здоровою, хорошою і щасливою. Дома у нас (Мала Спаська,14, кв. 241) все ще період «розрухи». Виламали стіни, двері, а до «реконструкції» поки ще перейти не удається через нестачу матеріалів і робочих рук. Поки тільки я одна ночую вдома. Тато усе ще у Іллюші. Венічка юридично оформив свій шлюб, але я ще з нею незнайома та й його тепер рідко бачу. Алік почав відвідувати групу і дуже задоволений. Я починаю більш інтенсивно братися до работи. Жаль, дорога Валечка, що тобі так мало удалось використати своє перебування в Москві: ні в театрах, ні в концертах не побувала. А дуже втомилася, мабуть, від черг і поїздок по місту».

Оленочка Мень: «Дорога Валечка! Сьогодні мені Вірочка принесла твого листа... Мене дуже занепокоїла Ваша поїздка. Тьотя Віра (Віра Веніамінівна) розповіла, якою важкою була посадка. Вагон у Вас був безплацкартний і, можливо, були усякі труднощі в дорозі. Чи ви здорові? Світланочка ніби була трохи застуджена перед від’їздом? Валечка, дорога, спасибі велике, що передала мамі (Цецилії) те, що я їй послала. Прости, що навантажила я тебе, але мені хотілося хоч щось мамі передати. Ти пишеш, що в Харкові тепер теплі дні. У нас, навпаки, всі ці дні було холодно, а вчора навіть випав сніг, але в Москві холод далеко не так відчувається, як за містом. Жаль, що Ви потрапили до нас на дачу в таку негоду. Мені хотілося б, щоб на наступний рік Ви знову вибрались до нас і ти з Світланою хоча б два дні пожила б у нас. Ти ще не бачила нашу московську кімнату. Ми збирались міняти її на дві, але тепер, мабуть, краще утриматися. Та й не така вже вона погана: 22 квадратних метри, другий поверх, хороший район, на днях провели парове опалення (піч поки не зламали, так що при потребі можна буде й палити), сусіди хороші. Усе ж у нас тісно, дітям ніде розвернутися. Окрім того, у зв’язку з прибудовою до нашого дому замість двох вікон у нас буде одне й кімната не буде такою світлою. Але, думаю, що поки краще з обміном зачекати. Алік з 22-го пішов в групу. Він ходить туди охоче і ми усі задоволені. Правда, трохи далекувато доводиться їздити, хвилин 15 трамваєм, але зате керівниця дуже хороша і колектив Аліку цілком підходить. Я дуже задоволена, що група французька, не німецька, як це звичайно буває. Хоча я й погано знаю французьку мову, але усе ж краще від інших мов і я зможу з ним потроху розмовляти і підтримувати те, що він учить в групі. Чи пішла Світланочка в групу? Гаряче поздоровляю її з днем народження. Як почуваються дядя Володя і тьотя Белла? Поцілуй їх за мене. Алік і Павлик шлють всем привіт. Цілую тебе міцно, Лєна».

Групу – маленький приватний дитячий садочок – відвідували шість малюків, троє з них приходили з сімей віруючих москвичів. Олександр ходив до групи два роки. Кімната, про яку писала Олена Мень, була в комунальній квартирі і в ній, крім Олени, жили її чоловік і діти. Можна собі уявити умови, у яких минало дитинство Олександра! На початку 1941 року був арештований його батько. Його випустили в грудні, але заборонили жити в Москві і Володимир Мень поїхав до родичів у Свердловськ, гукав до себе дружину і дітей, але Олена Семенівна за порадою о. Серафима залишилась в Москві.

Друга світова війна не обійшла рід Василевських. Від голоду й нестач померли в Москві Яків Веніамінович, Ілля Веніамінович, в Харкові – Валентина Володимирівна. Дружина Володимира Василевського, уже після смерти дочки, виїхала з внучкою в Поволжя. Тут знайшов Світлану лист від Цецилії: «Здрастуй, Світланочка, Свєтік дорогий! Як зраділа я, побачивши твоєю рукою написаний лист! Пташечка рідна, спасибі, що написала! Все таки уже видно, що ділова людина і свої думки толково направляє. Поздоровляю тебе, дєтка, з переходом в п’ятий клас. Добре, що продовжуєш нормально займатися. Багато випало нам пережити, стільки важких втрат! Війна – це жорстока, дика, злочинна вигадка.Тільки б швидше їй кінець! Спасибі, що написала про бабуню, про Поліну (дружину Лео). Жаль, що не знаєш, чи живі дітки (старші діти Лео – Лілія і Олександр). Чи ви відповіли Лео?.. Добре, що працюєш в полі. Я люблю піклуватися і спостерігати за життям рослин. Обійми, приголуб, поцілуй за мене бабуню. Напишу до неї окремо... Дуже рада, що бабуня з Вами. Відволікай її від важких думок, читай їй вголос. Старенька людина так само потребує ласки й уваги, як маленька, а ти розумниця, зможеш прикрасити їй життя».

Становлення Олександра Меня проходило в перші повоєнні, голодні часи. Від Віри Яківни він дізнався й добре засвоїв, що життя людини не ділиться на дитяче й доросле, тому не можна витрачати дорогоцінний час на порожні розваги. Олександр рано почав читати досить серйозні книги, причому незвичайні для ровесників-москвичів. Хоча й серед його ровесників були незвичайні люди – в одній школі з Олександром училися Андрій Вознесенський, Андрій Тарковський, Олександр Борисов, в церкві Різдва Іоанна Предтечі на Красній Пресні разом з ним прислужував у вівтарі майбутній Єпископ Філарет – глава православної церкви в Білорусі, студентську квартиру в Іркутську Олександр ділив з Глібом Якуніним.

Разом з фотокарткою з Москви в Харків у січні 1949 року прийшов лист від тітоньки Тілі – вдови Іллі Веніаміновича Матільди Львівни. Вона писала про юного Олександра:

«... вчора була у Лєночки, був день народження Аліка, йому виповнилось 14 років. Великий, довгий «юнак». Дуже талановитий і серйозний. Добрий художник. Але навчання у школі його не цікавить, не захоплює. Читає багато наукових книг, сам цікавиться світом тварин, птахів. Чоловікові Лєночки легше, він одужує й лікарі кажуть, що він через днів 10-14 його випишуть з лікарні. От було переживань для Володі і для всіх нас! Лікарі кажуть, що вважали його безнадійно хворим. Вони всі шлють Вам привіт, Вірочка збирається написати до Вас, але вона дуже зайнята, приходить з роботи пізно, у них прибавили ще два робочих дні, щоб «рухати науку» – вона всеціло віддалась служінню Лєні і її дітям. А діти все ще не одужали від стрептококової ангіни, то один, то другий прихворіє. Від Цилі листи мало втішні, Семен усе нездужає, працювати йому не можна, працює Волик (молодший син Цецилії Володимир), але він один прогодувати їх не може, вони в нужді. Лео їм допомогти не може, у самого сім’я п’ять осіб. Лєні важко допомагати матері, бо вона сама не працює. Пока вона училась, то відсилала рідним свою стипендію. Так складається життя у батьків. Я почуваюся так, як повинна почуватися старенька в 77 років, але ні на що не скаржуся і не лікуюся. Ніхто мене не обслуговує. Сама прибираю, перу, готую їжу, ходжу за покупками. Правда, ходжу з паличкою і в магазині товар не можу роздивитися, біля каси гроші не можу розрізнити, маю надію на чесність касирки. Все ж я бадьора, одна їзжу до Лєночки на двох трамваях... Коли чую по радіо звуки вальса, мазурки – я танцую у себе в кімнаті. Мої сусідки називають мене – «героїня», а ця героїня з нетерпінням чекає смерти, так скучно і одиноко жити. Адже я уже не працюю півтора року і так скучно без громади, товаришів...».

Один за одним відходили з життя працьовиті діти Анни і Веніаміна Василевських. В кінці 1940-их років померли Микола в сім’ї молодшого сина Веніаміна в нинішньому Івано-Франківську і Віра Веніамінівна в Москві, в 1950 році Цецилія в Москві. Старішали внуки Віра, Лео, Лідія, Олена... Утверджувалися правнуки й серед них – Олександр. Один з його біографів Ів Аман писав: «В 1953 році, через кілька місяців після смерти Сталіна, Олександр закінчив середню школу. Оскільки всю програму семінарії він засвоїв самостійно, то вирішив поступати до вищого навчального закладу. Останні роки сталінського правління були позначені розгулом антисемітизму, тому його походження стало перепоною для вступу в університет. Він вибрав Московський хутровий інститут...» (Ів Аман. «Александр Мень, свидетель своего времени». Е. Рудомино. 1994).

Попереду були студентські роки в Москві та Іркутську, зустріч з Наталею Григоренко і вінчання в 1956 році, виключенння з інституту і посвячення в сан диакона, народження дітей – Олени і Михайла, рукоположення в священики і невтомне служіння, а також (про це знали не всі) безперервна літературна праця, яка дала нам багату богословську спадщину протоєрея Олександра Меня.

У 1972 році закінчився земний шлях Віри Василевської, яка мала великий духовний вплив на сестру і її синів. Оленочка написала до Харкова племінниці Світлані:

«...У нас велике горе. Після кількох місяців лікування у Вірочки з психикою ставало усе гірше. Вітя (племінник з Харкова, син Лідії) бачив її в одне з просвітлень, коли нам видавалось, що вона майже одужує. Але потім почалось погіршення і довелося помістити її в психіатричну лікарню. У неї знайшли хворобу Альцгеймера – незворотній атрофічний процес в мозку...».

Олександр Мень в листі до Е. Н. написав: «І мені залишається лише бути вічно вдячним матері, її сестрі й ще одній близькій нам людині за те, що в такий час вони зберегли світильник віри й розкрили переді мною Євангелію».

Погіршувалось здоров’я матері Олександра. 28 грудня 1977 року вона писала в Харків племінниці Світлані: «Я все хворію. Кінця краю не видно. Температура скаче – то 39,9, то 35 градусів. Серце якимось дивом витримує ці стрибки. Внутрішньо я почуваюся цілком бадьоро. 15 грудня Лялечка народила дочку, назвали Олександрою на честь батька. Алік став дідусем, а я прабабусею».

5 січня 1979 року в Харків до Світлани пішов останній лист від Оленочки: «Я усе хворію і слабшаю. Хвороби до мене прив’язуються, але йти з мене не хочуть... Серце ледве справляється. Друзі мені допомагають, діти мене потішають. Алік буває один раз на два тижні, Павлик два рази на тиждень. Так що я за все вдячна».

Можливо, цей лист був останнім з написаних Оленою Мень. Через кілька днів її не стало. Нащадки великої сім’ї Василевських живуть в Україні. У Харкові – двоюрідні і троюрідні брати й сестри о. Олександра: внучка Володимира Василевського – доктор сільськогосподарських наук Світлана Рабинович, внук Миколи Василевського – інженер Віктор Турубінер, внуки Цецилії, діти її сина Лео-Жоржа – Лілія Коваленко, Олександр Криштоп, Валентина Фільштейн, а також 5 внуків і 7 правнуків Лео, правнук Миколи Василевського – Олександр Турубінер.

***
Ми познайомили вас з окремим листами з великої епістолярної спадщини сім’ї Василевських, яка дала світові в четвертому поколінні видатного служителя православної церкви, блискучого літератора і проповідника протоєрея о. Олександра Меня.

Багато спільного в долі сім’ї Василевських з іншими епічними описами доль інтелігенції в бурхливі роки ХХ століття! Овдовіла Анна Василевська починає в Харкові новий етап свого життя, трудиться, щоб вивести в люди своїх семеро дітей. І це їй удається. Дві її дочки, сестра милосердя і актриса, створюють свої сім’ї в Европі. Як багато в їхніх картках і листах неспокою і турбот за свою рідню в Росії, як охоче приймають вони у себе дорогих гостей!

Діти, онуки і правнуки Анни Василевської прагнуть знань й задля цього готові на будь-які нестатки. Інженер і медик, педагог і актриса, селекціонер і літератор – перелік їх професійного служіння.

За життя Анна Василевська (вона померла у 1936 році) застала народження перших п’яти з 14 правнуків – Світлани Рабінович, Ірен Васиної, Лілії Коваленко, Олександра Меня, Віктора Турубінера. Тепер живі понад 30 нащадків Анни Йосифівни. Наймолодша з них – Катя Мень – народилась восени 1994 року.

Олександр Мень став учителем мільйонів християн. Його трагічна смерть багатьох поставила перед запитанням: а чи вірний мій шлях? І вони теж прийшли до Церкви Христа. Олександр Мень дав нам велику лекцію терпимости і прощення.

У соснові ліси під Черкасами, де свого часу лікувала легені Валентина Василевська, приїздили до нас на відпочинок у 1993 і 1995 роках Тамара і Павло Мені з дітьми Данею і Микою. А Фелікс Хмельковський возив своїм автом Наталю Григоренко і Павла Меня на зустріч з ріднею у Харкові.

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода