А ви хоч уявляєте, що то таке у 12 років доїти вручну групу корів – 15 із 15 розтелених?!
Згадую це і сама не розумію, де бралася сила у тих дитячих рученятах…
1970-і роки…
…Мати сапає картоплю. Важкою росою втоми взялося її молоде рожеве обличчя.
— Доцю, піди в обід подій за мене, а я ще п’ять луночок — і досапаю цю сталку.
З неохотою, а йду. Треба. Підбільшала вже сестричка — пасе корову; Петрик зіп’явся, дибає по дворі, на материну голову шкоди шукає…
Дух коров’ячого стійла рвучко входить у мене. Бадьорливо витягуюся, діловито хапаюся за вила, і по два добрі на¬вильники розкидаю жолобами пахучу, щойно скошену зелену масу.
Далі з відра звично посипаю її дертею — здіймається запашна курява.
— Впускаємо? — гукає з протилежного краю корпусу баба Вєрка Галабайка, потрясуючи в один бік головою (то в неї така причина).
— Впускаємо, — відгукуюся з іншими доярками.
Гуркотять ратицями рогаті створіння з надвірнього загону до корпусу, хапають, одштовхуючи одна одну, зелене їдло, доки шкрябком по хребту не влучить котра з доярок та не поставить на місце кожну.
Бряжчать ланцюги об роги. Найбільше потерпаю від оцього прив’язування. Дивись, рогом сульне котра межи очі — клопоту не обберешся. Однак, роблю це швидко і звично. Далі мокрою ганчіркою витираю вим’я двом-трьом коровам, аби припускали молоко. Хапаюся за стіль¬чика, дійницю – межи ноги. Вперед!
Розминаю дійки, роздоюю. За якусь мить скупе цвякотіння по дійниці змінюється тугим дзвоном молочних цівок. Ще трохи — і їхні густі струни глухо губляться у збитій пахучій піні.
«Дзі-дзьом, дзі-дзьом», — співає корпус, і тому співові вторить вологе хрумкотіння, невгамовне подри’ ування та поляпування хвостами. Мухи буквально заїдають скотину, влазять в очі і в роти дояркам, падають на ходу в дійниці.
— Куди ти лупиш, латапако? — гукає одна.
— Я тебе насвятю ним! — приказує друга, прив’язуючи до коров’ячої ноги її ж хвоста.
Голоси в доярок, як в опері: гучні, натреновані. Мати і вдома так кричить, хоч каже, що балакає.
Отак від Веселки до Журби, а від тої — до Тривоги, до Шути без¬рогої, до Галки чорнорябої, до Квітки, що б’ється, та треба налигачем ноги сплутувать… А ще — телят напоїть. А ще — молоко позносить в молочарню. А ще — поодчищать кізяки, корів поодв’язувать, проходи позамітать, телячі клітки та жолоби побілить, переїди повикидать… Більше тридцяти літ оддала мати моя отакому щастю колгоспному! А городи? А діти? А скотини тієї: корова, свині, курі, гуси, качки, індики, кролі — і кожне галасує — дай! Там із батьком до лісу дрова зароблять, там сіна досушувать. Словом, роботі — ні кінця ні краю, ні вихідного ні прохідного…
— А що, дитино, скрізь мокро? — витираючи лянничкою піт на лиці, гукає баба Вєрка.
— Скрізь, — щиро зізнаюся тринадцятилітня я.
А вона з чобіт-розовиків — та в кирзові лапті, та ще й навприсядки біля чана з водою:
Ой заграйте мені,
замузичте мені.
Нема в мене чоловіка, —
то позичте мені.
І заграли мені,
й замузичили.
Нема в мене чоловіка,
й не позичили!
«Диви, — думаю, — бабі ще й до шмиґи хочеться після такої запарки, коли тут упасти б, де стоїш, і не ворухнутися». А в неї, дійсно-таки, чоловіка немає. І не позичає ніхто. «Сокира, пилка у руках — вогонь», — як хтось писав. Ото долі Господь уділив! Але ж і духу не убавив.
— Бабо Вєрко, може, мені пособите замести? — під’юджує котрась із доярок.
— Гуляйте, ось ваші рукавиці, – відмахується баба, — язиком добре метеш — то й мети!
Запинає свою полиняну лянничку – і гайда знову притупцювати:
І не буде ні по-батьковому,
і не буде ні по-материному,
а так буде, як я скажу:
з ким захочу —
з тим і спать ляжу!
— Істинний чорт! — сміються жінки.
— А хіба ви не знали? — серйозно озивається баба Галабайка.
— Ходімо до мене обідати, — каже котрась.
— За шмат кишки — сім верст пішки? Ні! Вдома, дівчата. Вдома.
— А що ж вдома?
— А вдома — варенички… були б. Якби позичив хто борошна і сиру, та, жаль, масла немає, — беземоційно віджартовується баба, і її згорблена чоловіча постать несе проходом до брами «ой гоп, три дні дома не була, прийшов милий, а я губи надула!»
Не раз я чудувалася з тієї баби Вєрки Галабайчихи, як із баби Лашихи, як і з усіх старих людей: звідки ж у них сила ота — безугавно товктися і безугавно співати, безугавно придумувати і безугавно тримати в пам’ятку прадідівське слово, на всяк життєвий випадок гаразде?! Родючість землі! Родючість роду! Родючість духу! — ось мірники тієї невтом¬ної селянської творчості. Так-так, саме творчості, уключеної з добірного зерна любові!..”
(уривок із «Копанки в бережині»)
Із допису Валентини Коваленко у фейсбуці
Читайте «Нову Добу» в соцмережах:
Ще більше новин — на сайті.
