Друга світова війна для нашого покоління є чимось жахливим і віддаленим. Це подвиги наших дідів-прадідів, страшні розповіді про полон. А для її учасників – це страх смерті, лихоліття тяжких випробовувань і безмежна радість перемоги. Війна блискавкою пронизала серця і душі, опалила кожну сім’ю і оселю, кожне життя. Її гірка правда ніколи не залишить нас. Для нас та війна – у незгасимій пам’яті, тому що пам’ять – частина духовного життя народу. Та почуття любові завжди було головною рушійною силою. І війна не ставала на заваді коханню.
Про любов у німецькій неволі розповіла нам Тетяна Калюжна із села Житники, що на Жашківщині.
– Моя мама родом із села Острожани, Тетяна Пікула в дівотстві. Довелося їй у далекому 1941 у Німеччині нелегко.
Їй було лише 16 років тоді, вона з 26-го року. Німці збирали по селах працездатних і везли примусово на тяжкі роботи. Моїй мамі теж довелося пережити випробовування долею і відчути на собі знущання у полоні. Взагалі, її тоді не мали забирати. Мала їхати її старша сестра – Югина, та вона захворіла. Тож староста наказав їхати моїй мамі. Вона рослява була і мала вигляд старший, ніж на свої роки. Так і поїхала. Про те, як їх везли у Німеччину розповідала потім мало, а я не дуже і хотіла «ворушити» мамині гіркі спогади.
Знаю, що дорога була тяжка і довга. Привезли їх у Магдебург і поселили в бараках. Працювати довелося мамі на фабриці – фарбувала тканину. Казала, що там були великі чани, в яких доводилося вимочувати сировину. Руки боліли від такої роботи і пухли.
Тато, Василь Гуменюк, також потрапив у Магдебург, тільки як військовополонений. Його «взяли» в Умані. Дорогою його жорстоко побили і викинули з вагона потяга. Він непритомний лежав у мурашнику, коли його знайшли «наші», вони саме поверталися з роботи в бараки. Витягли його. Мурахи сильно обкусали голову батькові, він мало не помер. Довго «відходив», мав вагу лише 47 кг. Проте доводилося працювати – німці не жаліли нікого.
Він одразу виконував різну тяжку роботу – і вагони доводилося розвантажувати, і копати, будувати, аж поки один щасливий випадок трапився – і німці побачили, що він вміє гарно малювати. Тоді він почав робити для німців плакати різні, портрети писав на замовлення, природу. І отримував за це їжу. Він був зовсім молоденьким, усього 20 років (він із 1922 року), їй, мамі, – 17. Там і спалахнула любов між остарбайтерами. Батько казав: «Як угледів свою Тетянку, не міг забути. І ту їжу, що мені давали за роботу, приносив їй. Щоб вона мене полюбила». Так вони і побралися там у полоні. Жили разом у бараку. І мама, і тато пізніше згадували свої молоді роки в Німеччині без печалі – казали, що їм добре було там, і нічого, що робити треба було важко – вони підтримували одне одного.
А ще, як же доля іноді «підсміюється» над нами: мама і тато, як виявилося згодом, були з сусідніх сіл – мама з Острожан, тато – з Житник. А це практично поряд.
У 45-у році американці звільнили їх із полону. Маму відправили в Україну, а тата – служити ще рік в армію. Мама тоді вже була вагітна, і дорогою народила дівчинку – Катю. Але не витримала маленька Катруся тяжкої дороги на батьківщину. Померла від дизентерії. Десь дорогою її і поховали, їй лише два-три місяці було. Мама про це говорила дуже рідко і дуже гірко. Не хотіла мабуть згадувати. Приїхала вона одразу до батьків свого чоловіка – свекрів. Та не довго з ними жила – не прийняли вони її чомусь. Вирішила їхати до матері своєї в Острожани. Там і жила, аж поки тато повернувся з армії і забрав «свою Тетянку».
Оселилися вони у Житниках – татовому рідному селі. Народилося у них ще трійко діток: старша Лариса, тоді син Олександр, і найменша я – Тетяна. Тато наполіг, щоб мене назвали на мамину честь.
