Черкаси – місто особливе. Попри віки своєї історії, сьогодні ми знаємо його таким, яким у своїх межах та архітектурній складовій воно сформувалося лише кілька десятиліть тому.
Першим кроком у докоріній зміні обличчя Черкас став Указ Президії Верховної Ради СРСР від 7 січня 1954 року за підписом Климента Ворошилова «Про утворення в складі Української РСР Черкаської області». Вже за два дні у новоспечену столицю краю прибула група відповідальних товаришів із ЦК на чолі з Борисом Вольтовським. І ось що він, майбутній перший секретар обкому, згодом напише:
«Старовинне одноповерхове містечко, в якому ще помітними були сліди війни, зустріло нас сніговими заметами і незвичною тишею. Міського транспорту тут фактично не було, комунальне господарство хоч і було, та вкрай слаборозвинене».
Мешкало тоді в Черкасах щось близько 60 тисяч люду, і більшість – у хатах, лише почасти цегляних. Глиняні під соломою не те що на околицях, але й у середмісті не були дивиною. Ще частина черкащан жили у дво-триповерхівках та напівпідвальних приміщеннях будинків царської доби. З принад довколишнього простору – два міських сади, тобто невеличких парки, необліковна кількість сквериків, бо ніхто їх не рахував. Відповідна рекреація пропорційно прикрашалася вождями та типовими садово-парковими скульптурами.
І ось з таким спадком вже за років 10–12 Черкаси мали перетворитися у місто зразкової соціалістичної архітектури. Треба сказати – після постанови «Про боротьбу з архітектурними надмірностями» – доволі аскетичної. Так, зокрема, архітекторові Борису Кучеру буквально на ходу довелося переробляти проект нашого драмтеатру. Після настановчих правок й постала в якості храма Мельпомени перша в Україні «коробочка». Шкода, бо взірцем слугувала будівля Чернігівського драмтеатру.
Другий крок, що радикально змінить звичне життя у провінційному, хоча й чималому місті, буде зроблено на початку 1960-х зі створенням так званого «Кременчуцького моря». Четверта частина Черкас, а то й половина коли говорити про попередні віки, стане втопленою їх історією. Мине небагато часу, і високе партійне, а слідом і архітектурне начальство, схвалять план створення нової Митниці, яку тоді частіше називали «черкаською Русанівкою». На загал через періодику проект такої презентували у грудні 1974-го, а в листопаді 1977-го Держбуд України ухвалив планування майбутнього мікрорайону.
Трохи раніше, наприкінці грудня 1976 року, першу 9-поверхівку у Південно-Західному на вулиці 30-річчя Перемоги заселили 216 сімей. Тож, власне, вже за місяць жителі нашого найбільшого житлового масиву матимуть нагоду за новорічним столом підняти келих ще й за ювілей свого району.
Але все це станеться не скоро. А тоді, після січневого Указу 1954-го, Черкаси переживали справжню архітектурну революцію з усіма відповідними наслідками. Дуже швидко, хоча зазвичай і не так швидко як того вимагали з Києва, відкривалися нові підприємства, установи, об’єкти соцкульпобуту. Тоді ж, до слова, розпочалося планомірне знищення дореволюційної архітектури: як непоказної, так і її кращих місцевих зразків. Прикладом такої могли б і нині слугувати ошатні будиночки на Хрещатику, Остафія Дашковича, Дмитра Байди-Вишневецького. Це методичне вбивство старого міста тривало аж до середини 1980-х і, зрештою, у центрі не залишилося майже нічого, що б нагадувало про Черкаси, якими їх знали наші батьки, діди, а то й прадіди.
Одночасно починала реалізовуватися доктрина «Черкаси – місто великої хімії». Щоб збагнути темпи процесу, вдамося до стислої хронології
1957 рік – введено в експлуатацію стадіон «Колгоспник», невдовзі – імені Ленінського комсомолу, титульна 5-поверхівка на вулиці Новій, тепер Лазарєва, школа на Урицького, понтонний міст умовною потужністю у 25 вантажівок, що одночасно доправлялися на інший берег.
1958-й – створено трест «Черкасхімбуд» зі спорудження підприємств “великої хімії”. Загалом у Черкасах – понад 200 будівельних площадок.
1959-й – відкриті готель «Черкаси» та кінотеатр «Дніпро».
1960-й рік можна назвати «роком торгівлі». Відкрито без малого 100 магазинів, у тому числі й головний: Центральний універмаг на розі вулиць Шевченка і Карла Маркса.
1961-й – введено в експлуатацію увесь Будинок Рад, так би мовити – «в комплексі». Дав першу нитку Завод штучного волокна.
1962 рік – відкрито Черкаський річковий вокзал. Вантажний порт на той час вже повноцінно функціонував, забезпечуючи перевезення будматеріалів. Відкрито 7 нових магазинів, з поміж них – певною мірою знамениті «Культтовари» на Урицького, де більшість містян тепер поважного віку купували свої перші телевізори.
1963-го відкрито вокзальний комплекс. За деякими джерелами, поєднання автостанції і залізничного вокзалу у єдиний транспортний вузол тут було здійснене уперше в Союзі. Прийняв перших відвідувачів кінотеатр «Мир». Пройшов дебютний концерт у Черкаській народній філармонії. Вона, щоправда, ще довго перебудовувалася, позаяк бригада приїжджих ух-зодчих звела її за шаблоном райцентрівського клубу. І лише 1967-го, після докорінного переосмислення концепції закладу нашими архітекторами, там взялися за фінішні інтер’єри того приміщення, яке простояло до 1987 року.
1965-й – це Головпоштамт, Хімкомбінат – він же «Азот», перші тролейбуси, драмтеатр, готель «Турист» у офіційно ще не відкритому Ювілейному парку.
У середині 1960-х й зупинимося, хоча таким самим темпом можна б і продовжувати. Слід сказати, що в охопленому тут періоді розбудова Черкас дійснювалася за Генпланом 1956 року, розробленого архітекторами Київського Державного інституту проектування міст Трикашем та Ловенградом. Вже 1962 року його суттєво відкорегували . Скажімо так – з причини зміни пріоритетів. Місто-курорт Черкаси зі своєю зеленою перлиною Соснівкою остаточно втрачало актуальність і поступалося потребам великої та так званої «народної» хімії. Сьогодні, фактично, немає вже ні того, ні іншого. Натомість є потреба розуміння курсу міста у майбутнє. Як поліса, та й загалом – як життєвого простору для майже 300 тисяч його мешканців, які мають непросте щастя називатися черкащанами.
