Два роки між надією і болем: спогади рідних про полеглого захисника Володимира Шандру
Якщо запитати Яну Шандру, яким було їхнє життя з Володимиром до війни, вона відповість одним словом – живим. Їхній дім завжди був повний людей: друзі приходили без особливих запрошень, на кухні постійно кипів чайник, хтось сміявся, хтось сперечався, хтось розповідав новини. А коли Володимир повертався з міжнародного рейсу, чоловіка чекала вся родина – діти, батьки, друзі. Його приїзди ставали маленькими святами.
Здавалося, так буде завжди. Попереду ще десятки спільних вечорів, сімейних зустрічей, поїздок у село, дитячого сміху й звичайних буднів. Але навесні 2022 року Володимир Шандра пішов захищати Україну. Він загинув у Попасній, а його родина майже два роки жила між надією і страшною невідомістю. Лише 24 лютого 2024 року за збігом ДНК вдалося встановити, що Володимир загинув.
Яна познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком у 2013 році. Вони разом працювали, багато спілкувалися, спочатку просто дружили, а згодом це переросло в стосунки. Пара стала жити разом, а вже в 2014 в них народився син Артем.
Яна згадує Володимира як людину, яка завжди допомагала іншим, любила справедливість і була дуже цілеспрямованою. Він надзвичайно любив свою родину, батьків і дітей. Адже діти в нього були й до шлюбу з Яною. Їхня сім’я, за словами жінки, була дуже дружньою і міцною.
Особливо тішить Яну те, що син Артем дуже схожий на свого батька – і зовні, і характером. Вона радіє, що в такий спосіб частина її чоловіка продовжує жити в їхньому синові.
Та найбільше сьогодні Яна береже в пам’яті те життя, яке колись здавалося звичайним. Їхній дім ніколи не був тихим. Друзі Володимира могли прийти без попередження, знаючи, що їх завжди зустрінуть. На кухні хтось пив чай, хтось розповідав новини, лунав сміх. Іноді Яна навіть жартувала, що хоче хоча б один вечір побути з чоловіком удвох.
Тепер вона віддала б усе, аби знову почути той шум.
Їхня родина не збиралася разом лише на свята. Вони просто так жили щодня – відкрито, гостинно, щиро. І лише після втрати Яна зрозуміла, наскільки цінними були ці звичайні моменти. Бо дім – це не стіни. Дім – це людина, яка наповнює його життям. Для неї такою людиною був Володимир.
– У нашій родині навіть жартували, що мама – «поганий поліцейський», а тато – «хороший». Адже я могла насварити сина за невивчені уроки, безлад чи пустощі, а Володя завжди знаходив спосіб усе згладити. Артем це добре знав, – ділиться Яна. – Якщо після мого зауваження син засмучувався, він ішов до тата. Вова ніколи не говорив, що я не права. Просто сідав поруч, обіймав, розмовляв, пояснював – і за кілька хвилин у домі знову лунав сміх. Він дуже любив дітей, і вони це відчували. До нього тягнулися всі – син Артем, його старші діти, племінники, діти друзів. Володимир міг годинами гратися з ними, дуріти, вигадувати різні забави й ніколи не показував, що втомився чи йому ніколи. Іноді я навіть жартувала, що чоловік балує дітей більше, ніж треба. Він лише усміхався. Тепер розумію: Володимир просто дуже любив бути татом. Це була одна з найважливіших його ролей у житті.
Сьогодні найбільше Яні болить те, що їхній син росте без цієї людини поруч. Без того, до кого можна було прибігти після маминої сварки, без татових обіймів, жартів і відчуття, що батько завжди знайде вихід із будь-якої ситуації.
– Коли Володя повертався з міжнародного рейсу, вдома одразу починалося життя. Діти чекали на нього ще задовго до приїзду трансферу й постійно запитували: «Ну коли вже?». Старший син знав, що тато повертається, приїжджав до нас і залишався, аби обов’язково його зустріти. Навіть якщо було вже пізно, ніхто не хотів лягати спати, – пригадує Яна. – Вова заходив у дім із сумками, а за ним ніби підтягувалися всі інші. Не минало й години, як починали приходити друзі. Хтось просто на чай, хтось посидіти, поговорити, посміятися. Діти крутилися біля тата, розбирали смаколики, дорослі згадували новини, жартували, будували плани.
Коли Володимир був удома, їхній дім завжди був повний людей. Тоді це здавалося звичайним життям. Лише тепер Яна розуміє, наскільки особливою людиною він був. До нього тягнулися і діти, і дорослі. Його завжди чекали, а кожне повернення було маленьким святом для всіх.
– Кожен Вовин приїзд додому був справжнім святом для всієї родини. Якщо я була вихідна, ми обов’язково їхали в село до його батьків. Там збиралися всі: батьки, сестра з чоловіком, племінники, діти, – розповідає жінка.
Та Володимир ніколи не сидів без діла. Поки всі збиралися, він уже був біля батька – щось полагодити, допомогти по господарству, зробити те, на що в батьків самих уже не вистачало сил. І лише після цього всі разом сідали за стіл. Чоловіки смажили шашлики, діти бігали подвір’ям, а дорослі просто насолоджувалися тим, що всі разом.
Тоді це були звичайні сімейні вихідні. Ніхто не думав, що колись вони стануть найдорожчими спогадами. Володимир був людиною, яка вміла об’єднати родину не словами, а своїми вчинками. Він завжди знаходив час для батьків, дітей і кожного з близьких та друзів.
У 2015–2016 роках Володимир воював у зоні АТО, служив у 128-й бригаді. Після цього поїхав за кордон працювати далекобійником. Та коли розпочалося повномасштабне вторгнення, чоловік повернувся в Черкаси й долучився до місцевої територіальної оборони.
– Це було його тверде рішення – захищати своїх дітей і свою країну. У березні 2022 року Володимир зателефонував мені й повідомив, що вже приїхав в Україну. Відразу пішов у військкомат. Там були великі черги, а потім він записався до ТрО. Із 18 березня розпочалася його служба, – пригадує дружина.
Спочатку Володимир та його побратими були в Черкасах на блокпостах. У квітні 2022 їх відправили до східних областей. Кілька днів вони були в Лисичанську, а потім потрапили в Попасну, де на той час точилися надзвичайно жорстокі бої.
23 квітня 2022 року ввечері Володимир попередив дружину, що йде на завдання і кілька днів не буде на зв’язку.
Яна згадує, що того вечора чоловік ніби щось відчував. Він просив її піклуватися про дітей, допомагати батькам, підтримувати їх.
На жаль, його слова стали останнім проханням…
24 квітня, на Великдень, Яна отримала від чоловіка останній дзвінок. Після цього зв’язку з ним більше не було.
Володимир Шандра став першим із 28 черкащан, які зникли безвісти в Попасній, щодо кого вдалося встановити збіг ДНК. Але до цього родина два роки жила в пошуках. Вони телефонували, шукали інформацію, їздили до моргів на впізнання, намагаючись знайти бодай якусь звістку про Володимира.
Для Яни Шандри статус «зниклий безвісти» – це далеко не просто слова в офіційних документах. За ними стоять родини, життя яких фактично зупинилося.
– Поки людина вважається зниклою безвісти, її неможливо по-справжньому оплакати. Але водночас неможливо й почати жити далі, бо серце не дозволяє перестати чекати. Людина засинає з надією і прокидається з нею ж. Кожен телефонний дзвінок здається тим самим, який ось-ось змінить усе. Кожне повідомлення змушує серце битися швидше. Це стан, який майже неможливо пояснити словами, – ділиться жінка. – Найважчою є невідомість. Вона забирає сили, здоров’я, спокій. Вона змушує усміхатися тоді, коли всередині все кричить від болю, і щодня балансувати між вірою та страхом.
Яна хоче, щоб люди не проходили повз такі родини, не боялися сказати кілька теплих слів, не відверталися й не думали, що час усе лікує. Є рани, які не загоюються. Є очікування, яке триває роками. Є діти, які щодня чекають на свого тата, і батьки, які до останнього вірять, що їхня дитина повернеться.
– Коли правда нарешті стає відомою, це не означає, що біль закінчується. Просто замість надії приходить усвідомлення втрати, з якою доводиться вчитися жити. Але любов, пам’ять і гордість залишаються назавжди, – говорить жінка.
Яна мріє лише про одне – щоб жодна українська родина більше не переживала цього страшного очікування. Щоб слова «зниклий безвісти» перестали з’являтися в новинах і в людських долях.
– Поки триває війна, найменше, що ми можемо зробити, – не забувати тих, хто чекає, підтримувати їх і пам’ятати: за кожним Героєм стоїть родина, яка заплатила за свободу України найвищу ціну, – каже жінка.
Майже два роки очікування Яна Шандра прожила разом із іншими родинами, які шукали своїх рідних. Із Анною Донець, представницею Центрального регіонального центру Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, об’єднала війна – їхні чоловіки служили в одній роті. Так жінки майже два роки жили одним болем і однією надією.
Після довгих двох років очікувань у Яни розпочався інший шлях – повернути чоловіка додому, провести його в останню путь і вчитися жити без нього.
– Саме Анна сказала мені слова, що назавжди поділили життя на «до» і «після». Вона й сама тоді чекала звістки про свого чоловіка, але знайшла в собі сили підтримати. Цю людяність, силу й підтримку я пронесу в своєму серці через усе життя, – говорить Яна.
Тільки 24 лютого 2024 року, за збігом ДНК, родина нарешті дізналася, що Володимир Шандра загинув. 3 березня 2024 захисника поховали в рідній Стецівці – селі, де він народився і де живуть його батьки.
Мама Володимира, пані Наталія, пригадує Володю ще маленьким хлопчиком. У дитинстві він був досить непосидючим, але дуже добрим, мав багато друзів, був допитливим і цікавився технікою. У підлітковому віці сам складав собі мопеда, ремонтував удома велосипеди. У школі навчався гарно, мав хорошу пам’ять.
– Володя любив спорт – займався ним і в шкільні роки, і вже тоді, коли поїхав навчатися та працювати. Але завжди повертався у рідну Стецівку й їздив на змагання. Любив рибалити, адже село розташоване на березі Дніпра. І дуже любив свою малу Батьківщину, тому часто приїжджав, – ділиться пані Наталія.
Про Володимира згадує і його племінниця Олександра. Для неї втрата дядька стала дуже болісною. Навіть через роки цей біль досі живе в її серці, і їй важко змиритися з тим, що його більше немає поруч.
– Я пам’ятаю дядю Вову усміхненим, добрим, щирим і світлим. Людиною, яка понад усе любила свою родину. Усе, що він робив, було заради батьків, близьких і рідних. Він завжди старався, щоб його сім’я ні в чому не мала потреби, – ділиться Олександра. – Коли Володя повертався з рейсів, усією родиною їхали до бабусі й дідуся в село. Усі дуже чекали на його приїзд. Смажили шашлики, проводили час разом, багато сміялися й раділи кожній хвилині поруч. А коли наставала пора знову їхати за кордон, я вже рахувала дні до наступного приїзду дяді. Тоді й навіть не могла уявити, що колись ці щасливі миті стануть для мене найдорожчими спогадами.
У дитинстві дядько завжди знаходив для неї час. Грався, балував різними смаколиками, дарував турботу й тепло. Саме завдяки йому її дитинство було ще щасливішим.
Для Олександри дядя Володя був і назавжди залишиться прикладом справжнього чоловіка – сильного, доброго, чесного та щирого. Вона впевнена: кого б не запитати про нього, кожен згадає Володимира лише добрим словом. Він залишив світлу пам’ять у серцях багатьох людей.
– Коли дядько Володимир загинув, я вперше побачила, як плаче мій дідусь. Цей момент назавжди закарбувався в пам’яті. Тоді ще сильніше зрозуміла, наскільки великою є ця втрата для всієї родини, – говорить племінниця.
Вона знає, що час не стирає пам’ять про найдорожчих людей. Навпаки, з кожним роком усе більше усвідомлює, наскільки важливою була присутність Володимира в її житті.
І хоч його зараз немає поруч, він назавжди залишиться у її серці, у сімейних історіях і в кожній теплій згадці про нього…
Світлини із родинного архіву
Читайте також:
«Я й досі чекаю на дзвінок»: як рідні й друзі згадують про 25-річного загиблого захисника Антона Колеснікова з позивним «Боцман»
Усміхнений лицар у бронежилеті: історія полеглого захисника із Черкас Віктора Стіхальського
Війна забрала його, але не пам’ять про нього: історія захисника з Черкас Володимира Геліконова
«Я повинен тебе й дітей захистити»: історія добровольця з Черкас Вячеслава Ільніцького
«Хто, як не я?»: історія черкасця Віктора Савельєва, якого два роки вважали зниклим безвісти
