«Без взаємодії з глядачем нічого не буде»: Віталій Середенко про плейбек-театр за участю людей з інвалідністю
Учасники проєкту «РІВНІ: театр без бар’єрів» опановують жанр плейбек–театру й невдовзі презентують свій перформанс у кількох містах Черкащини. Голова громадської організації «Спілка людей з інвалідністю «Перспектива» Віталій Середенко розповів, як виникла ідея проєкту, чим цей формат відрізняється від звичайного театру, що він змінює в учасниках і як може впливати на сприйняття людей з інвалідністю.
– Ваша ГО вже має досвід реалізації театральних проєктів, зокрема постановок «Після перемоги» і «Мартин Боруля» на сцені Черкаського театру Шевченка. Як виникла ідея спробувати себе саме у форматі плейбек-театру?
– Так, нас уже є досвід різних вистав, бо театральна студія «Рампа» діє вже багато років. Це справді стало потребою людей з інвалідністю. Ми бачимо, наскільки театр впливає на соціалізацію, на спілкування, на впевненість людей у собі. Зараз до цього додається ще й тема ветеранів, серед яких також є люди з інвалідністю, тому ми розуміємо, що цей напрям треба розвивати далі.
Тобто не можна сказати, що «РІВНІ» – це разова активність, це вже сталий напрям роботи. І ми хочемо не зупинятися на тому, що вже зробили, а опановувати нові театральні форми. Тому й вирішили спробувати плейбек-театр.
Спершу думки були неоднозначні: сумнівалися, чи варто, чи цікаво, чи хтось зможе… Але загалом зрозуміли, що більшій кількості наших «акторів» це таки цікаво. І особливо під час перформансу черкаського плейбек-театру «Душова» ми зрозуміли, наскільки це потужна штука.
Це інший формат, який дає можливість більш безпосередньо взаємодіяти з глядачем, і нам цікаво подивитися, як наші учасники зможуть себе в ньому реалізувати.
Фото Світлани Корабльової
– Чим, на вашу думку, плейбек-театр відрізняється від класичної театральної вистави? Що нового цей формат відкрив для учасників проєкту, для вас особисто?
– Якщо казати про звичайний театр, то це більш пасивний вид мистецтва, де актори, в принципі, не взаємодіють із глядачем напряму. Ну, окрім деяких випадків, коли посеред вистави може щось таке відбуватися – забув слова чи потрібна взаємодія із залом, але не в такому масштабі, не в такому форматі.
А тут безпосередньо є взаємодія між глядачами й акторами, і без цього взагалі нічого не буде.
– Як люди з інвалідністю реагували на пропозицію долучитися до проєкту? Чи були ті, хто спочатку сумнівалися, а потім зголосилися?
– По-різному. Можна сказати, що сьогодні є люди, які ще до минулого тижня дуже сумнівалися в тому, чи зможуть вони себе реалізувати в цьому жанрі.
І так само були ті, які казали: «От я можу», а виявилося, що не настільки вони готові до цього… Тому все залежить від особистості.
Комусь складно, тому що це імпровізація, що не всім дається.
Фото Світлани Корабльової
– Особисто для вас участь у плейбек-театрі складна? Як вам дається цей жанр?
– Справа в тому, що ми ще навчаємося. Скоро вже почнуться перші репетиції. Хоч це не репетиція в класичному розумінні, коли треба завчити текст, музичну частину, прийти, все зробити, розказати і піти.
Тут більше потрібне усвідомлення того, як воно все має відбуватися і як треба взаємодіяти. До того ж, тут також у колективі є певні ролі, які ти маєш виконувати – якісь більше залучено, якісь менш залучено. Тому подивимося, що випаде мені.
– Як ви думаєте, як такий формат впливає на суспільство? Чому важливо, щоб люди з інвалідністю робили такі вистави?
– Ми вже всі маємо сьогодні усвідомити, що за допомогою певних облаштувань люди з інвалідністю так само можуть виконувати майже всі види робіт. Тобто ця межа має потихеньку стиратися, і всі в нашому суспільстві повинні розуміти, що всі ми різні, але всі ми рівні.
Так само і щодо театру чи будь-якого іншого виду мистецтва. Всі ми можемо ним займатися, якщо в нас є до того якийсь інтерес. Просто треба певні умови для того, щоб це робити. І цікавість також.
Фото Світлани Корабльової
– Чи можете ви сказати, що хтось із учасників змінився в процесі цього проєкту? І чи змінилися ви особисто?
– Всі ми змінилися, всі, хто дотичний до цього проєкту. Тому що за цей невеликий період ми пройшли досить інтенсивне навчання: і театральне мистецтво, і плейбек-театр, і свідоцький театр, і пластика. Це все має на нас певний вплив. На кожного, правда, по-різному.
– А на вас як це повпливало?
– На мене позитивно. Трошки розширило мій світогляд, мої знання в цьому всьому. Хоча я, в принципі, суб’єктивно вважаю, що не дуже театральна людина. Тобто не можу сказати, що це цілком і повністю моя сфера діяльності.
– Що ви очікуєте від цього перформансу вже на сцені?
– Я очікую, мабуть, позитивних вражень від глядача. Тобто в першу чергу – це задоволення потреб глядача. І разом з тим, гадаю, що глядач, так само як і я, буде більшою мірою не знайомий із таким видом мистецтва. І мені б хотілося, щоб він отримав позитивні, нові враження.
Фото Світлани Корабльової
– Які виклики виникають під час реалізації проєкту?
– Якщо казати про організаційну сторону, то, як і будь-де, бувають різні погляди, люди їх висловлюють і доводиться домовлятися.
Виникають питання організаційного забезпечення навчання, десь у когось щось не виходить, комусь потрібен інший час тощо. Узгодження цього всього, домовляння великої кількості людей між собою для того, щоб це відбулося, – це також певна перепона чи випробування.
Так чи інакше, команда проєкту з цим потрошку справляється і все виходить. А так загалом – нічого суперважкого, що довелося б долати, поки що не було.
Надалі, я припускаю, будуть виклики в архітектурній і транспортній доступності. Тому що в межах проєкту заплановані поїздки в районні центри Черкаської області – ось тут, я думаю, будуть певні виклики для людей з інвалідністю.
Фото Світлани Корабльової
– Що цей проєкт дає учасникам і що він дає громаді загалом? Чи допомагає по-іншому подивитися на людей з інвалідністю?
– Це дуже позитивний досвід як для учасників, так і для громади, для їхньої взаємодії загалом.
Хоча це тільки одна зі складових взаємодії в плейбек-театрі. Тобто йдеться про питання, які турбують глядача, а не про проблеми людей з інвалідністю. Хоч, звісно, там піднімуться і їхні проблеми, бо вони будуть акторами.
І це, можливо, десь надасть змогу глядачу – будь-то він з інвалідністю чи без, дотичний до таких людей чи ні – по-іншому подивитися на людей з інвалідністю через більшу взаємодію.
Це може змінити сприйняття людей з інвалідністю загалом. Тобто усвідомлення того, що це не люди з якимись «обмеженими можливостями». Насправді це люди, які просто трохи відрізняються від інших, хоч і всі нормотипові люди так само відрізняються один від одного. А люди з інвалідністю відрізняються трошки більше. І сприйняття одних другими через певну взаємодію якраз і покликане змінювати це сприйняття. Та це вже заслуга не плейбек-театру, а звичайної свідомої взаємодії між людьми.
Проєкт «РІВНІ: Театр без бар’єрів» створює простір горизонтальної взаємодії, де ветерани, люди з інвалідністю та мешканці громади Черкащини стають співавторами спільного культурного продукту. Ми трансформуємо досвід війни та соціальних бар’єрів у мистецтво, зміцнюючи стійкість суспільства через культуру. Тут кожен голос є рівноцінним, а кожна історія почутою, що є фундаментом справжнього безбар’єрного середовища.
Проєкт «РІВНІ: театр без бар’єрів» об’єднує ветеранів війни, членів їхніх родин та людей з інвалідністю.
Проєкт реалізується за підтримки Українського культурного фонду в межах конкурсної програми «Стійкість суспільства через культуру» та за сприяння Британської ради.
Читайте «Нову Добу» в соцмережах:
Ще більше новин — на сайті.
