«Донька завжди говорить, що її татусь Герой»: яким запам’ятали полеглого захисника із Черкас Максима Новохатька

Максим Новохатько дуже мріяв про доньку. Коли вона народилася, був безмежно щасливим і майже не відводив від неї погляду. Жартома навіть говорив дружині Олександрі: «Саша, я тебе дуже люблю, але Ніку більше». Донька Вероніка стала для нього особливою радістю, а він – надзвичайно хорошим і турботливим батьком.

Максим народився 15 травня 1989 року. Навчався у середній школі №5, потім – у фаховому коледжі Східноєвропейського університету, де здобув спеціальність техніка-механіка з обслуговування автомобілів та двигунів. Після навчання працював слюсарем із ремонту автомобілів на автоскладальному заводі «ВАТ ЛуАЗ», а потім – на Черкаському автомобільному заводі «Богдан».

Рідні згадують Максима як відповідального, чемного, цілеспрямованого чоловіка, який був людиною слова й мав багато друзів.

Максим із дружиною

Максим одружився з Олександрою. Вони познайомилися у соціальних мережах, і чоловік одразу привернув її увагу своєю турботливістю та стриманістю. Чотири роки зустрічалися, а потім одружилися. Найбільшою спільною мрією для Максима була дитина – і особливо донечка.

– У нас народилася донечка, яку він дуже чекав, і був надзвичайно хорошим батьком, – розповідає Олександра.

Найяскравіші спогади дружини про їхнє сімейне життя пов’язані саме з народженням Вероніки.

– Пригадую, як повідомила чоловікові, що народила доньку, то він не зміг більше працювати того дня, був настільки щасливим. А коли забирали нас із пологового, то Максим тільки на неї й дивився. Усі на фото дивляться в камеру, а чоловік – на доню, – ділиться Олександра.

Удома Максим майже не випускав доньку з рук, хоча спочатку навіть боявся брати її. Він дуже хотів бути батьком і, коли Вероніка народилася, повністю занурився в цю роль.

На початку повномасштабного вторгнення Максим одразу сказав рідним, що ховатися не буде. Коли отримав повістку, пішов до війська. Його призвали 30 серпня 2022 року. На той час доньці було лише два роки.

Спочатку Максим проходив навчання на Житомирщині. Згодом воював у Соледарі, Бахмуті, а потім його підрозділ перевели на Запорізький напрямок.

Олександра пригадує, що перший час дуже тривожилася за чоловіка, адже рідко випадала можливість поговорити. Проте згодом вони могли майже щодня телефонувати одне одному або переписуватися в месенджерах.

Попри війну, родина чекала на кожну можливість побачити Максима. 15 травня 2023 року, у день його народження, чоловіка відправили в Умань по техніку і дозволили заїхати додому на один день.

Максим із мамою Людмилою

А вже в кінці липня 2023 року, після року служби, Максим отримав відпустку на 15 днів.

– Усі хотіли його побачити, поспілкуватися, розпитати, чим допомогти. 8 серпня 2023 ми відвезли сина в Дніпро, де чекали побратими, й вони поїхали на Запорізький напрямок. Тоді ще не знали, що це остання наша зустріч, – говорить мама Людмила.

12 серпня Максим, який на той час був командиром мінометного розрахунку, разом із шістьма побратимами пішов на завдання. Перед цим він зателефонував рідним і попередив, що кілька днів не буде на зв’язку, попросив не хвилюватися.

– Проте того ж вечора Максим загинув… – говорить мама.

Дружина востаннє спілкувалася з Максимом саме 12 серпня. Після цього зв’язок обірвався, а згодом родині повідомили, що захисник зник безвісти.

Спочатку це навіть не було офіційним повідомленням. Сестра невістки побачила в Facebook речі Максима, серед яких був медальйон, який вона колись гравіювала для нього із відбитком пальчика його доньки.

Рідні почали телефонувати волонтерам. Їм повідомили, що знайшли тіло, поруч із яким був цей медальйон. Згодом говорили, що медальйон був просто поряд, тому жодної конкретної інформації родина не мала.

І тоді вони ще дозволяли собі сподіватися.

– Нам хотілося вірити в краще, – зізнається пані Людмила. – Згодом прийшло повідомлення про те, що Максим зник безвісти. Я почала телефонувати побратимам, вони підтвердили, що був дуже великий мінометний обстріл. Максим дав команду, щоб хлопці розбіглися, а сам ймовірно не встиг. Коли хлопці повернулися, Максима не було. Тобто в нас жевріла надія, що він живий, десь у полоні.

13 листопада 2023 року родині прийшло сповіщення від Координаційного штабу, що Максим Новохатько перебуває в полоні.

Ця звістка знову дала рідним надію. Вони продовжували чекати, вірити, що Максим живий і одного дня повернеться додому.

Та згодом родині повідомили, що є збіг ДНК із тілом у запорізькому морзі. Патологоанатом повідомив, що є останки, але переконував родину не їхати, адже впізнання буде складним, а дорога далека.

– Тоді ми повторно здали ДНК і чекали ще три місяці до збігу, – говорить мама.

Ці три місяці стали ще одним довгим очікуванням – уже між надією та страшним усвідомленням того, що могло статися.

21 червня 2024 року Максима Новохатька поховали на Алеї Героїв у Черкасах. Йому назавжди залишилося 34 роки…

На честь Максима Новохатька на фронт передали баггі, який профінансували рідні захисника, за допомогою волонтера В’ячеслава Скічка.

Про Максима згадує і його брат Роман. Каже, що добрим він був із самого дитинства.

– Коли я працював далекобійником, Максим говорив, що теж дуже хоче поїздити, побачити країну, подорожувати. Він любив Черкаси, був патріотом рідного міста, – розповідає Роман.

Брати були близькими, часто спілкувалися. Навіть коли Максим уже пішов до війська, вони щонайменше раз на тиждень телефонували один одному.

Роман особливо добре пам’ятає їхнє дитинство – безтурботне, активне, веселе.

– Пригадую, як в дитинстві їздили влітку до бабусі й ми каталися на велосипедах, їздили на ставок. Було таке безтурботне дитинство, веселе, активне, – згадує він.

Рідний брат також говорить про те, як сильно Максим хотів доньку і яким щасливим був, коли народилася Вероніка.

– Син у мене в серці, пам’яті й душі… Донька Максима завжди говорить, що її татусь Герой, – каже мама Людмила.

Вероніка ще зовсім маленька, але вже знає, ким був її тато. Для неї він – Герой. І, мабуть, саме так поступово формуватиметься її пам’ять про батька: через розповіді рідних, фотографії, сімейні історії та ті слова любові, які вона чутиме про нього все життя.

Максим із донею

Максим не встиг показати Вероніці світ, не встиг здійснити свої мрії про подорожі, не встиг побачити, якою стане його маленька донька. Але він залишив їй найважливіше – свою любов, яка тепер живе у спогадах рідних та близьких.

І кожного разу, коли Вероніка говорить, що її татусь Герой, у цих словах – не лише дитяче розуміння втрати. У них пам’ять про чоловіка, який любив свою родину, мріяв про доньку, був для неї татом, другом і захистом – і зрештою сам став на захист своєї країни.

Світлини – із родинного архіву