У Черкасах учасники проєкту «РІВНІ: Театр без бар’єрів» презентували свідоцькі вистави й плейбек-перформанс
29 і 30 серпня у Черкасах учасники проєкту «РІВНІ: Театр без бар’єрів» вийшли на сцену, щоб розповісти власні історії. За два дні дві групи презентували свідоцькі вистави та плейбек-перформанси – театральні форми, у яких важливі не вигадані сюжети, а справжні досвіди людей.
Підготовка до показів тривала з травня: учасники працювали з психологом, відвідували заняття з акторської майстерності, пластики та хореографії. У суботу, 29 серпня, глядачам представили свідоцьку виставу «Любов ніколи не минає», у неділю, 30 серпня, – «Сильніші за долю». А після вистав презентували плейбек-перформанси.
«А я теж маю історію»
Перед початком свідоцької вистави режисерка документального театру, тренерка з імпровізації та плейбек-театру Ната Вайнілович пояснила глядачам, чим цей формат відрізняється від звичайної театральної вистави:
«Свідоцький театр означає, що всі актори і акторки на сцені є свідками свого власного життя. І вони запрошують вас стати свідками їхнього життя».
Учасники не грали вигаданих персонажів. Кожен виходив зі своїм досвідом і розповідав те, чим хотів поділитися з аудиторією.
Режисерка Ната Вайнілович (ліворуч) і артдиректорка проєкту Ольга Касьянова
У суботу та неділю на імпровізовану сцену вийшли дві групи по сім людей. Їхні історії були різними, але всі вони стосувалися особистого досвіду, любові, втрат, змін і того, що допомагає рухатися далі.
Із глядачами говорила дівчина, яка не може вийти з дому без інватаксі й мріє не залишатися в чотирьох стінах. Чоловік, прикутий до крісла колісного, життя якого свого часу змінив театр. Незрячий, який об’їздив кілометри на велосипеді-тандемі.
Була історія матері дитини з інвалідністю, яка пішла з родини, де не мала підтримки, і почала будувати життя заново, не маючи нічого. А ще – про тугу за Батьківщиною, про страждання від насилля; про жінку, яка присвятила себе дитині з інвалідністю; про здійсненні мрії маленької дівчинки й бажання захищати Україну.
За словами Нати Вайнілович, реакція на такі історії може бути різною – і це нормально.
«Можливо, ці історії розкриють вам світ через таку призму, крізь яку ви ще на нього ніколи не дивилися. Або навпаки, скажете самі собі: “О, я теж маю історію. Вона схожа на мою, я розумію її чи його”. Або ви будете дратуватися, мовляв, як так можна жити? Це може бути абсолютно різна нормальна реакція», – пояснила режисерка.
Від особистих історій – до історій глядачів
Після свідоцької вистави учасники переходили до іншого формату – плейбек-театру.
Керівниця групи Ольга Касьянова запропонувала глядачам самим поділитися власними історіями.
Плейбек-театр — це імпровізаційна форма, у якій актори не мають заздалегідь написаного сценарію.
«Глядачі розповідають власні історії, а наші актори відразу відтворюють почуте крізь власне емпатійне проживання», – пояснила Ольга Касьянова.
Коли глядачі чують історії інших або спостерігають за грою акторів, у них виникають власні думки та переживання, і може народитися потреба поділитися своєю історією.
«Коли актори дають кожній історії простір і прийняття, у залі виникає відчуття безпеки. З’являється розуміння, що можна ділитися щиро, адже кожна історія варта того, щоб бути почутою», – підсумувала керівниця групи.
Театр, у якому немає дистанції
Плейбек-театр як окрему театральну форму близько 50 років тому започаткував американський психодраматист і філолог Джонатан Фокс. За словами Ольги Касьянової, він спостерігав за тим, як люди в Непалі спілкуються між собою, розповідають історії та підтримують одне одного в спільноті.
Повернувшись додому, Фокс разом із дружиною почав розмірковувати, чому звичайний театр часто залишається відокремленим від глядача. Так виникла форма, у якій є місце глядацьким історіям.
«Це соціальний людиноцентричний театр. Щоб грати тут, не обов’язково мати акторську освіту, але критично важливо навчитися емпатійному слуханню, спонтанності, тілесній імпровізації та груповій взаємодії», – говорить Ольга Касьянова.
У Черкасах цей формат став продовженням двох свідоцьких вистав. Спочатку своїми історіями ділилися самі учасники проєкту. Потім простір для власних історій отримували глядачі.
Для Нати Вайнілович важливо, що через такі особисті розповіді в театрі з’являються різні голоси. Особливо – в умовах війни.
«Коли в центрі немає людини, це трошки втрачає сенс. Тому мені дуже важливо, що саме тут, в Черкасах, в рамках цього проєкту, можуть з’явитися різні голоси людей», – зазначила режисерка.
Так «Любов ніколи не минає» і «Сильніші за долю» стали не просто двома театральними показами. Учасники проєкту вийшли на сцену зі своїм досвідом, а після них можливість бути почутими отримали й глядачі.
Традиційно після таких вистав відбувається діалогом із залом. На думку Нати Вайнілович, важливо не просто забрати враження із собою додому, а проговорити їх.
Тож насамкінець на глядачів і учасників проєкту чекало неформальне спілкування, де кожен охочий міг поділитися роздумами й емоціями, відрефлексувавши побачене і відчуте в колі інших людей.
Тепер на учасників проєкту «РІВНІ: Театр без бар’єрів» чекають вистави й перформанси ще в 6 містах Черкащини: 4 вересня вони приїдуть із гастролями до Умані (вул. Захисників України 7б, реабілітаційний комплекс «Гармонія», початок – о 14:00), 6 вересня – у Канів (вул. Захисників України 1, Центр життєстійкості, початок – о 12:00); 9 вересня – у Смілу (пров. Бобринського 3, ветеранський простір «Шлях ветерана», початок – о 17:00), 11 вересня – в Чигирин (вул. Б.Хмельницького 13А, адаптаційний простір, початок – о 14:00), 13 вересня – в Золотоношу (вул. Благовіщенська 87, Центр надання соціальних послуг, початок – о 12:00), 15 вересня – у Шполу (вул. Соборна 43, «Ветеран ХАБ», початок о 13:00).
Фото – Світлани Корабльової
Проєкт реалізується за підтримки Українського культурного фонду в межах конкурсної програми «Стійкість суспільства через культуру» та за сприяння Британської ради.
Читайте «Нову Добу» в соцмережах:
Ще більше новин – на сайті.
