Чорних хустин по Україні більшає…
Часом здається, що їх навіть більше, ніж синьо-жовтих прапорів. Хоча й синьо-жовті прапори вже наче дедалі частіше означають те саме, що й чорні хустини. Це немов чорні мітки війни, які проступають на нашій землі одна за одною.
Ще вчора було «мамо, я подзвоню», «кохана, не хвилюйся», «донечко, я повернусь», «сестричко, все буде добре»… Тепер усе це — у спогадах. Бо прийшла звістка, після якої життя вже ніколи не складається так, як раніше, і на жіночу голову лягає чорна хустина.
Разом із нею починається чорна смуга, якій спочатку не видно кінця. День за днем, ніч за ніччю, сорок днів, рік — і здається, що далі буде тільки так: чорне за чорним, біль за болем, ранок, який нічого не змінює, і вечір, після якого знову доведеться прокидатися в реальності, де його немає. Вічна темна ніч, після якої не настає світанок, а приходить наступна — і ніби душить чорною хусткою… Чорною, як ніч, у якій раптом погасло найдорожче світло. Чорною, як грудка землі, яку тобі доводиться першою кидати в могилу того, кого ще вчора обіймала.
Офіційно ці жінки в чорних хустках — вдови, матері, сестри, доньки полеглих Героїв. Жінки, які проживають втрату.
Та чи можна таку втрату прожити до кінця? Чи можна перейти її, наче по чорно-білому переходу, переступаючи з білого на чорне, з чорного знову на біле, і одного дня таки опинитися по той бік — там, де цей чорний біль уже не йде слідом?
Бо після нього чорним стає не лише одяг. Усе, що ще вчора було наповнене Ним, раптом заповнюється чорною пусткою: кімната, де звучав його голос, мовчить; телефон, з якого приходили повідомлення, більше не світиться його ім’ям; місце за столом залишається порожнім; вечори, наповнені чеканням, втрачають сам сенс цього чекання; майбутнє, у якому були спільні плани, обривається там, де мало тривати ще десятиліттями.
І десь усередині, поміж болем, відчаєм і тисячами «чому», може з’явитися ще одне — гірке й безглузде у своїй несправедливості чорне питання: за що саме він? Чи винна вона в тому, що чоловік із її родини був одним із тих найкращих, кого так часто забирає війна своїми чорними руками?
Коли земля падає на того, хто був найдорожчим, навіть найближчі подруги стоять поруч і не можуть дібрати слів, бо всі слова раптом стають надто малими й порожніми для такого болю, а кожне «тримайся» звучить майже безпорадно, бо немає за що триматися так, як трималася за цю людину.
Кажуть, що час лікує, але час радше вчить якось жити далі з тим, що не лікується. Під чорною хусткою непомітно додається сивини і цей контраст чорного й білого стає ще однією мовою війни, яку ніхто не хотів вивчати…
У новинах кажуть: ця зима буде найважчою. Попереджають про холод, темряву, обстріли, блекаути, про все, до чого треба готуватися. А вона слухає й мовчить, бо найважче з нею вже було. Найважча ніч уже настала тоді, коли сказали, що його більше немає. Найхолодніша зима почалася не в грудні, а в той день, коли в домі залишилися його речі, фотографії, чашка, одяг, запах — усе, крім нього самого. І темрява блекауту для неї вже не найстрашніша темрява, бо буває така, яку не розсіює жодне світло.
Одного дня чорну хустину з голови знімають. І комусь збоку навіть може здатися, що біль минув. Але хустина нікуди не зникає. Вона просто стає невидимою, зісковзує з голови й лягає на серце так щільно, що вже не зняти ні руками, ні роками, ні словами про те, що треба жити далі. Вона особливо тисне у свята, у дні народження, на першому дзвонику дитини, у хвилини радості, якою найбільше хочеться поділитися саме з тим, кого вже немає поруч.
Ми всі чекаємо Перемоги, чекаємо дня, коли стихнуть сирени, коли перестануть приходити страшні звістки, коли не буде нових похоронів і нових чорних хустин. Ми віримо, що цей день настане. Та навіть Перемога не поверне тих, кого вже забрала війна, — не змусить знову клацнути ключ у знайомому замку, не посадить найдорожчу людину за родинний стіл, не дасть ще раз почути: «Я вдома». Вона закінчить війну, але не закінчить усіх чекань, не поверне того, хто мав зустрічати старість, вести доньку під вінець, телефонувати матері, сперечатися через дрібниці, сміятися, будувати плани — просто жити.
І вона не зніме всіх чорних хустин. Бо чорний колір для когось назавжди залишиться кольором того дня. Кольором землі, яку довелося кинути першою. Кольором порожнечі, з якою довелося навчитися жити. Кольором хустини, яку одного дня можна скласти й покласти до шафи. А ту, що війна зав’язала на серці, — вже ніколи.
Із допису Юлії Фомічової у фейсбуці
Читайте «Нову Добу» в соцмережах:
Ще більше новин – на сайті.
