«Не вірю, що його немає»: майже три роки вважався безвісти зниклим черкащанин Сергій Полтавець
«Я й досі думаю: ось ввечері прийдуть Іра з Серьожею… Не вірю, що його немає». Батьки й донині чекають, що син зайде до їхньої квартири, щоб провідати їх увечері. Сергієві Полтавцю навіки залишилося 54 роки. Він загинув у квітні 2022 року в Попасній, а майже три роки вважався зниклим безвісти. Батьки не дочекалися сина, дружина – чоловіка, діти – батька, а маленький онук так і не встиг побачити свого дідуся.
Сергій Васильович Полтавець народився 1 грудня 1967 року. Для батьків це була дуже бажана дитина. Він ріс відповідальним, розуміючим і чемним хлопчиком. У 1975 році пішов до школи №5 у Черкасах, яку закінчив у 1985-му.
Як і багато хлопчаків, любив футбол, займався велоспортом, був добрим, товариським і завжди готовим прийти на допомогу.
– Він ріс, і в нього формувався стержень, його характер, був досить відповідальним. І ми як батьки цьому дуже раділи, – ділиться мама захисника Ніна Полтавець.
Сергій багато читав. Окрім шкільної літератури, захоплювався історичними романами. У другому класі хлопчик пішов грати до духового оркестру, однак згодом змінив свої вподобання і почав займатися народними танцями.
Ще змалку Сергій мріяв про море. Його дядько був моряком, тому хлопець теж хотів пов’язати з ним своє життя. Проте медичну комісію не пройшов через те, що гаркавив. Згодом саме ця особливість стала основою для його військового позивного – Француз.
Тоді Сергій вирішив працювати й пішов на машинобудівний завод учнем токаря. Уже на третій місяць навчання виконував норму, а згодом почав працювати на двох станках.
Сергій Полтавець під час служби в армії
У червні 1986 року Сергія Полтавця призвали до лав армії, у пожежні війська москви. Служба була складною – і фізично, і морально.
– Син ділився, що в армії переважала «дідівщина», про що він неодноразово говорив, – каже Ніна Тимофіївна. – Із часом змінили командира роти і порядки змінилися. Але вже ж було не легко. Та попри це там він набрався досвіду, адже доводилося гасити багато пожеж.
Після завершення служби, у 1988 році, Сергій вступив до Черкаського пожежного училища. Після навчання отримав звання молодшого лейтенанта і був направлений на роботу в Єнакієво Донецької області.
Роботу пожежника сприймав серйозно й відповідально. На виїзді на пожежу завжди біг першим номером, навчав бійців, ділився власним досвідом. За це його поважали як фахівця.
У 1993 році Сергій переїхав до Черкас. На той час чоловік уже створив сім’ю, мав дружину і маленьку донечку Наталочку, тому залишатися далеко від рідних було складно. Із дружиною Іриною вони були однокласниками, тож знали одне одного ще з дитинства. У подружжя народилося двоє дітей – Наталія та Федір.
Сергій із дружиною Іриною
Наталія нині одружена й проживає за кордоном. На жаль, її тато так і не дізнався, що в нього народився онук. Син Федір став адвокатом і зараз працює в Києві.
У рідному місті роботи в пожежних частинах для Сергія не було, тому він прийшов працювати до міліції. За роки служби працював у різних підрозділах, зокрема й у черговій частині Соснівського РВВС.
Робота була складною, адже доводилося мати справу з людьми різних категорій.
– Складна робота, з людьми різних категорій, але він був дуже справедливим, намагався зрозуміти ситуацію кожної людини й допомогти, він нікого не засуджував, – розповідає мама захисника. – Мав добрі стосунки з колегами, хоча Сергій і був прямолінійним, але людяним.
Загалом службі він віддав довгих 28 років. У 2013 році звільнився у зв’язку з виходом на пенсію, маючи звання підполковника.
Після завершення роботи в міліції Сергій пішов працювати в охоронну службу. Останнім його місцем роботи було підприємство «Юрія-Фарм».
Та робота була для нього не просто способом заробити. Сергій не боявся жодної праці – ані професійної, ані хатньої.
– Він не боявся жодної роботи – що вдома, що на роботі. Хоч ріс міською дитиною, але ми мали дачу, там городи й вирощували свої, домашні овочі та фрукти. Він завжди допомагав, уже дорослим говорив, що полюбив всі ці дачні справи, – розповідає Ніна Тимофіївна.
Тепер батьки самі їздять на дачу й доглядають за всім.
Ще одним захопленням Сергія з дитинства були акваріуми. Колись сусід подарував йому спочатку маленький акваріум, а далі бажання розводити рибок тільки зростало.
Нині вдома як пам’ять про Сергія стоять чотири акваріуми. За рибками доглядає його дружина.
До початку повномасштабної війни Сергій, маючи за плечима багаторічний досвід, розумів, що вторгнення може статися. Про це він говорив і батькам.
– Звісно, вірити в те, що буде війна, тоді не хотілося. Проте син попередив, що піде захищати країну. Але ж як інакше: він офіцер, має досвід, звісно, не зміг би всидіти вдома, – ділиться Ніна Тимофіївна.
24 лютого пані Ніну розбудила сусідка й повідомила, що почалося повномасштабне вторгнення.
Того ж дня Сергій Полтавець пішов до військкомату. Там сказали, що поки потрібно чекати.
Але чекати він не збирався.
Уже 25 лютого Сергій долучився до лав Черкаської територіальної оборони. Спочатку тут проходили навчання. Завдяки своїй підготовці та багаторічному досвіду Сергій навчав і своїх побратимів, часто молодших за нього.
18 квітня 2022 року Черкаська ТрО виїхала на оборонний об’єкт. Але дорогою маршрут змінили, і військові прибули до Луганської області – опинилися в Попасній, фактично на нулі.
24 квітня 2022 року був Великдень. Цього дня Сергій востаннє зателефонував рідним. Він повідомив, що кілька днів не буде на зв’язку, адже вони йдуть на завдання. Після цього Сергій більше не подзвонив…
28 квітня росіяни опублікували в інтернеті фотографії військових квитків українських захисників. На знімках вони були чистими, не пошкодженими, не заляпаними кров’ю. Рідні сподівалися, що Сергій та його побратими могли потрапити в полон.
Молилися, вірили, чекали, сподівалися. Зустрічалися з командирами, десятки разів їздили до Києва, годинами шукали інформацію в інтернеті.
Пошук, пошук, пошук. Але дива не сталося.
Понад два з половиною роки родина жила в очікуванні.
– На тисячний день повномасштабного вторгнення, а це 940 днів від останнього дзвінка додому, ми дізналися про співпадіння ДНК (19 листопада 2024 р.), – розповідає пані Ніна. – Ще майже 100 днів тривало дослідження. І ось результат. Прибув додому. На щиті…
Сергія Полтавця поховали у Черкасах 5 березня 2025 року. Йому навіки залишилося 54 роки.
Та для його мами час ніби досі не зміг остаточно переконати серце в тому, що сина більше немає.
– У мене таке враження, наче всі хлопці розуміли, на що вони йдуть і що вони не повернуться… Наших хлопців кликало серце, вони були мотивовані, розумні, сильні, патріотично налаштовані… – говорить Ніна Тимофіївна.
Вона не знає, якими були останні хвилини життя її сина. Не знає, що він тоді думав, які слова міг сказати, де саме загинув.
– Я не знаю, які в нього останні слова були, що він тоді думав, де те місце, де він загинув… і мені цього ніхто ніколи не розповість… – гірко говорить мама. – Я й досі думаю, ось ввечері прийдуть Іра з Серьожею, не вірю, що його немає.
І, мабуть, саме в цій фразі – весь біль матері, яка майже три роки чекала на звістку про сина, а тепер знає правду, але серце все одно продовжує чекати, що одного вечора двері відчиняться і Сергій просто зайде до батьківської квартири, як робив це за життя.
Світлини з архівів Ніни Тимофіївни Полтавець
Читайте також:
- «Я й досі чекаю на дзвінок»: як рідні й друзі згадують про 25-річного загиблого захисника Антона Колеснікова з позивним «Боцман»
- Усміхнений лицар у бронежилеті: історія полеглого захисника із Черкас Віктора Стіхальського
- Війна забрала його, але не пам’ять про нього: історія захисника з Черкас Володимира Геліконова
- «Хто, як не я?»: історія черкасця Віктора Савельєва, якого два роки вважали зниклим безвісти
- «Я повинен тебе й дітей захистити»: історія добровольця з Черкас Вячеслава Ільніцького
- Два роки між надією і болем: спогади рідних про полеглого захисника Володимира Шандру
- «Донька завжди говорить, що її татусь Герой»: яким запам’ятали полеглого захисника із Черкас Максима Новохатька
