Які з років, пов’язаних з літературною творчістю, найщасливіші?! Та кожен рік щасливий – по своєму… Але з особливим хвилюванням згадуєш ті часи, які у повній мірі були твоїми літературними «університетами».
Моє творче зростання було у значній мірі пов’язане з літературною студією «Ровесник» при обласній «молодіжці». Збиралися у приміщенні редакції газети, потім – у одній з кімнат Будинку вчителя.
Цією творчою формацією керував спочатку відомий письменник-гуморист, незабутній Костянтин Кирилович Світличний, потім певний час цю справу продовжувала поетеса Любов Яковлева. А далі… грянула перебудова і вже газеті було не до літератури і не до літературних студій.
Мабуть, саме тоді і народився вислів, що став не просто поширеним, а а по-справжньому крилатим у журналістському середовищі: мовляв, якщо газета друкує вірші, вона – розоряється… Вислів цей я мав нагоду почути з уст тоді ще початкуючого (і обдарованого!) прозаїка, а потім вже – відомого журналіста і газетного магната. І в цьому був (може, і не дуже свіжий, а – вкрай прокислий…) подих нових часів: поезія, як служниця ідеології, уже була не потрібна, а поезія (як просто поезія…) – не потрібна теж!
Ото ж, любі моєму серцю колеги по перу, давайте замислимося! Якщо незважаючи на усю ту люту нісенітницю і усі ті безглузді плітки, що їх друкує усе ж немало наших бульварних видань, їх здатні розорити… ВІРШІ?! То, мабуть, таки поезія – чогось варта! Хай не у грошовому, а у суто моральному еквіваленті…
Тому і літературне життя (попри всі перебудовні вивихи!) усе ж з часом набувало звичних берегів. Одного разу, перебуваючи у центрі славного села Чапаєвка, що вже нині зветься Благодатне, раптом бачу (ну, де б ми ще зустрілися?!)… Сергія Лукича Носаня.
На той час у мене вже вийшла перша гумористична збірка-ластівка «Гуморески та байки» і Сергій Лукич у статті-огляді книжкових видань про неї тепло відгукнувся.
Отож поговорити було про що і, звичайно ж, вразила новина – при Спілці відновлює свою роботу літоб’єднання імені Василя Симоненка.
На його творчі засідання збиралися і люди, що на той час були мені добре знайомі – Микола Шарий, Олексій Соломіцький, Олександр Прилуцький, Олена Буєвич, Володимир Ракшанов, Валентина Коваленко, і люди, з якими познайомився уперше.
І ніби кадри на екрані – спомини, спомини, спомини…
Ось виступ членів літоб’єднання, очолюваних енергійним, досвідченим і таким залюбленим у літературу Сергієм Носанем. Зал мистецтв у обласній юнацькій (Симоненківській!) бібліотеці, заповнений шанувальниками поезії. Зал, ну, ніби створений для того, щоб у ньому звучало високе слово.
Ось у гості до членів літоб’єднання завітав шевченківський лауреат Василь Захарченко, людина надзвичайно талановита і у той же час дивовижно скромна.
Ось Володимир Ракшанов ділиться планами видання власної віршованої абетки для дітей.
Ось Людмила Василівна Тараненко з властивими їй розсудливістю і шармом проводить одне з засідань літоб’єднання.
І можна – згадувати і згадувати…
А на завершення хотів би привести один з власних творів, пронизаних духом і настроєм, як мені здається, близьким для літераторів різних поколінь.
УЧАСНИКИ, ЧЛЕНИ І… ЛАУРЕАТИ! (Жартівливе)
Ну, що не кажи – а ми люди бувалі!
Хоч більше народу – на сцені… ніж в залі!
І в кожного вірші – в собі… і з собою!
І до мікрофону – гуртом! Чередою…
І оплески в залі розквітнуть шалено,
Аби була тільки заповнена сцена.
Тому не потрібно морально страждати,
Учасники, члени і лауреати!
І слово високе у далеч полине –
І справжні шедеври, і диво-перлини!
Ну, а як трапляється вірш сіруватий –
Таких, ви повірте, усе ж – небагато…
І спрагло покличе освітлена сцена
Вас – лауреати, учасники, члени!
То ж обертів, друзі, не варто збавляти –
Учасники, члени і лауреати!
І зразу ж у серці – розтануть печалі!
Хоч більше народу – на сцені… ніж в залі!
А ще – тиха осінь вирує барвисто,
А ще – таке гарне! – зійшлось товариство!
І хай будуть вірші як горді знамена,
Вам – лауреати, учасники, члени!
Бо вас і багато, і так небагато –
Учасники, члени і лауреати!
