Радянська пропаганда довоєнного часу стверджувала, що поки існує капіталізм – війна неминуча, а тому слід до неї готуватися. Цьому постулату було підпорядковане економічне та суспільно-політичне життя СРСР. І навіть діти та підлітки сприймали такі «ура-патріотичні» настрої.

Три дні на роботу не виходили
Згадує житель с. Набоків Дмитро Карпович Пожар, 1930 року народження: «Виховані у такому дусі ми мало не щодня «воювали» куток на куток, вулиця на вулицю, а по великих святах село на село. Щоденно ловили «гітлера» та «муссоліні» і вигадували для них всілякі нелюдські кари: нагороджували стусанами, змушували їсти траву чи землю. Старі люди говорили, що така гра не до добра – бути війні. І ось у неділю
22 червня 1941 року по селу пройшов розголос, що почалася війна і на нас напали німці. Звідки поголос узявся ніхто не знав – мовчав і колгоспний радіоприймач. Чутка дійшла до сільради і тоді голова розпочав «розслідування» – хто це розпускає провокаційні чутки, хто хоче нас посварити із «дружньою» державою, з якою підписано Пакт про ненапад? Відразу ж і знайшли винуватця – тітку Марію («куркульського прихвостня»). Викликали її до сільради і голова почав розпікати за поширення пліток, погрожував розправою. Тітка плакала і божилася, що нікому нічого не говорила і нічого подібного не чула. Того дня у сільраді побували ще декілька «ворогів народу», з якими було проведено аналогічну «виховну» роботу.
Однак чутки про війну до вечора охопили все село. Набоків ніби завмер. Наступного дня (у понеділок) частина селян не вийшла в колгосп на роботу і бригадири та ланкові не ходили по дворах з’ясовувати причину. І лише на третій день після обіду в село прибув уповноважений райвійськкомату. Він підтвердив факт початку війни і розповів про виступ Молотова по радіо. Тут же оголосив про мобілізацію чоловіків віком від 18 до 50 років. У селі, біля клубу (колишньої церкви), відбувся мітинг, на якому виступили з палкими промовами місцеві партійці та активісти. Спираючись на почуте заявили, що «ворога буде негайно знищено у його ж лігві». Дехто з жінок сплакнув, але уповноважений їх підбадьорив: «Чого рюмсаєте? Та ваші чоловіки не встигнуть дійти до збірного пункту, як з ворогом буде покінчено!»
Після мітингу чоловіків вишикували в колону по шість і вони вирушили на Городище. Поки йшли по селу, по обидва боки їх супроводжували молодиці у вишитих блузках та ватага дітей. На той час у сім’ях було по троє, а в кого й п’ятеро-семеро дітей. Уповноважений усе намагався, щоб колона заспівала, та пісня не клеїлася і затухала щойно розпочавшись».
Чимало жителів району, особливо там, де ще не було радіо, почули повідомлення про початок війни від вістових – уповноважених районного військкомату, сільських рад та від місцевого партійного начальства. Житель м. Городище Петро Павлович Яременко, 1931 р.н, пригадує: «22 червня 1941 року на нашому кутку Чуїха з’явився вістовий із райвійськкомату. На руках у нього були повістки для мобілізації до лав Червоної армії. Куток наш довгий, усе ярами через ліс, а тому побачивши гурт місцевих хлопчаків він звернувся до нас із проханням: \”Хлопці, а чи ви всіх тут чоловіків знаєте?\” \”Так\” – відповіли діти. \”Тоді в мене до вас відповідальне завдання – треба роздати ці повістки\”. Так ми дізналися про початок війни і побігли вулицею виконувати доручену справу».


Оборонні бої
Наступ гітлерівців прийнято називати віроломним. Адже від їхнього раптового нападу Червоній армії довелося відступати аж до Москви. Місцями намагалися організувати оборону. Читаємо Бойовий наказ командуючого військами 26-ї армії № 004 на знищення таращанської групи противника (22 липня 1941 року, час 4.00, карта 200 000): «Армійський резерв. Надійно прикрити напрямок Звенигородка, Шпола, Сміла, Черкаси, зосередивши головні сили в р-ні Сміли, залишивши на рубежі Городище, вузол залізничних доріг, сильне прикриття з протитанковою артилерією і кулеметами, продовжувати підготовку та інженерне обладнання передмістних укріплень на рубежі Мошни, Старосілля, Сміла, Чернявка, Мудрівка. Особливу увагу звернути на створення протитанкових перешкод та організацію вогневої системи, що виключали б можливість проникнення бронетанкових військ противника до переправ. Створити і тримати в постійній бойовій готовності рухомі загони для боротьби з авіадиверсантами. Розвідоргани висунути на лінію Звенигородка, Шпола, Новий Миргород, Івангород, Штадів – Сміла. Усім командирам корпусів та дивізій організувати міцну ПТО по напрямках вірогідних дій танків противника; вжити рішучих заходів з організації та пришвидшеної підготовки команд по знищенню танків, рухомих загонів для знищення авіадиверсантів противника. Вимагати від військ ретельного маскування бойових порядків, зосереджень і пересувань частин. Штаб 26 А – ліс в Богуслав. Командуючий 26 армією генерал-лейтенант Костенко, член Військової ради армії бригадний комісар Колесников, Начальник штабу армії полковник Варенников».
– Як виявилося, загони нацистів з’явились на околиці Городища об 11-й годині 31 липня, – намагається відтворити картину давніх подій археолог і історик Олександр Назаров. – Не змігши прорвати оборону підрозділів 116-ї Харківської стрілецької дивізії 1-го формування та можливо 212-ї мотострілецької дивізій, ворог обійшов їх з флангів та о 14.30 години 1 серпня замкнув кільце оточення. Проте оточення було не тривалим – вже 2 серпня наші бійці вирвалися з нього біля Старосілля. Через два тижні фактично по тому ж шляху пройшов і підрозділ оточенців, що складався з прикордонників, чи мав їх у своєму складі. Вони також мали бойове зіткнення з ворогом і понесли втрати, нам поки що відоме тільки одне прізвище і знову тільки офіцера. У ході боїв за Городище ворог втратив більше 20 чоловік загиблими і не менше 80 пораненими, тобто ціла рота загарбників була виведена з ладу, що на літо 1941-го було дуже непоганим результатом. Наші війська також понесли втрати. На жаль, ми поки що не маємо повного списку втрат, відомі лише імена семи загиблих офіцерів та трьох офіцерів, захоплених у полон. Шість із семи загиблих офіцерів були українцями. Це стало відомо з оперативних і розвідувальних зведень штабу Південно-Західного фронту, списків втрат бойових частин та свідчень очевидців. А на узліссі було виявлено залишки окопів та бліндажів того періоду, гільзи від набоїв радянського та німецького виробництва випуску до 1940-го року. На жаль, нам поки що невідомі місця поховань героїв, які згинули, захищаючи Городище влітку 1941, але пошукова робота тільки почалася. За радянського періоду історії нашої держави події тих часів усіляко замовчувалися, адже могутня Червона армія відступала, і відступала з вини вищого керівництва держави.

Життя під окупацією
30 липня 1941 року німці увійшли до Городища, узяли під свій контроль цукрозавод і залізничну станцію (територію першої сільради), а 1 серпня окупували все місто.
– Ще стояли не зібрані на полях хліба, а в кінці липня 1941 року в Городищі вже були німці, – пригадує Анатолій Барабаш, 1931 р.н. – Батько пішов за Дніпро, ми залишилися вдвох із матір’ю. Мати зранку й до вечора пропадала на колгоспному полі – жала жито за третій сніп. Усю техніку вивезли, тож жінки жали серпами. У цей час німецькі війська і вдень, і вночі просувалися на схід. Із німецькою пунктуальністю після маршу три дні відпочивали по домівках. Прийшли і в нашу хату двоє. Як на гріх, у нас на стінці висів відривний календар, на титульній сторінці якого був портрет Сталіна. Мати через свої щоденні турботи про завтрашній день забула про ту картинку. Один із німців, що, певно, був гумористом, вийняв зі своєї валізи портрет Гітлера в рамочці й почепив його навпроти портрета Сталіна. «Сталін – пух, Гітлер – пух! – сказав мені, – а Ганс делает нах гауз». Мати прийшла з поля: «А це що за оказія? Хто це причепив?» Як тільки німці поїхали, вона дала мені ножиці й сказала: «Відріж Сталіна, я про нього й забула». «А Гітлера?» – запитав я. «Хай трохи повисить. Хто його знає, може, той німець ще повернеться». І от наступного дня заходять до нас на перепочинок два німці. Уже немолоді й, видно, культурні люди, бо коли курили в хаті, то попіл із сигарет збивали в кульочки з газети – у нас попільнички не було. На портрет Гітлера вони подивилися мовчки. Увечері до них прийшли їхні друзі від сусідів. Винесли з сіней стола, поставили під вишнею, стали вечеряти. Я роздивився, що було на столі: рожевий джем, масло і фляги з кавою. Мені тоді було десять років, і німці на мене не звертали особливої уваги. Аж ось і втомлена мати прийшла з поля, гукнула мене й сказала, щоб я назбирав у городі помідорів та огірків, помив і поставив німцям на стіл. Я так і зробив. Вони відразу все з’їли. Жодного разу ніхто з них і ногою не ступив, щоб вирвати щось у городі чи з яблуні. Наступного дня заходить у хату їхній офіцер і на порозі пригинає голову, щоб не вдаритися об одвірок. Хоч у нас він і був височеньким – ударитися головою було неможливо. Та, видно, в якійсь хаті він добряче гепнувся головою, що аж пошкодив кашкета. Він зняв його і віддав німцеві перемонтувати. Коли офіцер вийшов, німець із силою жбурнув того кашкета на ліжко. Я вперше у своєму житті почув, як можна скреготати зубами на всю хату. Та ось і ці німці від’їздять. Той, що лагодив офіцерові кашкета, підізвав мене до портрета Гітлера, показав на шию й дав зрозуміти, що мене й мою мутер Гітлер повісить. Ткнув пальцем на портрет, тоді на помийницю біля порога й вийшов із хати. Увечері мати вертається з поля, а я спішу їй розповісти новину: «Мамо, німець казав, що всіх нас Гітлер повісить, щоб я його зняв і вкинув у помийницю». У помийниці він не побував, а згорів у печі наступного дня коло горшків із кашею й борщем.