Терпкий запах колосся, вогкої землі й надвечір’я. Судомно вдихаю ще і ще. Майже оголене тіло й ледь відчутні обійми чужої сорочки.

У волоссі плутається проміння втомленого Сонця, а в думках – лише величність і затишок Поля. «Тут можна жити», – подумалося. Тут можна розчинитися у своїх природніх станах, у розкоші земного і такого близького, хоч і майже невідомого.

Лоскотом по спині пробіглися колоски. Своїм золотом вкривають шкіру, яка від цих невмілих доторків показала свої рани. «Тут можна й лишитися», – шепоче Земля. Тут можна піддатися своїй темряві, обманувши внутрішнє світло.

Танцювати з вітром, не шукати правди й не ставити питань. Просто жити земним життям, відчуваючи лише цілунки неба, бігаючи наввипередки з сонячними зайчиками й залишаючи далеко позаду ту сорочку, ледь торкаючись босими ногами вечірньої роси…