Танки у Празі і страйк на «Хімволокні»: 50 років черкаського дисидентства

Танки у Празі і страйк на «Хімволокні»: 50 років черкаського дисидентства

Даремно дехто гадає, що ні в Союзі загалом, ні у Черкасах зокрема, у суцільному ревищі «одобрямсу» ніхто ніколи не зважувався на протести. І ось вам місцева історія, датована липнем 1968 року.
Танки у Празі і страйк на «Хімволокні»: 50 років черкаського дисидентства
«Влітку 1968 року СРСР увів війська в Чехословаччину. В числі бронетанкових військ втихомирювати дружню країну вирушила і танкова дивізія, дислокована у Черкасах. На столичних майданах невеликі групи так званих дисидентів вийшли з плакатами, щоб засудити акт агресії. Нікому й в голову не могло прийти, що у черкаській провінції теж знайдуться незадоволені політикою партії й уряду. Цим незадоволеним виявився заступник завідуючого відділом пропаганди й агітації обкому Михайло Ліхцов. Його лист у ЦК КПУ, надрукований на звичайній обкомівській машинці, був зустрінутий у партійній цитаделі як грім серед ясного неба. Передісторія написання листа така: у дні, коли вулицями Праги гриміли гусениці радянських танків, Михайло Ліхцов зайшов у кабінет свого шефа, секретаря з ідеології Стешенка. «Ти щось хотів?», ― запитав той його. «Я нещодавно їздив у Чехословаччину з групою туристів. Нас там скрізь так привітно зустрічали. Я не вірю, що ставлення чехів до радянських людей різко змінилося. Вони залишаються нашими друзями, а ми до них у гості ― на танках. Щось тут не так…» «У тебе небезпечні думки. Ти їх більше нікому не висловлюй», ― застеріг Ліхцова секретар. Заступник завідуючого відділом з начальником не погодився і відправив листазі своїми міркуваннями у ЦК КПУ…
Танки у Празі і страйк на «Хімволокні»: 50 років черкаського дисидентства
За Ліхцовим люди з КДБ прийшли прямо на роботу. Але повели його не вниз до машини, а на четвертий поверх Будинку Рад. Як пояснили ― для останньої зустрічі з Андреєвим. У кабінеті першого секретаря зібрався мало не увесь апарат обкому. Ще ніколи не бачив Ліхцов обличчя своїх соратників такими понурими. Німу тишу порушив голос Андреєва: «Ми викликали вас, щоб забрати партійний квиток. Ви носили його незаслужено». Ліхцов дістав червону книжечку і віддав її першому секретареві.
КДБ інкримінувало Ліхцову не лише лист у ЦК КПУ, а й кілька інших «речдоків» антирадянського змісту: копію щоденника Василя Симоненка, лист у «Правду» з приводу страйку на Черкаському заводі хімічного волокна, а також інформацію від «джерела», отриману з Одеси, де, перебуваючи у відпустці, Ліхцов нібито розпускав ворожі існуючому ладу плітки. За все це колишній партапаратник у 1969-му отримав три роки мордовських таборів».
Допоки тривало заслання, – туди, до далекої станції Явас усіма правдами й неправдами кілька разів проривалася дружина політв’язня Галина Ліхцова. Принизливі обшуки, постійне цькування як «жінки ворога народу» – адміністрація виправного закладу й через 20 років по смерті Сталіна з неприхованою насолодою клеймила ув’язнених розстрільними словами – знесла усе.
А вдома – найтяжче випробування. Самота. Друзів і знайомих – як відрізало. Єдиний порятунок знаходився у роботі. Працювала Галина Григорівна у «Черкаській правді» коректором, і в колективі від неї не відцуралися ні колеги, ні керівництво. Головному редактору Євгенові Миколайовичу Гольцеву, напевне, було не зовсім комфортно у цій ситуації. Як не як – мусив бути «ідейнішим за ідейних», та й він підтримував, як міг. І насамперед – добрим словом, довірою, надією.
Михайло Степанович повернувся «в нікуди» майже на два нескінченно довгих десятиліття. Не те що журналістикою займатися, й на елементарну роботу попервах ніхто не хотів брати. Тільки керівник «Агробуду» Микола Кулик зважився, і зовсім не прогадав. А повноправне повернення в газетярство довелося відкласти аж до 1990 року.
Михайло Ліхцов став єдиним журналістом УРСР, який відкрито виступив проти введення військ у Чехословаччину. І там про це не забули. Його запросили у Прагу, побував він і у США. А коли когось більше зацікавлять факти життя цієї сміливої людини, раджу прочитати статтю ветерана черкаської журналістики Ганни Шквар. Називається «Дружину політичного в’язня підтримали у «Черкаській правді», надрукована у газеті «Черкаський край» 25 вересня 2013 року. Можете зазирнути у біографічний довідник «Журналісти Черкащини 1954 – 2004 років», є в бібліотеках, але там, на превеликий подив, жодного слова про цю історію не надруковано.
Та повернімося на 50 років назад. Як бачимо, одним із пунктів звинувачень був лист у «Правду». Що з трапилося на ЗХВ влітку 1968-го? Про це розповів сам Михайло Степанович вже через три десятиліття після події, 3 липня 1998 року, і знову таки на сторінках «Черкаського краю». Ось ця розповідь.
«У ніч з 8 на 9 липня 1968 року застрайкували робітники Черкаського заводу штучного волокна. Це була надзвичайна в тоталітарному суспільстві подія. І тому обком партії спільно з КДБ доклали всіх зусиль, щоб замовчати її.
Уже рано-вранці входи і виходи з заводу було блоковано кадебістами у цивільному. Гарячково шукали призвідця страйку. З’ясувалося, що найактивніше виступав проти знущань адміністрації над робітниками, задавленими штрафами, проти приниження людської гідності, ненормальних умов праці в цехах з шкідливим виробництвом помічник майстра, цеховий партгрупорг (!) Микола Чеберяк. Так, це він мужньо постав проти грубої сваволі, першим приєднався до страйкуючих і був з ними до останньої хвилини протистояння.
Тепер, коли доступнішими стали архівні матеріали, більше відомо про той страйк, який влада називала не інакше, як «грубим порушенням трудової дисципліни у прядильному цеху №2». Але та ж влада змушена була визнати, що в страйку взяли участь і робітники інших цехів та змін. У партійних документах говорилося, що на 16-ту годину 9 липня у трьох змінах цеху №2 не працювало 132 прядильники. Серед них один член КПРС, 54 комсомольці. як встановлено, протягом 21 години не використовувалося 80 прядильних машин. Підприємству завдано збитків майже на 20 тисяч карбованців.
З Москви прилетів міністр харчової промисловості. У відповідь на скарги робітників з приводу високої загазованості цехів він розпорядився провести лабораторні аналізи. За їхніми результатами заявив, що така загазованість ― середня по аналогічних підприємствах у Союзі. А містом уже наступного дня поповзли чутки, що адміністрація примусила лаборантів дати фальсифіковані результати. Пізніше це підтвердилося.
Страйк було придушено «мирними засобами». Найбільше поплатився прядильник Микола Зозуля. Це він, виступаючи на загальних зборах у дні страйку, гаряче говорив про низьку зарплату на небезпечному для здоров’я підприємстві, назвав кілька прізвищ чиновників з адміністрації, найбільш ненависних працівникам, говорив про рваний спецодяг, який не хочуть заміняти. І коли хтось із залу кинув уїдливу репліку: «Всі наші здобутки чорною фарбою малює!..», Микола вибухнув. Спокійна мова зірвалася на крик:
– А вам хоч раз довелося ходити по цементній підлозі у цьому рванні, майже босим, у кислоті, що роз’їдає ноги? В оцих калошах? – Він скинув з ноги дране взуття і підняв його вище трибуни.
– Вигнати з заводу! – схопився з місця в президії директор І.Грицьков, і його рука, ніби караюча стріла, була витягнута в напрямку опального робітника. – Сьогодні ж! – додав, уже сідаючи на місце. Вказівку виконали того ж дня. Слідів М.П.Зозулі не вдалося знайти і понині.
Так сталося, що причетним до цієї події на заводі виявився і я. Обурило прагнення влади приховати соціальне невдоволення робітників, небажання відкрито розібратися, чому виник страйк. Надіслав листа в «Правду». Там його одержали і «відреагували». Вгадайте, як? Відіслали до черкаського КДБ!
І ось минуло 30 років від того пам’ятного страйку. Не раз я запитував його учасників, чого ж добилися вони тоді. Для себе особисто ― майже нічого. Хіба що керівних грубощів і штрафів стало менше. Чиновна братія все ж зрозуміла: і в підлеглих терпець може увірватися. Зарплата залишилася без змін. Ще багато років учасникам страйку не давали квартир, навіть місць у гуртожитках. Підкреслено ввічливо відмовляли у заміні достроково зношених спецівок. Все разом узяте було схоже на завуальовану насмішку ― ось що дав вам страйк!
Та виробничий виступ не був даремним. Від рішучих і мужніх дій хіміків виграли ми всі, усі жителі Черкас, бо лише після страйку Рада Міністрів виділила достатньо грошей на спорудження житла, нові лікарні, на нові маршрути тролейбусів, на палац культури для хіміків. На заводі теж сталися зміни: у цехах встановили нове обладнання, провели позапланові ремонти, яких «мирного» часу довелося б чекати роками. Ні, не минув марно страйк черкаських хіміків. Він теж сприяв кінцю тоталітарного режиму…»
Ось так. Той страйк черкаських хіміків сприяв кінцю тоталітарного режиму, а нинішній режим ― кінцю черкаських хіміків. Парадоксальна таки штука, історія.

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x