Дощ капав із стріхи. Вона сиділа на призьбі, підібравши ноги так, що коліна торкалися її лиця. Дощ дужчав, набирав сили, каплі падали на босі ноги, лоскотали, холодили душу. Вона ще сильніше підібрала їх. Відкинула голову назад і поглядом зупинилась на клуні та повітці таких старезних, що не пам’ятає, коли вони були збудовані. І десь у спогадах відлунням прогриміли удари ціпа по збіжжю і дідове «ух, ух, ух». Довгими віями прикрила очі, які налилися чимось гарячим, пекучим, ріжучим. Повернула голову вправо – яблуня «астраханка», як називала бабуся. Вона завжди родила рясно. Кожен ранок земля навколо дерева була встелена величезними плодами. Побиті яблука перерізалися на вузенькі скибочки і викладалися на дерев’яне деко, що виставлялось на сонце – бути сушняку. А цілі накладалися в бутлі, заливались водою і на плитці, що була вимурована на літо в бугрі, варились та закручувались на зиму. Потім у казанку варився куліш такий смачний зі шкварками, який бабуся насипала в алюмінієву мисочку з вдавленими краями і на додачу скоринку чорного хліба. Смакота смакотюща. Вона відчула в роті той смак незабутній, одночасно простий і разом із тим надзвичайно екзотичний. А на десерт, як зараз сказали б ми, вареники з шпоришками та свіжим медом. І ще інструкція від бабусі, як вареником набрать меду і не накапать на стіл або собі в пелену. Знову запекло в очах, різнуло на серці, заболіло в душі. Дощ стихав, небо проясніло, сонечко з’явилося, зігріло їй ноги, лагідно торкнулося обличчя, висушило оту печію в очах, розтопило холод на серці, відігріло душу. Вона піднялася, зробила кілька кроків по мокрій траві, яка шовковим килимом огорнула її ніжки, масажувала, віддаючи свою енергію, силу, віру і спокій. Відкинула голову до блакитного неба, ніби хотіла побачити тих, дорогих їй людей, які були десь там, у інших світах, розкинула руки і тихо по-дитячому заплакала…

Ольга Зінченко