І того, й іншого вони могли б позбутися, якби не стали на шлях рішучого протесту. Річ у тому, що неподалік села розташоване найбільше в Україні й одне з найбільших у Європі родовищ бентонітової глини – Дашуківське. На нього поклав око Костянтинівський завод обважнювачів, що в Донецькій області (завод “утяжелителей” – російською). Наприкінці 2011 року він звернувся до сільської ради з листом про «отримання дозволу на погодження матеріалів по ділянці бентонітових глин для отримання ліцензії на геологічне вивчення з дослідно-промисловим видобутком».

Повідомляє кореспондент «Нової Доби».

Кар’єрові – не бути!
Ці канцелярські викрутаси в селі зрозуміли правильно: завод просто захотів відкрити в селі кар’єр і видобувати глину. А бентонітова глина – то не просто глина, якою хати підмазують, а вельми коштовний мінерал, котрий широко використовується в багатьох галузях промисловості.

Цей лист-прохання Костянтинів¬ ського заводу одразу винесли на сесію сільської ради. Депутати проголосували проти надання дозволу, сесія районної ради, яка відбулася невдовзі, теж була солідарною з рішенням Бо¬сівської сільради. На загальних зборах села селяни всі як один висловилися проти відкриття кар’єру.

Однак донецька бізнес-команда «кар’єристів», вочевидь, вирішила не звертати увагу на якихось там селян, їхню думку й думку депутатів. Коли в село почали вчащати хлопці на «крутих» машинах і вештатися довкола вподобаної ділянки, селяни занепокоїлися ще дужче, підозрюючи, що діло запахло захопленням сільської землі. Ще дужче забили вони на сполох, коли їм стало відомо, що питання бентонітового кар’¬єру в обхід селян і місцевої влади буде винесено на сесію обласної ради. Така й відбулася 27 грудня 2013 року. З порушенням регламенту питання босівського кар’єру вносилося на голосування тричі. Але завдяки депутатам воно так і не було проголосоване.

Ще через місяць у Босівці знову вже вкотре відбулися громадські слухання на тему кар’єру. Громада ухвалила рішення: якими б крутими ті олігархи не були, хто б за ними не стояв, дозволу на розробку кар’єру вони не отримають.
«Лягатимемо під їхні вантажівки й хай чавлять нас. Але й по-їхньому не буде!» – казали селяни.
Ні пасовищ, ні води, ні доріг. Одна пилюка!

Чим би можливе відкриття кар’єру загрожувало громаді села? Пояснює сільський голова Босівки Володимир Павличук:
– Цей кар’єр розташувався б на вершині села, – каже Володимир Миколайович. – А там – природні джерела, за рахунок яких усе село живиться питною водою. Ця вода стікає в місцеві річки, які впадають у Гнилий Тікич. А з Тікича воду бере Звенигородка. То це питання з питною водою постало б не лише в нас. Розробку кар’єру мали б здійснювати в безпосередній близькості від будинків громадян, за якихось 20–30 метрів. Поблизу – громадські пасовища. А селяни в нас виживають переважно завдяки тому, що тримають худобу, бо роботи в селі нема. Пасовища вони б утратили безповоротно. У селі є школа, дитячий садок, 45 дітей дошкільного віку. За рахунок чого людям довелося б утримувати сім’ї? До того ж, транспортування глини відбувалося б великовантажними автомобілями, які б дощенту зруйнували сільські дороги. Асфальт стелили в нас ще за часів колгоспу. Ми стараємося підтримувати дороги в належному стані, бо розуміємо, що нові нам ніхто не побудує, треба берегти те, що є. У суху погоду над селом стоятиме пилюка, у дощову – через грязюку дороги стануть непроїзними. Тобто, життя наше тільки погіршилося б. І це при тому, що донецьке підприємство, котре б відбатувало від наших земель приблизно 72–74 гектари, не збиралося брати на себе ніяких соціальних зобов’язань.

За словами сільського голови, в сільських криницях вода ще є, але не в усіх. Щоб підняти рівень ґрунтових вод, сільська рада за власний кошт виготовила проектно-кошторисну документацію для розчистки русла річки Босівки й природних джерел. Сьогодні вся документація перебуває в управлінні капітального будівництва облдержадміністрації. Босівській сільраді обіцяли, що кошти будуть ви ділені з бюджету природоохоронного фонду області, але досі це так і зостається обіцянкою.
– Завдяки громаді села, яка не залишилася байдужою, кар’єру в нас поки ще нема, – зауважує Володимир Павличук. – Хтозна, як довго таке триватиме. Але якщо попри всі наші протести кар’єр колись-таки запрацює, наслідки будуть незворотними. Село просто вмре.