Черкасець став одним із героїв книги

Дата: 25-07-2018, 15:03

Черкасець став одним із героїв книги
Волонтер, перекладач, фрілансер в Associated Press, оператор та менеджер з розробки IT-проектiв Валерій Кулик став одним із героїв нещодавно виданої книги Юрія Луканова «Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму». Він розповів детальніше про тогочасні трагічні події, що відбувалися в Україні.

Валерію, ви брали активну участь під час Євромайдану, були волонтером в медичних бригадах. Скажіть, що спонукало на цей крок?


– Мені близька ідея, за яку виступали протестувальники, адже ще із шкільних років я брав участь в соціальних проектах впроваджених громадськими організаціями в межах євроінтеграційних ініціатив, тому для мене відстоювання про європейського курсу країни було чимось особистим. Адже це не тільки безвіз, а й чимало крутих програм. Наприклад, європейська волонтерська служба EVS в межах якої молодь має змогу займатися соціальною діяльністю в країнах ЄС та проект «Erasmus+», який зараз дозволяє українським студентам безоплатно навчатися в університетах Європи.

Волонтером-медиком я вирішив стати вже після того, як беркутівці розігнали студентів під стелою в ніч на 30 листопада. Я людина гуманна, тому мені, щоб взяти до рук бруківку чи коктейль молотова, треба прийняти те, що цим знаряддям я можу когось скалічити. Кривдити я нікого не хотів, навпаки, я розумів, що маю приносити користь. До того ж мій батько – лікар, i я завжди мріяв йти по його стопам, але життя внесло свої корективи. Саме тому запис до лав медиків-волонтерів – найочевидніший крок. Пiд час моєї зміни в медпункт принесли одного з перших героїв небесної сотні – Сергія Нігояна. Лiкарi з реанімаційної бригади намагались повернути його до життя, але, на жаль, їм не вдалося…

Ви працювали фрілансером в українському представництві агентства Associated Press. Скажіть, з чого почалася співпраця?

– Я працював там пiд час подiй 2014-го року. Так як за фахом я перекладач, до мене тоді звернулася подруга з університету з пропозицією спробувати себе в якості фіксера. Тобто перекладача, який допомагає іноземним журналістам виконувати свою роботу. Я мав розмовляти з людьми, знаходити цікаві історії, перекладати новини, домовлятись про інтерв'ю. Мені вдалось добре себе зарекомендувати, тому, через певний час,мені стали довіряти більшскладнi завдання, як знімання сюжетів та продюсування.

Коли ви почали співпрацювати з журналістами чи продовжили свою волонтерську службу?

– Так, я поєднував роботу і допомогу на Майдані. Проте іноді доводилося майже не спати, не з’являтися додому і перепочивати по три години там, де доведеться. Був випадок, коли навіть спав на полицi одного з столичних магазинчиків, що під час революцii, за згодою власників, переобладнали в медпункт.

Як ви потрапили до Криму під час окупації?

Один з журналістів Associated Press, який на той час був у Києві, планував поїхати на півострів, але не знав російської мови. Тоді авіасполучення з Кримом були припинені, тому залишався єдиний вихід – шлях автотранспортом. Я викликався допомогти. В селі Чонгар колишні беркутівці влаштували імпровізований кордон. На той момент вони вже розвернули декілька автівок з журналістами, тому нам довелося схитрувати. Ми сказали їм, щоїдемо до рідні в гості. Взагалі часто доводилося, аби відзняти цікавий матеріал, вмикати «дурників».

Чи страшно вам було перебувати на півострові?
Якщо порівнювати Крим із подальшими подіями на Сході України, то страшно не було, але почуття безпорадностіні на мить не покидало. «Зеленi чоловiчки» не викликали страху, бо вони як військові, врешті-решт, зобов'язані дотримуватися субординації. Справжню загрозу становили місцеві жителі і мілітариські організації на кшталт донських козаків. Справа в тому, що як такої правоохоронної системи в Криму під час березневих подій 2014-го року не було. Коли наших коллег серед білого дня у центрі Сімферополя пограбували невідомі озброєні люди, ми зайвий раз переконалися, що чекати на захист – марно.

Валерію, а крім проросійських активістів, як до вас ставилися жителі?
До журналістів в Криму ставилися упереджено. Більшість колег, окрім тих, хто працював у російських ЗМІ, сприймалися місцевим населенням як брехуни та вороги. За відсутністю атрибутики у вигляді стрічок не можливо було б визначити, якої позиції притримуються люди. Одні із небагатьох, хто публічно висловили свою лояльність до України, були кримські татари. Вони кожен день вставали вздовж доріг з жовто-блакитними кульками, плакатами і тільки по сигналам проїжджаючих автівок було зрозуміло українець то чи росіянин. Після тих подій багатьом з мітингувальників довелося покинути свою домівку.

Як ви думаєте, чи вдасться українцям змінити позицію кримчан і знову об’єднатися в єдину державу?
Важко усвідомити, але ідеологічно ми втратили Крим задовго до березневих подій. Саме тому бiльшiсть мicцевих жителів булла проросійськи налаштована, а ті, хто притримувався іншої точки зору, тримав її при собі. Цивілізований діалог був не можливим настільки, наскільки неможливо добрими словами заспокоїти п'яного сусіда. Як на мене, то нам не потрібно повертати Крим. Натомість потрібно розвинути Україну економічно, соціально, військово та освітньо i тоді, я певен, Крим сам захоче повернутися. Згадайте хоча б безвіз. Коли він був ухвалений багато кримчан пожалкували, що спалили свій український паспорт.

Дар’я Роженкова

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода