Суха, гаряча, ні – пекуча, земля застрягала між пальцями маленьких босих ніг. Вимазувала п’яти, змушувала дитячі ніжки підстрибувати на тоненькій стежці городу, що звивалась між буряками й картоплею. Земля пахла волею, втомою і заводила допитливе маля все далі вглиб ділянки. А там – пахуче різнотрав‘я, квіткові суцвіття, що різнокольоровими барвами квіток-майорів – улюблених – розмальовують полудневу спеку.

Бабуся кричить, аби та бігла назад – через всі 60 соток земельної ділянки, одягла панаму чи, хоча б, просто заховалася від сонця під величними кронами вікових дерев… А вони здаються такими ж велетенськими, як монстри, і дівчинка неслухняно біжить городом, здіймаючи пилюку, що вимурзує вже не лише ступні, а й руки, плечі, щоки… Скільки у тому моменті щастя й сміху!

Розпечена, брудна й вдоволена мала прибігла в садок. Там бабуся вже готує обідати – золоту й налиту сонцем кукурудзу. Ніжний погляд – «Ти мале й чорняве чортеня!». Знову сміх, у який змішується все: гаряча земля, спекотне повітря сільського літа, запах кукурудзи з димом і кольори їхніх улюблених майорів…

Стільки у тому моменті щастя, сміху, а тепер – і щему… Бо давно немає тієї брудної чорнявої малої, ніжної і турботливої бабусі, а на тому городі вже хазяйнують чужі люди, які не варять кукурудзи посеред саду і не висаджують тих дивних квітів…