Живе в моєму під\’їзді така собі бабця Оля. Маленька, сухенька, непримітна на перший погляд. Таких бабусь багато у кожному будинку. Полюбляє проводити час на лавці, проклинати перехожих, сваритися з сусідами. І складається враження, що вона – вічна. Типово, але…

Одна біда з бабцею, точніше у її сусідів, – вона страшенно й сильно, кхм…, пахне. Ні, не так – смердить. Той аромат настільки сильний, що заповнює собою всі 5 поверхів, виїдає очі й викликає в організму досить зрозумілі реакції.

Я в числі тих, кому пощастило найменше – живу з нею через одні двері. Щодня бачу, як вона тягає додому весь непотріб зі смітника, а ночами ходжу і обробляю свої і її двері антибактеріальними засобами.

Про те, що в її квартирі немає унітазу й ванни, а ще шпалер і всього того, до чого звикли нормальні люди, дізналася не так давно. Зовсім нещодавно мені стало відомо, що свої природні потреби вона справляє у нашому ж під\’їзді, а турботлива сусідка з 1 поверху то все прибирає, за що неймовірна вдячна цій святій жінці.

Вчора мені розповіли, що хтось із сусідів не витримав геть – і забрав у бабці Олі всіх її трьох котів і кудись вивіз. І воно то було б корисно, якби смерділи насправді коти… А так бачимо: проблема лишилася на тому ж місці, я б сказала навіть із тим же запахом, а бідна бабця голосить не своїм голосом за тих нещасних котів, що були змушені жити з нею, а проклять у бік сусідів – нас – посипалося ще більше.

Висновок: будь-яка дія потребує хоча б розуміння того, до чого саме вона призведе і чи вирішить вона наявну проблему. І мені от щиро шкода і тих котів, і цю смердючу бабцю, і ту святу жінку, якій все одно доведеться прибирати лайно з під\’їзду.