Скільки отримували наймити на селі в кінці ХІХ – на початку ХХ століття

Іван Десятніков, RSS,
Дата: 1-08-2018, 10:23

Часто можна зустріти думку, що до революції 1917 року в Україні, як і в усій Російській імперії, людям жилося дуже добре. Заробітної плати вистачало на усе найнеобхідніше і навіть більше. Революція і громадянська війна цей рай обітований зруйнували.

Скільки отримували наймити на селі в кінці ХІХ – на початку ХХ століття

Чому у народній пам’яті закарбувалася така думка, скажемо наприкінці. Спочатку відповімо на запитання, скільки ж отримували сільськогосподарські наймити. Саме цю групу найманих робітників візьмемо до розгляду, тому що в кінці ХІХ – на початку ХХ століття у сільській місцевості проживало понад 90% населення України. Та й міські жителі, зокрема й мешканці Черкас, часто наймалися на сільськогосподарські роботи.

Перш за все слід відзначити, що у цей час існувало багато видів найму за строком: поденний, місячний, строковий або «в літо» та річний. При стихійності ринку сільськогосподарської праці величина оплати праці визначалася, перш за все, кількістю вільних робочих рук. Тому в Південній Україні, де спостерігалася їх нестача, оплата праці сільськогосподарських робітників була вищою, ніж у Лісостепу, де мав місце значний надлишок робочої сили.

Тому для порівняння за регіонами України візьмемо розмір заробітної плати сільськогосподарського робітника при наймі на рік. Зокрема, протягом 1882-1891 років середні плати річним робітникам складали: по Південній Україні: Херсонська губернія – 80 рублів, Катеринославська – 84 рублі, Таврійська – 104 рублі; по Лівобережжю: Чернігівська – 50 рублів, Полтавська – 60 рублів, Харківська – 63 рублі; по Правобережжю: Волинська – 30 рублів, Подільська – 44 рублі, Київська – 51 рубль.

Величина заробітної плати коливалася як всередині самих губерній, так і всередині повітів і навіть волостей. Навіть у сусідніх економіях, що складали один маєток і належали одному власнику, існували різні заробітні плати. Наприклад, у Мошногородищенському маєтку, що знаходився у Черкаському повіті, протягом 1890-1894 років середня вартість робочого дня у Байбузькій економії складала 30,9 копійок, у Білозірській і Мошенській – 30,2 копійки, у Єлизаветинській – 29,6 копійки.

Найвищими біли заробітні плати у період збирання врожаю. Так, робітник, який наймався на 6 місяців і працював у жнива нарівні з робітником, який наймався на 3 місяці, тобто лише на період збору урожаю, решту 3 місяці працював у хазяїна лише за «харчі». Існування таких строкових заробітних плат можна пояснити тим, що при значній конкуренції на ринку праці робітник, який наймався на довший термін, навіть за нижчу плату, не ризикував залишитися взагалі без заробітку.

Жіноча праця у цей час розцінювалася у 60-80% чоловічої. Оплата праці напівробітників (підлітків) становила 50-70% оплати праці дорослого чоловіка. Якщо врахувати, що при нескладності польових робіт на перший план при оплаті праці наймитів виступає різниця у їх фізичній силі та витривалості, то вказане співвідношення слід вважати нормальним.

Робітник з власним конем залежно від пори року у середньому оплачувався у 2-2,5 разу дорожче пішого, з двома конями – утричі дорожче. Робітник з парою волів залежно від періоду року оплачувався або нарівні з кінним, або на 50% дорожче. Звичайно, що у цих випадах тягло мало бути власністю робітника, а не роботодавця.

Оплата праці робітників, зайнятих у тваринництві та на дворових роботах при економії, була більшою від оплати праці робітників на польових роботах. Зокрема, 1908 року у Чигиринському повіті робітник на конюшні отримував 8-10 рублів, при великій рогатій худобі – 6-10 рублів, сторож – 6-9 рублів, кухар – 10 рублів, поштар – 9-10 рублів на місяць. Але таких робітників було менше порівняно з зайнятими на польових роботах.

Інколи заробітна плата різнилася залежно від спеціальних вмінь та досвіду робітника. Так, на Півдні України наймачі вирізняли «кращих» та «гірших» робітників. Кращим – «чигиринцям» та «полтавцям» – вихідцям відповідно з Правобережної та Лівобережної України – завжди платили більше, ніж гіршим – «литвинам» та «кацапам» – робітникам, відповідно, з білоруських та російських губерній, оскільки останні не вміли правити волами.

Розбіжності у величині заробітної плати спостерігались і при відрядному наймі. Наприклад, у Смілянському маєтку на проривці буряку за кожен рядок, що складав 160 погонних сажнів, платили 10 копійок, на повірці за такий рядок платили 5 копійок, а на підгортанні та полці – 2,5-3 копійки. Копання буряку проводилося по 30 копійок від міри у 30 пудів. Якщо співставити дані про те, що на проривці, повірці, підгортанні та прополці у Чигиринському повіті робітниця заробляла біля 50 копійок на день, та поденні ціни на жіночі робочі руки цього періоду, то виявиться, що відрядні плати відповідали поденним. Так само, у Звенигородському повіті викопаний пуд картоплі оплачувався близько 1 копійки. Один робітник міг викопати за день 40 пудів. Поденна ж плата чоловікові цього періоду року складала 40 копійок.

З 1890 по 1914 рік поденна заробітна плата пішому дорослому чоловіку у середньому по Лівобережжю зросла на 78%, по Правобережжю вона зросла на 61% і по Півдню – на 49%. Проте за цей же період реальна заробітна плата, виражена у пудах жита за місцевими річними цінами, дала значно менший приріст: 33% по Лівобережжю, 31% по Правобережжю та лише 11% по Півдню України. Таким чином, приріст реальної заробітної плати протягом 24 років становив від 0,5 до 1,4% на рік, що складає надто незначну величину. А тому про суттєве покращення становища найманих сільськогосподарських робітників говорити не доводиться. Перша світова війна ще більше погіршила стан оплати праці сільськогосподарських робітників.

Зіставляючи заробіток сільськогосподарських робітників з їх видатками, тогочасні економісти робили висновок, що вони ледь задовольняли свій прожитковий мінімум. Так, на Правобережжі наприкінці XIX ст. чоловік та жінка, працюючи рік поденно, могли заробити разом до 80 руб. Такий заробіток міг задовольнити лише мінімальні витрати сім’ї з двох осіб. За умови обробітку 1-1,5 десятин землі, сім’я складом у 5-6 осіб, дорослі члени якої працювали цілорічно за наймом, мусила скорочувати у 2 і більше рази видаткову частину свого бюджету. Заробітки відхідників на Південь наприкінці XIX ст. складали від 10 до 75 рублів. Така сума була слабкою підтримкою селянського господарства. Навіть за умови праці у відхожих сільськогосподарських промислах 2-3 членів сім’ї, ці заробітки служили в основному допомогою у сплаті податків, після чого селянам майже нічого не залишалося.

Про низький рівень заробітної плати сільськогосподарських робітників свідчить також його порівняння з заробітною платою адміністрації маєтків. Наприклад, напередодні Першої світової війни управляючий маєтку Козацьке у Звенигородському повіті отримував 4000 рублів на рік, економ – 850 рублів, його помічник – 320 рублів, бухгалтер – 1200 рублів, помічник бухгалтера – 500 рублів, касир – 900 рублів. Крім цього їм надавалося продовольство на суму від 80 до 300 рублів залежно від посади. Службовцям маєтку надавалася безкоштовна квартира, опалення, освітлення, право роз’їзду на економічних конях, а також сад та город. Більше рядових робітників отримували і спеціалісти: механік, наприклад, – 1200 рублів, помічник механіка – 420 рублів, гуменний – 180 рублів, садівник – 600 рублів на рік. Вони отримували також те саме утримання, що й правління маєтку.

Напередодні Першої світової війни сільський староста отримував від 25 до 80 рублів на місяць, збирач податків – від 10 до 80 рублів, писар – від 40 до 80 рублів.

Відставала оплата праці у сільському господарстві і від заробітної плати робітників промисловості. Так, на початку ХХ ст. на цукрових заводах робітник міг заробити до 30 рублів на місяць. Середньорічний заробіток робітників на фабриках та заводах 1905 року становив 205 рублів, 1908 року – 242 рублів, 1910 року – 251 рубль. Принагідно зазначимо, що фабрично-заводські робітники на Черкащині становили менше 1% населення.

При екстенсивності сільського господарства, основною причиною низького рівня заробітної плати у сільському господарстві була значна перевага пропозиції над попитом на ринку робочих рук, що постійно зростала внаслідок аграрного перенаселення та відносно слабкого розвитку промисловості.

Слід підкреслити, що мова не йде про перманентний голод, хоча кілька великих голодовок в кінці ХІХ – на початку ХХ століття мали місце через значний неврожай. Так само мова не йде про суцільне зубожіння населення. Але й про добробут селян - найманих робітників, з огляду на викладені статистичні дані, говорити не доводиться.

То чому ж існує стійкий міф про суцільне благоденство «до революції»? Очевидно, він був породжений тим фактом, що під час Революції 1917-1921 років та НЕПу, коли існував вільний найм-продаж робочої сили, рівень оплати праці робітників значно знизився. Це визнавали навіть радянські економісти 1920 - початку 1930-х років, коли про це ще можна було писати. Особливо ж рівень життя селянства впав з появою колгоспів, у яких робітники працювали взагалі за «трудодні». Звідси й походить пам’ять про «дореволюційні золоті часи».

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода