Здолавши 635 кілометрів головною водною артерією України, мандрівники побачили її і прекрасною, і жахливою

Сергій Яковенко – відомий громадський діяч, активіст «автомайдану», волонтер. Щойно повернувшись зі сходу країни, він попросив перенести зустріч на кілька годин, адже за два тижні «під вітрилами і на колесах» мав трохи відпочити. Тож розмова наша почалася не з його оповідки про дивовижну мандрівку широким Дніпром із Херсона до Черкас, а про пекельну лінію суходолу, яку вже навіть цивільні звично називають «передком». На жаль, там усе без змін…

– Сергію, та все ж – триматимемося курсу. Як то, – раптом, – і ніби як у Джерома К. Джерома, «Троє у човні», хоч і без пса?
– Мій товариш, – затятий дайвер, – мав перегнати судно угору за течією. Шлях довгий, бот теж чималий: 15 тонн водотоннажності та метрів 12−13 завдовж. Тож Дмитрові треба було швидко зібрати команду. Власне – ми зібралися «за дзвінком», адже давно знайомі й не раз виходили на водосховища Канівське, Кременчуцьке, трохи нижче за течією. Але так далеко – ніколи раніше. Тижнева подорож – то не мандрівка вихідного дня. На кораблі мають бути капітан, лікар, кок, юнга. Дружба – дружбою, але стихія до неї байдужа. На судні кожен має обов’язки.
Серед нас трішечки наймолодший – Євген, йому 42. То він і був юнгою. Дуже добросовісний хлопчина. Одного разу палубу так завзято драяв, що через ілюмінатори залив нашу каюту. Мокру постіль ми з Дімою виявили вже перед відбоєм, тож висушити її не вдалося. Думали в гідрокостюмах вкладатися

– Чудово. «Пригоди починаються!» Ну а які корабельні функції ти виконував?
– Ні, «мокру» Женя влаштував уже наприкінці подорожі після аварійного ремонту колектора, то окрема історія. Щодо мене, то я звично куховарив. Кок – посада надвідповідальна. Коли це не круїзний лайнер, відтак немає жінок і дітей, члени команди можуть висловлюватися дуже емоційно, треба старатися. Незадовго до походу я освоїв «правильний» плов, тобто не на швидкоруч, а так як треба, тож – плюс одна позиція в меню.

– Так це ж ресторан! А я гадав – у чоловічій компанії ви харчувалися всухомятку, підтримуючи баланс рідини в організмі пивом.
– Ну що ти, ми ж не сьогоднішні. У Херсоні за списком отоварилися продуктами, на камбузі – плитка з балоном, так що все як книжка пише. Алкоголь був, звісно – ром, але він вживався увечері, на якорі і символічними порціями. Просто «задля морського духу».

– Щось ми не з того боку зайшли. Пропоную отак: день за днем. Дорожні замітки ніби. А загалом – як ти, завше заклопотаний справами, спромігся викроїти цілий тиждень?
– Якісь з них форсував, інші відклав. Не мав права втратити нагоди. На відпочинку ми вже значно частіше бачимо Туреччину, Грецію, Хорватію, Італію, аніж рідну Україну. Це і добре, і не дуже. А перший день… Ну як діти без нагляду в магазині іграшок. Постійне купання-пірнання за +35°С, поточні «гідромасажі», перший дайвінг – суцільне «ух ти!» одним словом. Трохи подуркували, аби вже далі менш кортіло. І правильно зробили, адже вище за течією вже не було так радісно.

– Тобто?
– Дніпро величний в історичному сприйнятті. Достатньо просто пам’ятати, що це за ріка, що вона бачила, що може приховувати на дні. Саме усвідомлення того, що ти посеред неї, що з Дніпром ти зараз – одне ціле, його частина, – це щастя і захват. Божественної краси світанки, надвечір’я, навіть ночі неймовірні. Але в екологічному плані… Ну якщо одним словом – то це катастрофа.

– Поговоримо. Тож – день другий.
– Успішно пройшли шлюз Каховської ГЕС. Каховське водосховище вразило усім: панорамами, широчінню, глибиною. Виявляється, там нема такого поняття, як фарватер, що позначається буями, як у нас. Це тому, що глибина скрізь, щонайменше, – 10 метрів. Тобто фактично – ходи де хочеш і на чому хочеш без очевидного ризику сісти на мілину. Дмитро застеріг, що це – найнебезпечніша і найнепередбачуваніша водойма в Україні, часто штормить. Й справді, нас трохи покидало на хвилях, хоча вітер дмухав помірний. Каховське за день нам пройти не видавалося можливим, а йшли ми лише світлої пори, тож на ніч заякорилися у затишній затоці між Каховкою і Запоріжжям.

– У тих краях ніби ж гідроенергетика, усіляке таке «гідротехнічне». Сподобалося, вразило?
– Загалом то трохи вище. Третього дня «побороли» Каховське водосховище. Загальне враження мало конкретний окрас: зелений. Вода – просто зеленка, хіба світліша. Тотальна зелень. Якщо по одному борту – мальовничі береги з кручами, полями і виноградниками, то з іншого боку – вода, вода, вода до самого горизонту. Я бачив широкі Ніл і Дунай, але жодних порівнянь. Атомна електростанція в Енергодарі з хмарами пари, гігантські електроопори з дротами через увесь водний простір – це теж Дніпро. Технопейзажі змінювалися мальовничою природою. Береги то з сосновими чи мішаними лісами, то з соняшниковими полями чи виноградниками, які підступають до самої води. Увечері побачили Запоріжжя, стали на ночівлю. А щедрий Дніпро винагородив нас розкішним судаком, яким вирішили пообідати наступного дня. Але підготувати його вимагалося вже, і замість партії-другої в нарди я заходився біля риби.

– Клас. Ніби бачу все оте скупе чоловіче щастя. Екватор подорожі, за законами жанру – мало би бути найцікавіше. Було?
– Так, емоцій та вражень вистачило. День почали з дайвінгу: спустилися на затоплені за часів Другої світової баржу і понтон. На жаль, під водою цієї пори нічого не видно, для занурень найкращі рання весна або пізня осінь. Але дістатися нутрощів баржі у повній темряві – ще той адреналін. А раптом там сом-мутант на два центнери, який харчується дайверами? Жарт. Але у темряві наразитися на щось слизьке і холодне – запросто.
Запоріжжя нас зустріло громом і блискавками. Ну ніби привітало як місто сталеварів. Різноманітне судноплавство тут процвітає, тож заскочити у шлюз Дніпрогесу нам вдалося не зразу, аж після здоровенного сухогруза та ще якоїсь дрібноти. Кажуть, що це – найкрутіший шлюз в Україні глибиною чи висотою – не знаю, як правильно, – 41 метр. Ну так десь під 14 поверхів. Тобто заходиш в нішу, за тобою зачиняються величезні, як у Мордорі, ворота, оце страховіття наповнюється водою і твій кораблик піднімається на означену висоту. Клаустрофобам не позаздриш.
Далі ми, трохи потурбувавши місцевих рибалок, пришвартувалися на обід у Запорізькому вантажному порту. Була юшка із судака, а ще Євгена навідали дві знайомі жіночки з місцевих, принесли пару величезних піц, за що ми були їм безмежно вдячними. Особливо я: команда наперлася від пуза.
А по обіді ми вирушили далі. Почалося Дніпровське водосховище, ще більш вражаюче і глибоке. Місцями наш структур-сканер показував понад 60 метрів! Там, де у сиву давнину починалися знамениті пороги, глибина тепер 20 метрів «плюс», тож каміння, яке колись дибило води Дніпра, бачить хіба ехолот. Угорі підвісним мостом пролягає аміакопровід. Ось так. Унизу – історія, над головою – економіка.
На ніч ми зайшли в затоку, яка колись була довгим глибоким яром. Інтернет пропав разом із мобільним зв’язком і розрадою того вечора став смачний товстолоб.

– Новий день – нові радості?
– Отут якраз не вгадав. Ранком наш капітан сповістив, що ми круто поламалися. Загалом то був вже другий такий трабл, тільки рушили – вийшла з ладу помпа. Але ми мали запасну, тож прикрості майже не помітили. А тепер вимагалися термінові зварювальні роботи, бо на вихлопному колекторі з’явилися тріщини.
Довелося кидати якір у річпорту Дніпра. До слова – дуже красиве і масштабне місто, при погляді з води напрочуд гармонійне. Дивний у тій панорамі хіба грандіозний готель на березі. Його не добудували ще наприкінці 1980-х, так відтоді й стоїть. Але 2014-го на ньому зобразили величезного тризуба, мабуть найпафоснішого в Україні, і порожня напівбудівля стала «окрасою міста». Якось так, коли на позитиві.
Хлопці десь повезли варити колектор. Як потім розповіли – «варили у Совєцькому Союзі»: так вони назвали ремонтне підприємство, що нам порадив перший дядько у порту. Там все нагадувало прародіну. І грім-начальніца з папіроскою в зубах, і відсутність елементарної болгарки, і викладений плиткою на кіпнявій стіні лозунг «Слава КПСС!». Як потім з’ясувалося, якість роботи теж була відповідною. Заспокоїлися після гарантій Дмитра, що до Черкас дійдемо, а вдома він усе спокійно переварить. До речі, от прибираючи судно після усіх цих робіт, Женька нас і залив. Мазут, сажа і вода. «Ра-ман-ті-ка!». А ще того вечора нас залишив Петрович. Сів на маршрутку і помчав на Черкаси, бо зранку його в лікарні чекали хворі пацієнти. От здається – пару днів залишилося, що такого надзвичайного? Але посеред води час інакше тече. Як сама вода, тепер повільно. Колись, допоки Дніпро був рікою, умовна трісочка згори до низу пробігала за три-чотири доби. Тепер, в часи водосховищ, їй би для цього знадобилося десь півтора місяці. Вода стоїть. Ну й наслідки відповідні.

– Я слідкував за твоїми дописами у соціальній мережі, і пост про рідне Кременчуцьке водосховище неприємно вразив найбільше.
– Писав його на фарватері навпроти Худяків і Лесьок. За тиждень ми пройшли 635 кілометрів. Вражень – купа, від позитивних до таких, які навіть у ненормативну лексику не вкладуться. Коли ми зайшли у Кременчуцький шлюз, то ледь не задихнулися: сморід стояв такий, ніби ми втрапили до каналізаційного колектора. Але то ще квіточки, ягідки чекали на виході. За воротами – суцільна маса незрозуміло чого. Власне – зрозуміло, але може хтось читатиме газету за обідом, а я, як кок, такого допустити не можу. «Оте» довжиною з пару кілометрів і шаром до півметра, справило найгнітючіше враження. Ще довго в наших носах стояла ота смердота.
Кременчуцьке за нашими мірками безмежне, у найширшому місці обидва береги видно лише у бінокль. І куди не кинь оком – сітки, сітки, сітки… Та що ж це робиться, людоньки добрі? Чи ви з глузду з’їхали, чи з гододу пухнете? Куди ж тій рибі діватися? Вона й так задихається, а тут путанки з такими вічками, що й малька вимітають начисто. Всі оті контролюючі та інспектуючі, вашу…, де ви? Найбільша концентрація сіток починається від Чигирина і продовжується майже до Черкас. Таке враження, що черкащани – найголодніші хижаки, бо такого неподобства ми не бачили ніде від самого Херсона.
Якщо і раніше я вважав, що промислове рибальство у річках треба заборонити, то після побаченого твердо переконався: ніякого промислового вилову. Усі, абсолютно усі сітки мають бути поза законом – і крапка! Кримінальна відповідальність із позбавленням волі, а не штрафи, що легко перекриваються однією вилазкою. Хочеш займатися рибою – будь ласка, орендуй ставок або частину водосховища, відгороджуй і розводь її там: годуй, виловлюй і продавай. Якщо так як зараз триватиме ще кілька років, річкову рибу ми показуватимемо дітям на картинках.

– Значить, фінішували із сумом?
– Було таке. І з цієї причини, і з тієї, що наша авантюрна подорож так швидко скінчилася. Але ще до берега виникла одна цікава ідея. Якщо задумане вдасться…

– То я у тебе з диктофоном. Якщо ні – то просто так.
– Гаразд, домовилися!