Трудова міграція селян в Україні 100 років тому

Іван Десятніков, RSS,
Дата: 7-08-2018, 11:18

Трудова міграція є однією з актуальних проблем сучасного українського села. Вона стосується не стільки економічних питань життя сільських мешканців, скільки соціальних – тимчасової чи постійної зміни місця проживання, розриву з родичами та близькими тощо.

Ця проблема стала актуальною в Україні від часу скасування кріпосного права, коли селяни (які складали 90% населення) отримали можливість обирати рід занять, переміщатися країною та виїжджати за кордон.

Головними причинами трудової міграції на селі в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. була необхідність сторонніх заробітків українських селян та неможливість їх отримати за основним місцем проживання внаслідок значного аграрного перенаселення та нерівномірний розподіл трудових ресурсів в українських губерніях.
Залучення прийшлої робочої сили залежало перш за все від насиченості робочими руками місцевого ринку праці. Відповідно, у Лісостепу та на Поліссі переважав найм місцевих робітників, а у Степу – прийшлих. Якщо в Степовій Україні найм прийшлих зумовлювався перш за все тим, що попит на робочі руки тут у кілька разів переважав місцеві запаси робочої сили, то у Лісостепу прийшлі робітники наймалися лише у тих повітах, де було розвинуте вирощування цукрового буряку. Тому у лісостеповій зоні України частим явищем був найм робітників з не дуже віддалених місцевостей – сусідніх «нецукрових» волостей та повітів.

Існувало дві форми найму на сільськогосподарські роботи поза межами основного місця проживання робітника: завчасний найм та самостійний пошук заробітків в період виконання робіт.

За умовами завчасного найму взимку чи ще восени селяни зобов’язувалися з’явитися на роботу у господарстві наймача за наперед встановлену плату.
Слід зазначити, що прийшлі сільськогосподарські робітники у лісостеповій зоні були майже виключно найняті завчасно. Стихійних переміщень робітників у пошуках роботи, на відміну від півдня України, тут фактично не спостерігалося. Мандрувати у пошуках роботи по густозаселених північних українських губерніях просто не мало сенсу. Значно вигідніше було вирушити з цією метою на Південь.
Порівняно з Півднем, частка робіт, виконуваних прийшлими найманими робітниками на Правобережжі та Лівобережжі була незначною. Так, у маєтках Бобринського, серед строкових та поденних робітників прийшлі становили 7% усіх найманих, але з врахуванням здільних робіт прийшлі становили не більше 1/20 усіх сільськогосподарських робітників.

Робітники з інших місцевостей, найняті завчасно, або доставлялися хазяїном до господарства, або ж приходили туди самі. Наприклад, власники тютюнових плантацій у Криму часто зобов’язувалися власним коштом привезти та відвезти додому робітниць.
Завчасний найм постійно скорочувався. Це зумовлювалося зростанням випадків, коли, уклавши угоду та отримавши завдаток, робітники часто не з’являлися на роботу в економії або з’являлися не всі чи приходили невчасно. Часто законтрактовані попередньо робітники, не відмовляючись відпрацювати за укладеною угодою, не з’являлися, доки не зберуть врожаю на власних землях, а між тим землевласник ніс збитки через втрати врожаю. Поширеним було залишення наймитами робіт до закінчення строку найму.
Один із способів завчасного найму полягав у тому, що землевласники пропонували одному з селян узяти підряд на виконання тих чи інших робіт. Останній сам набирав робітників і розраховувався з ними.
Поширеною була також практика посередництва при наймі підприємців-євреїв, які взимку чи з осені законтрактовували селян на роботу, беручи за свої послуги певну плату, і у літній час переміщали їх у ті місця, де їм більше заплатять.
Попри усі вищеописані заходи землевласників, селяни наймалися на роботу переважно самостійно, розраховуючи на більшу заробітну плату.
Для сільськогосподарської трудової міграції з Півночі на Південь України була характерна повна хаотичність та невпорядкованість. Пускаючись у відхід, робітники, якщо вони не були завчасно законтрактовані, у переважній більшості випадків не знали, де вони працюватимуть. Звичайно вони керувалися станом врожаю попереднього року та чутками про майбутній врожай. Повернувшись додому з добрим заробітком із якої-небудь місцевості, наступного року вони знову йшли туди ж, захоплюючи з собою і своїх односельчан.
Якимось чином впорядкувати цей рух було практично неможливо, оскільки жоден землевласник не міг сказати наперед, скільки робітників він потребуватиме цього року. Щороку врожайність коливалася, іноді зі значними відхиленнями.
Сталими були лише напрямки руху сільськогосподарських робітників з тих чи інших місцевостей, що визначалися перш за все географічною близькістю місця найму та наявністю трактів і залізниць. Відповідно, вихідці з Правобережжя мандрували переважно до Херсонської губернії, з Лівобережжя – до Катеринославської та Таврійської. Слід відзначити, що у південних українських губерніях працювали переважно українці. Частка росіян та білорусів тут коливалася у межах 2-3 % усіх наймитів.
Тогочасна статистика не дає вичерпної відповіді на питання чисельності трудових мігрантів з сільської місцевості. Про число трудових мігрантів певною мірою можна також судити за кількістю виданих паспортів, обов’язкових для перебуваючих поза межами своєї губернії. Виходячи з цього, можна стверджувати, що їх кількість на межі ХІХ-ХХ століть становила понад 750 тис. осіб. Звичайно, що це число не було сталим і постійно змінювалося.
З 1903 року спостерігалося поступове зменшення кількості сільськогосподарських відхідників з Лісостепу. Причиною цього процесу були передовсім дії уряду. Проведення столипінської реформи сприяло збільшенню попиту на робочі руки на місцях. Також після революції, особливо з 1909 р., на співвідношення прийшлих та місцевих наймитів великий вплив мав інтенсивний розвиток промисловості. Він викликав значний відхід на роботу в міста. «Раніше, – повідомляли з Чернігівської губернії, – хлопець по досягненні 18-20-річного віку брав косу на плечі та крокував у донські чи херсонські степи, а зараз гармонію під пахву та на фабрику чи на завод який-небудь».
У цей самий час посилився відтік робітників за кордон. Зокрема, 1911 р. київський губернатор доповідав: «Як видно з донесень мирових посередників, виїзд селян на заробітки до Америки з плином часу посилюється; еміграція викликається частково відсутністю постійного заробітку, низькою платою на місці та порівняно високою у Америці, а також тією обставиною, що багато з селян, що поїхали до Америки, влаштувались там зручно і крім грошей, необхідних для життя на місці, вони присилають своїм сім’ям досить значні суми від 300 до 400 і більше рублів. Присилання грошей та листи тих, хто поїхав до Америки, з описанням високої заробітної плати розвиває у багатьох з селян бажання також емігрувати до Америки для отримання високого заробітку і налагодження свого розладнаного господарства».
Описане явище (звичайно, з певними особливостями), було характерним для українського села аж до колективізації. Лише створення колгоспів знову прикріпило селян до землі, поклавши край їх пошукам роботи. Трудова міграція у радянській системі теж існувала, але вже якісно відрізнялася від попереднього періоду. Рух був тепер спланованим і врегульованим урядом.

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода