Спогади про літо

Тетяна Очеретяна, RSS,
Дата: 10-08-2018, 16:17

- Ой, ну так же колеться!!! Ну, як же це важко!!! Я не зможу!!! Я не хочу!!!
- Нічого, не святі горшки ліплять! Все зможемо! Слів «не хочу» і «не можу» у нас немає!!!

Перше речення, то «нила» я на городі, друге – то «виховні моменти» від моєї мами.

І ми ставали в ряд попри все. Найстарша розпочинала першою. То була бабуся Ганя, за нею йшла її донька Рая, наша мама, потім я і моя молодша сестричка Люда. Нагиналися і вправно, чи як уже в кого виходило, повторювали рухи за бабусею. У наших руках були серпи. Ми – жали пшеницю. На той час мови про комбайн, чи хоч косу не могло бути взагалі!!! «Ви що? Нас чотири жінки в домі! А колосків скільки погубиться!!!» − залізні гендерні та економічні аргументи від бабусі були непохитними.
І в той момент, повірте, я зовсім не думала про неймовірні золотаві переливи і відблиски сонячних променів на колосках. Мені так було боляче у ноги, так нестерпно колола ота невисока стерня. Деінде навіть кров сочилася. І не чула я шепоту поля, бо так сильно пекли мозолі на долонях, що на деякий час здавалося ти впадаєш у транс. І лише солоні краплі поту, коли потрапляли на губи, то виводили тебе з нього. Найважчим у тому процесі мені було в'язати снопи. Ооооо, то були окремі майстер-класи від бабусі. І я завжди дивувалася, звідки у її худеньких витруджених руках скільки сили? Ну як вона така вправна? Ну як вона в’яже ті перевесла? А потім ми носили ті снопи і складали в копиці. По кругу складали, щільно, за правилами, щоб не позатікало від дощу. Тут, звичайно, приходив на допомогу тато, а брат ще був малим геть, то лише бігав і морально нас підтримував своїми веселощами: «Я буду Котигорошком! І здолаю всіх Зміїв-Гориничів!», − заповзято кричав він і бився з уявним героєм соняшниковою бадилиною…
Це було так давно… Але так мило від тих спогадів. Втома і біль абсолютно стали другорядними… І пригадуєш саме оте золоте колосся, оте сонячне сяйво, оті неймовірні запахи поля й літа, що геть дурманять голову…

І саме тоді були найсмачніші кавуни, які привозили десь із Херсону. Саме на городі, розрізані великими скибками, вони здавалися медово-казковими (адже зі сходу). І коли ти вся, від вуха до вуха, від лоба до пуза, у тому кавуновому соці, тікаєш від бджоли і верещиш на весь куток, а всі регочуться, і всі невимовно щасливі! У жодне порівняння із нинішніми напоями не йде і тодішній березовий сік, що заздалегідь весною із сушкою був заготовлений спеціально для жнив, і витягнутий із погреба для цього моменту. А хустинки, які мама дбайливо в’язала нам на голови? Відтоді це мій улюблений аксесуар, особливо на відпочинку. Дійсно, втомлені, зморені, але щасливі й сповнені життям!
…Приїхали нещодавно в село. Як і в минулі роки двері хати підперті стільчиком у бабусі. Проте вона вже не десь на городі, а тут під виноградом сидить поряд на стільчику. Уже ось-ось їй 90, вона й далі керує, звісно, всіма процесами, але сили вже зовсім не ті… Проте малину пішла таки з нами збирати! І ми – всі разом із веселощами, жартами про майбутнє, про урожай, про погоду згадували минуле. І тут із сумом бабуся зазначила, що комбайн не може й досі зайти на город, бо таки дуже мокро для нього, а от якби серпами пожати, ото було б діло!..

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода