Про Кривалівку

Подивився телесюжет про Кривалівку і подумав, що рафінадний завод насправді будували вже поза Кривалівкою, на пустирі, ближче до Змагайлівки. Борис Юхно краще знає, але усе ж Терещенки до цього заводу не втручалися, його звело акційне товариство. Чехи. Чехів було там багато. Але й росіян та білорусів. Ось прізвища страйкарів у квітні 1887 року (з судової справи): Михайлов, Андрій Іванов,Єгоров, Максимов, Григорьєв, Никифоров, Кирило Іванов, Андреєв, Карп Іванов, Степанов, Павлов, Димітрієв, Кузьмин, Самуїл Іванов, Селіверстов. Усі з Могилівської губернії. Завод випускав литий марсельський цукор і коли завод у 1941 році вивезли на Волгу, то він там і залишився. Діє досі. Варто було звернути увагу на унікальну будову 1927 року – Палац культури. Не буду переказувати його історію, але це вкрай цікаво. Про Петровського і Марусю Левкович.

Колишня Монастирська вулиця вела до монастиря над Дніпром. Шкода, що не повернули стару назву. У будівлі монастиря моїй мамі після Сибіру дали кімнату. Опалення – груба, тому я усе літо тягав різну деревину на зимове опалення. Допомагав лікар Григорій Кінюк – добра душа. Понад Дніпром була колія до річкового порту і саме тоді поміняли дерев’яні шпали на бетонні, то я тягав дерев’яні на зиму. Ще було багато деревини у зруйнованих монастирських будівлях. Натягавши шпал, я пішов на ріку помитися. На бетонних стінах водойми жінки простелили килимові доріжки, густо всипали їх пральних порошком, терли щітками й змивали в ріку. Далі був пляж і люди мали нагоду купатися у тих змивах, але це їх не турбувало. З іншого боку колії росли самодіяльні гаражі, у які було вкладено чимало будівельних матеріялів, призначених для зведення житла. Але це мало кого турбувало.

Пляж був затінений вербами. Люди вже зранку простелили ковдри і грілися на сонці. Я поліз до води й побачив, що біля пляжу плаває жіноче тіло у незвичній позі – головою вниз. Над водою була лише спина. Я придивився, що то була дівчина у платтячку, яка мала зв’язані руки і ноги мотузкою. Утоплена. Я виліз із води і сказав людям на ковдрах про дівчину. Це їх не турбувало. Вони відповіли,що вона там зранку плаває. Я пішов додому і зателефонував до Придніпровського відділу міліції. Моє повідомлення їх не турбувало. Черговий мені відповів, що я телефоную не перший, але у них немає бензину, щоб поїхати на цей виклик. Пізніше я дізнався, що дівчина була продавцем у крамниці й продавала речі, які їй приносили два міліціонери. Походження тих речей було сумнівне. Дівчина посварилася з міліціонерами. Може, не хотіла продавати, а може вимагала більшої частки. То її вкинули у річку.

До речі, у телесюжеті показали Леніна, відлитого на машбуді. Його закопали у 1941 році, а потім на суботнику солдат з гарнізону викопав. Неглибоко закопали. Я мав розмову з чоловіком, який робив ту відливку.

А директором рафінадного, коли стався згаданий страйк, був Гаммер, будинок якого прикрашав вулицю Шевченка. У більшовицьку добу Лутака його розламали.

На світлинах:

Монастирський будинок, у якому жила моя мама.