Ще з сивої давнини кінець літа в Україні і на Черкащині зокрема відзначався селянськими базарами. В усіх куточках області люди, які жили з власного городу чи саду, приносили вирощене на ринки, щоб збути надлишок урожаю і заробити трохи грошей перед початком шкільного року й холодної пори року. Наші журналісти відвідали найвідоміші базари Черкащини та переконалися в тому, що протягом століть ситуація в цьому плані не дуже змінилася.

Смілянський базар дає людям і можливість поспілкуватися, і заробіток
Сміла – місто, відоме на всю область. Хоча б тому, що саме тут сходяться основні залізничні шляхи нашого краю. Тож недивно, що й базарувати тут люди навчені чи не змалечку.
– Уже давно зрозуміла, що для того, щоб продавати, треба мати хист, – говорить Наталя Дмитрівна з Малої Яблунівки. – Звісно, чогось можна й навчитися від людей, але якщо воно вроджене, то вроджене. От, скажімо, у мене четверо дітей: троє хлопців і дочка. А ще шестеро внуків. То з них усіх лише в однієї онуки є такі вміння, як у мене. Бо я із цим народилася. Батько був залізничник. Ми в шкільні роки об’їздили весь колишній Радянський Союз. В одному місті купували – в іншому продавали. Одягалися всі діти в московському універмазі.
Коли повиростали, то здавалося, що це вміння і не знадобиться. Я була вчителем фізичної культури, потім тренером з лижних гонок у Комі, потім очолювала там дитячу спортивну школу 20 років. А як вийшла на пенсію, то повернулася додому. Тут і знадобилося закладене батьками вміння. У нас двір у Малій Яблунівці – таке собі передмістя Сміли. Колись ще за графа Бобринського прадід виміняв його в Харкові на собак. Потім тут і осів. І зайнявся садівництвом. Ті яблука допомагали і вижити, й одягатися, і дітей у школі навчати. У мене ще й досі є одна яблуня, яка лишилася з тих часів. У матері вже був сад менший – 15 яблунь різних сортів. Я ж собі лишила лише дев’ять із п’яти сортів, бо хоч і люблю торгувати, але, так би мовити, професійно цим не займаюся. Ось бачите, мої яблука чи не найдешевші на ринку. По 5 гривень прошу, а як торгуватимуться, то ще й вступатиму. До мене вже й підходили інші продавці, радили дешевше 10-ти не пускати. Але навіщо воно мені. Плодів багато, дівати їх кудись треба. Хай краще люди розберуть, ніж воно пропадатиме. До речі, це теж правильний підхід до торгівлі.
Було в мене якось, поїхала в Київ у справах. Що треба зробила, ще годин 5 лишається до поїзда. Ну, була б молодша, то ходила б десь, краєвидами милувалася, а зараз уже це нецікаво. Сіла собі коло вокзалу, чекаю. Дивлюся, бабця часник продає. Великий, гарний. Підходить чоловік: «Відберіть мені окремо синій, бо я білого не хочу». Вона відмовилася. Потім жінка попросила вибрати середні за розміром головки. Теж баба не хоче. Я не витримала. Підійшла. Кажу: «Хочете, я вам його зараз продам?».
Я їй за годину розпродала 2 повні великі ящики. Баба так раділа, каже: «Я ж гроші позичила, щоб оце купить, а вже другий день сиджу і ніхто не бере». А воно ж не в тому річ, що не беруть, а в тому, що дати ще треба вміти!
Утім для того, щоб переконатися, що Смілянський базар дає можливість поторгувати не лише «вродженим продавцям», достатньо просто пройти по ринку й подивитися на лиця людей і їхній крам. Серед продавців немало й таких, кого принести вирощене на власному городі змушує брак коштів.
– Продаю переважно помідори. Разом із донькою, зятем та двома внучатами живемо в Тернівці. Це село неподалік від Сміли. Діти, молоді, то працюють, а я вже на пенсії. Ось нещодавно отримала 1 450 гривень. Пішла за комуналку заплатила 800. А оте, що лишилося, має, на чиюсь розумну думку, повністю забезпечить мене на місяць. Зрозуміло, що це просто неможливо. От і виживаю, як можу, – розповідає Віра Мартиненко з Тернівки.
– Насадила 3 тисячі кущів помідорів. Слава Богу, що цього року гарний урожай, то є що продати. Але ж привезла ось на базар, а тут такого добра не в одної мене повно. Куди не глянь – скрізь пенсіонери сидять. Щось або продають, або перепродують, бо нам керівники держави сказали ж: спасайся, хто як може. От люди й спасаються. Тільки як же його спасатися, якщо кіло помідорів коштує ось: величенькі по 8, а меншенькі по 6, а чи багато я їх сюди притягну, на цей базар? Ще й сама лишилася. Дідусь мій помер, бо старенький був. Та і я вже сімдесяте літо оце вікую. Добре, що діти трохи допомагають. Як оце, може, що вторгую, то й з ними буде чим поділитися, – розповідає пані Віра.
Окрему категорію смілянських торгівців городиною становлять люди, які продають своє, «щоб не пропадало». Зазвичай саме з такими найлегше домовлятися про зниження ціни. Та й просто поспілкуватися «про життя» вони готові мало не з кожним покупцем. Цікаво, що саме біля них найбільше народу.
– Я б оце й не торгував, але ж дома весь двір грушами засаджений. А цього року вродило так, що вже не знаю, куди й дівати. То й виніс оце на базар, щоб жінка не сварила. А до цього три роки здавав оптом на київську фірму, яка для дітей харчування робить. Нинішнього ж року їм чогось стало не треба моїх груш, – ділиться Сергій Ярмоленко зі Сміли. – Продавець із мене не дуже, бо маю слабку пам’ять, та й не вмію якось із людьми працювати. Можу розгубитися, заплутатись. Уже не раз бувало, що людині продаю три кіла, а гроші беру, як за один. Та то нічого, найбільше боюся, щоб не навпаки, бо нема нічого гіршого, як люди сварять і лають позаочі. Сам живу в Смілі із 1978 року. Раніше господарство було в нас чимале, та й працювали вдвох із дружиною. А це вже третій рік на пенсії, а здоров’я не дозволяє тримати те, що раніше. То треба задумуватися над тим, де ще й додаткову копійчину взяти. Оце вже й на базар вийшов. Виявилося, що тут теж по-своєму цікаво. І груші свої продаю, і з людьми про все потроху поговорю. Додому приходиш – наче на роботі побував. Одна біда – немає в нас тут ваг контрольних великих Ну, тобто є, але лише в молочному відділі, а мене з грушами звідти проганяють. То, може, як писатимете в газеті про мене, то згадайте, що дядьку Серьозі треба ваги.
І лабораторія хоч яка-не-яка не завадила б. Бо продукти – то така річ, яку варто перевіряти. Ціна – то вже таке, а от якість дуже важлива, бо що людина їсть, у те, вона зрештою і перетворюється.

Мошнівський ринок занепав разом із дорогою
Один із відомих базарів в області розташовується в Мошнах. Розміщене на перехресті доріг Черкаси – Корсунь – Канів – Київ село здавна виправдовувало свою назву. Набивати місцевим жителям тугенькі мошни (старослов’янська назва шкіряного гаманця) добряче допомагав ринок. Як виявилося, саме «допомагав», бо нинішнього року ситуація тут кардинально змінилася, оскільки на Корсунь Черкащани тепер намагаються їхати через Городище, а ті, кому треба в Київ, вважають за краще оминути розбиту дорогу через лівий берег.
– На базар нечасто приїжджаю. Тільки тоді, коли треба якісь надлишки продати, – говорить Іван Степанович. – Це ось груші вродили цього року, помідори продаю також. Раніше огірки привозив. Тільки в нас тут не дуже ходовий базар. Отак бува стоїш-стоїш зі своїм товаром цілий день, а потім вантажиш його все назад на тачку та й тягнеш додому. Привезеш, дивишся на нього, сидиш і думаєш, що далі робити: чи на закатку переробити, чи свиням віддати, чи й так на гній висипати. Добре, що я сам мошнівський, та ще й живу неподалік. А є люди із сіл приїжджають. На бензин тратяться, машину по таких дорогах б’ють. Думають щось продати, якусь копійчину вторгувати, щоб дитину в школу зібрати, але ж куди… Раніше, як дорога краща була, то машини через Мошни моталися, заїжджали і на базар. Навіть кияни не оминали. А тепер тут покупці тільки свої, мошнівські. А ми ж усі селяни.
У кожного у дворі такого добра свого вистачає. Хто молодший, то на Черкаси їде базарувати, а я вже свої торби туди не дотягну, то й стою отут. Багато не прошу. Купить хтось, то й добре, а ні – пересушимо з бабою ці груші та будемо зимою узвар пити.
Варто також відзначити, що мошнівський базар «порадував» цілковитим небажанням торгівців іти на контакт із пресою. Люди висловлювали побоювання, що зайве висвітлення їхніх проблем може призвести до ще гірших наслідків, ніж ті, що є зараз. Хоча, на думку автора, куди вже гірше…

Корсунь: базарна площа під церквою
Корсунський продуктовий базар порадував оригінальністю місця розташування торгових рядів. Сотні лотків з городиною розміщуються просто на площі під величним православним храмом. На запитання, чому люди не бажають перейти торгувати в критий ринок, який розміщується трохи далі по вулиці, відповідають просто: там їхнього товару ніхто не знайде, адже здавна звикли, що в критому продають лише неїстівні товари. Може, й так, але погодьтеся, що гул церковних дзвонів, змішаний із криками: «Хто забув купити дешевого солодкого кавуна!»
звучить трішки дивно. Та й мухви, яка лізе просто в очі, напевно, у пристосованих приміщеннях було б менше. Про те ж, що прямо посередині «базару», їздять машини, якось і згадувати не хочеться, адже ринок охопив і велику міську дорогу, що проходить біля церкви. Продавці ж на базарі – звичайні люди, зі своїми буденними потребами. Як і в інших куточках області, багатьох із них продавцями зробило саме життя.
– Продаю все потроху. Ось помідори, яблука, синенькі, кукурудзу. Усе домашнє, своє, із Шендерівки привезене, – розповідає Юрій Кухарський. – Навіть липа у дворі росте, то заліз, квіт пообривав, продаю тепер. Сиджу отут із шостої ранку. Відчуваю, що з чим приїхав, із тим і поїду. Не беруть люди. Але й ображатися на них не можна, бо таки ж немає грошей. Ось жінка щойно взяла кукурудзи солодкої сортової за 4 гривні кіло. Каже, що в Києві по 9, і розходиться тільки так. Ну, це й не дивно, бо там таки трохи вищі зарплати в людей, а тут мало того, що платять за роботу погано, то ще й та робота не в кожного є. Пенсіонери собі дозволить не можуть узагалі вже нічого, а в робочих грошей тільки на комунальні послуги і вистачає. Отак якось і живемо.
Ми теж виживаємо. Хоч і маю спеціальність непогану, ще й не одну:
і зварювальник, і тракторист, і технолог, але ж роботи немає нормальної. Раніше в колгоспі було 30 тракторів, то була робота багатьом, а тепер у хазяїна їх 5 і на них 3 чоловіки працює, бо більше не треба. То доводиться оце щось придумувати, щоб вижити. У селі займаємося домашнім господарством. Маю 4 корови і городу багатенько – гарую. Але не дуже це допомагає. Зерно на посадку, добрива, хімію для обробки закупи, трактор заправ, відремонтуй. Потім усе посади, оброби, збери, повозися з ним по базарах. Вартість цього постійно росте, а ціни на готову продукцію – ні. Як минулого і позаминулого року яйця коштували по 25 грн, то так і коштують, ціна на помідори теж за 3 роки вище від 5 гривень не піднялася. Аби й у магазинах така картина була, то ще нічого, але ж воно не так. Двоє синів маю. Старший уже жонатий, а менший оце в сьомий клас пішов. Поїхали днями, купили спортивний костюм, портфель, взуття, канцтовари тощо – вийшло до 7 тисяч. А ці гроші, щоб десь заробить, треба добре попрацювати. Я думаю, що таким малим господарям, як ми, держава якось допомагати повинна. Великим фермерам трохи помагають, а нам чомусь ні. Залишили виживати, от і тягне кожен лямку на свою сім’ю, як може.

ГУРМАНИ І ВЕГАНИ: улюблені страви великих українців
У нашій свідомості видатні діячі минулого вже давно перетворилися на бронзові пам’ятники. Але насправді і великі літератори, і державні діячі, і навіть військові мужі були насамперед звичайними людьми – такими ж, як ми самі. У цьому легко переконатися, ознайомившись із кулінарними вподобаннями великих українців, пише еtcetera.

Тарас Шевченко: борщик та на бокову
Найвідоміший у світі українець ніколи не був гурманом – удома, в Україні, він любив прості, нехитрі страви традиційної народної кухні, а Петербург – то окрема історія. Перше місце серед таких посідав борщ із карасями, інколи навіть сушеними. Не варто дивуватися: для нас це звучить дивно, але в ХІХ столітті то була вельми популярна страва. Про пристрасть Тараса Григоровича до неї згадували сучасники, та й сам він писав про рибний борщ у своїй прозі.
Крім того, Шевченко любив вареники і галушки, але, на жаль, не міг собі дозволити їсти «від пуза»: від борошняного поет мучився печією. З фруктів Тарас Григорович надавав перевагу сливам і кавунам. Ну а після обіду Шевченко був не проти подрімати. «За добрим звичаєм предків», – писав він у щоденнику.

Іван Франко: грибний чоловік
Як згадували його друзі та близькі, у їжі Іван Якович був неперебірливим. Але, як галичанин, снідав завше кавою і булкою, міг не однією кавою і не однією булкою. Траплялося й навпаки – зовсім без булки.
На обід їв квашені овочі і суп з квасом, кропивою і грибами. Гриби взагалі були головним продуктом у раціоні Франка, а в домі не переводилися. Іван Якович сам їх збирав, удома їх варили, смажили, сушили на зиму. «Смажені гриби з молодою картоплею були улюбленою стравою тата», – розповідала дочка письменника Анна.
Геть не байдужим був Франко й до фруктів, насамперед – яблук і груш. А гостей нерідко частував якоюсь «екзотикою». Такою на Галичині довго були баклажани, а їх готувала дружина письменника, уродженка Слобожанщини Ольга Хоружинська.

Володимир Винниченко: ще той морквоїд
Революціонер в усьому, Винниченко, по суті, став першим новітнім українським неформалом. Зважте: нонкомформіст, який завжди «плив проти течії» в політиці, літературі, побуті, поборник нудизму і вільних стосунків. А ще Володимир Кирилович разом із дружиною Розалією стали, імовірно, найвідомішими українськими веганами. Друзі нерідко жартували із цього приводу, називаючи Винниченка «морквоїдом». Він парирував на повному серйозі, характеризуючи їхні кулінарні вподобання як «трупоїдні».
У 1930-х роках в еміграції Винниченко ще більше радикалізувався. Він став абсолютним сироїдом: не вживав нічого вареного, печеного або смаженого – усе в природному стані.

«На пульсі сала»
«Нова Доба» традиційно відслідковує динаміку споживчих цін, тож нам видалося цікавим, про що «балакали на базарі» колись. Наприклад, рівно десятиліття тому. Публікація від 14 серпня 2008 року називалася «Сало дорожче за м’ясо», і йшлося в ній, зокрема, про те, що…
«До 50 гривень за кілограм сягає вартість сала на Центральному ринку Черкас: таких рекордних цін на “стратегічний продукт” не пам’ятають ні продавці, ні покупці. У райцентрах ціна дещо нижча – 40−45 грн. Найдешевше сало коштує в середньому 30 грн. Для порівняння: у цей же період торік воно коштувало 10−25 грн. Продавці пояснюють такий різкий стрибок цін ростом вартості живої ваги. Якщо раніше селяни продавали свиней по 5−7 грн за кілограм, то сьогодні правлять 15−20 грн. Та й за такою ціною знайти охочих продати порося непросто.
– Я родом із Моринців Звенигородського району, часто туди навідуюсь. Тому знаю, яка ситуація на селі, – розповідає одна з продавців сала Людмила. – Мої рідні купили двоє маленьких поросят. Віддали 1 300 гривень, а вони через два тижні здохли. Це ж скільки можна було купити того сала й м’яса! Корми подорожчали удвічі. Та й кому тримати тих свиней? Молоді ж у селі немає. Залишились одні пенсіонери. Раніше люди тримали й по 5−6 поросят, а зараз – 1−2.
Продавці кажуть, що ціни на сало почали стрімко зростати від початку року. Ще в січні воно коштувало 12−15 грн. Теперішню “космічну” ціну частково пояснюють ще й тим, що таким чином продавці перекривають вартість м’яса, яке не може довго зберігатися.
– Підвищення вартості сала можна пояснити ще й підвищеним попитом на нього, – каже продавець Рая із Золотоноші. – Улітку є огірки, помідори, а їх любимо їсти із салом. Скибка хліба, пару шматочків сала, помідор – і вже обід».
Що відтоді, тобто за 10 років, змінилося? Та за великим рахунком – нічого, хіба зарплати та курс долара: два найважливіших чинники «права вибору». Можна нагадати, що того кризового року вони змінювалися стрімко. Особливо курс «зеленого», за якого на початку року давали 5 грн, а в грудні – 10 грн. Середня зарплати за підсумками року склала 1 806 грн.
Завершуючи цей «історичний екскурс», скажемо, що згодом ситуація «на ринку сала» стабілізувалася. Так, наприклад, у серпні теж далеко не благополучного 2014 року в Черкасах та районі «національний продукт № 1» коштував 25–30 гривень за кілограм, тобто плюс-мінус 1 долар за новим курсом «імені Гонтарєвої». Сьогодні діапазон цін на сало просто феноменальний: від 60 до 150 гривень, але найулюбленіше багатьма, з товстенькою м’ясною прорістю, може коштувати й дорожче. Тож загалом сало знову дорожче за м’ясо.

«Індекс борщу»
Список 15 фактів про улюблену страву очолює такий: саме в Черкасах 2015 року підготували (справді підготували, а не приготували) перший «сухий борщ»: набір сушених овочів у пакеті, який відтоді на фронті користується величезною популярністю і який волонтери «поставили на потік» у багатьох регіонах країни.
Тож в Україні борщ здавна вважали символом міцної родини: усі інгредієнти в полив’яному горщику варяться, киплять, а потім, мліючи, передають свої аромати й смаки одне одному, стають одним цілим – багатим, наваристим, густим – пише джерело «Їсти».
1. У давнину українці традиційно готували борщ на поминальний обід. Уважали, що з парою відлітає до раю душа небіжчика.
2. Існує понад 70 складених і описаних рецептів червоного борщу, найдорожчим та найскладнішим з яких вважають «Борщ київський». Бульйон для нього варять із яловичини, баранини та свинини, а окрім обов’язкових складників, додають натуральний хлібний квас.
3. На Чернігівщині готують борщ із грибними «вушками» і називають його «переяславським».
4. Полтавчани варять борщ на основі курячого бульйону й обов’язково кладуть у нього традиційні для свого регіону галушки.
5. На Житомирщині борщ має два різновиди: «Поліський» – із в’яленими в’юнами і грибами та «Коростенський» – на сухофруктах.
6. Є на карті України регіон, у якому взагалі немає свого борщу, – це Закарпаття. Дуже рідко там варять борщ із самої лише картоплі та буряка, без капусти, і називають його «Львівським».
7. Галичани в давнину готували борщ дуже ріденьким, без картоплі, тільки з буряка, приправляючи засмажкою, а для кислоти додавали вишневий чи яблучний сік.
8. У єврейській кухні борщ готують виключно на курячому м’ясі й додають досить багато цукру, а буряк не тушкують, а відварюють.
9. Існує в кулінарії навіть «Московський борщ», який готують на бульйоні з яловичини і копченостей, а подають із нарізаними сосисками.
10. У класичний український борщ у самому кінці варіння обов’язково кладуть свіже свиняче сало, товчене з часником, сіллю і зеленню, знімають каструлю з вогню, накривають кришкою, дають страві настоятися щонайменше півгодини (що довше, то краще) і тільки тоді подають.
11. Першими закислювачами для борщу слугували сироватка, кисле молоко, кисла капуста, ягоди або недозрілі яблука. Томатна ж заправка з’явилася в українському борщі лише на початку ХХ століття, коли в нас остаточно прижилися американські помідори.
12. Українські ЗМІ часто використовують неофіційний «індекс борщу» (за аналогією до «індексу Біг Мака») для визначення реальної інфляції гривні. Індекс борщу – це середня сукупна ціна продуктів, необхідних для приготування певного об’єму цієї страви.
13. Палкими шанувальниками українського борщу були Микола Гоголь, Катерина ІІ, балерина Анна Павлова.
14. На честь українського борщу назване невеличке місто Борщів на Тернопільщині. Щоосені воно стає центром кулінарного фестивалю «Борщ-їв».
15. Існує географічне поняття «борщовий пояс», що охоплює території, на яких традиційно готують борщ – від Південно-Східної Польщі через Україну, Білорусь до російських регіонів на Волзі.